Забуті сторінки Кіровоградської наступальної операції

Автор: Нова Газета

Восьмого січня відзначався день визволення Кіровограда від фашистських загарбників. Минулі покоління краєзнавців ґрунтовно висвітлили перебіг боїв за місто. Однак XXI століття відкриває нові, приховані, грані подій минулого.

 

 

Підготовка

Спогади учасників свідчать, що підготовка операції проходила в складних умовах. Розбиті дороги, бомбардування німецької авіації річкових переправ, неповне відновлення залізничних колій (СРСР випустив у 1943 році приблизно 10 % залізничних рейок порівняно з 1940 роком), знаходження баз постачання за 300 км від частин гальмували забезпечення поповненням, боєприпасами, зброєю, пильним, технікою. Стан останньої був катастрофічним. Командарм 7-ї гвардійської армії (ГА) М. Шумілов так її охарактеризував: «…из имеющихся машин половина были неисправны. Ежедневный подвоз не восполнял потребности в боеприпасах и горючем. Три железнодорожных цистерны горючего, предназначенных для армии, авиация армии разыскала в тупике станции Харьков Товарный». Але труднощі подолали.

Як зазначив командарм, провели роботу з поповненням (у тому числі з Кіровоградської області), і перед наступом переважали противника — 376 піхотна дивізія (ПД) і 2 авіапольова дивізія (АД) — в особовому складі три, а в артилерії — у чотири рази.  

Це, відверто кажучи, перша біла пляма кіровоградської операції. Вказавши номер частини ворога, М. Шумілов не навів цифри бойового складу, техоснащення, озброєння корпусів 7 ГА. Командарм 5 гвардійської танкової армрії П. Ротмістров теж змовчав про кількість танків і САУ. Генерал А. Жадов, очільник 5 ГА, просто не висвітлював хід підготовки. Але питанню зміни свого прізвища приділив велику увагу. Проте критикувати бойових командирів не варто. В умовах цензури 60–70-х років XX століття вони об’єктивно демонстрували підготовку операції.

Супротивник же був не хлопчик для биття. Мемуари гітлерівських генералів свідчать, що Кіровоградові вони приділяли увагу. Є. Манштейн пише про перебування штабу групи армій «Південь» у місті восени 1943 року. Найкращі авіачастини Рейху (1-й авіакорпус Люфтваффе, до складу якого входила 3-я група 52-ї ескадри, де воювали три найкращих аси Німеччини: Еріх Хартман (352 перемоги), Г. Беркгорн (302), Г. Раль (275) базувались на території міста й області. Німецькі рухомі з’єднання — 13, 14 танкові дивізії (ТД), 10 моторизована  дивізія (МД) — укомплектовані за штатом, залишалися грізною силою. Кожен німецький танк мав радіопередавач, а велика кількість радянських навіть у переможному 1945 році — приймачі. Гармати німецьких танків заряджали бронебійними і кумулятивними снарядами. А в РСЧА підкаліберні боєприпаси видавали поштучно і під розписку ще на початку 1944 року. Т-34 і КВ з 85-міліметровою гарматою (а 76-міліметрові бронебійні снаряди цих машин  не пробивали лобову броню T-VI і T-IV-H) тільки починали надходити на озброєння. От і доводилося танкістам і артилеристам вести вогонь з дистанції 50–400 метрів по ворожих танках. А німецький T-VI, озброєний 88-міліметровою гарматою з цейсівською оптикою, розстрілював танки ворога на відстані 2–2,5 кілометра. Військовій майстерності та досвідові гітлерівців можна лише заздрити. Якби об’єктивний дослідник сьогоднішньої України відтворив бойовий шлях 13, 14 т. д., 10 м. д. Вермахту, які обороняли Кіровоград, то він був би ошелешений перемогами й майстерністю особового складу, кількістю танкових асів. Напевно, автор написаного назвав би ці німецькі з’єднання «танковим спецназом»!

 

Наступ

Як відомо, радянські війська п’ятого січня 1944 року розпочали новий наступ на Кіровоград. Чому новий? Бо ще під час Криворізької операції у жовтні 1943 року комфронту наказав частині сил 5 ГТА наступати на Олександрію і Кіровоград. Аналогічне завдання поставив під час боїв за Знам’янку. А в січні 7 ГА, 5 ГА, 5 ГТА повинні були протягом двох днів визволити обласний центр, а потім вийти на лінію річки Південний Буг. Наскільки серйозно ставилося командування Червоної армії до кіровоградської наступальної операції, свідчить факт перебування на КП фронту маршала Г. Жукова. Це, на мою думку, друга біла пляма боїв за місто. Про стосунки І. Конєва і Г. Жукова можна створити вражаючий нарис. Навіть з уривків споминів ветеранів, колишніх воєначальників, зрозуміло: Г. Жуков шліфує рішення І. Конєва, командувача військами 2-го Українського фронту.

Бо спланований ним удар з півдня в обхід Кіровограда силами 7 ГА і 5 ГТА фактично не вдався. Командармові П. Ротмістрову всупереч вимогам Польового статуту довелося кинути в бій 18 і 29 танкові корпуси (ТК), щоб «допрорвати» глибину німецької оборони. Думка свідків боїв одностайна: німці чекали удару. Та й для командувача 8-ї армії, генерала Велера, який добре знав стиль дій противника, не було складно визначити район масованого використання танків. А для командирів гітлерівських танкових дивізій — і поготів. Тож, прогризаючи німецьку оборону, радянські танкісти долали щільні мінні поля, протитанкові загородження, вогонь танкових, самохідних, 75- і 88-міліметрових стволів артдивізіонів.

Найбільше в цих боях вражає подвиг старшого лейтенанта С. Твирова. Він після загибелі танкового екіпажа своєї роти власноручно почав розміновувати прохід для танка. Приклад командира надихнув екіпажі: вони почали діяти, як він. Спільними зусиллями танкісти подолали мінну пастку. Хоча, зазначу, у гітлерівців такими справами займалися сапери десантів броньованих машин. Тому лише вночі сьомого серпня 29 ТК 5 ГТА, подолавши шалений опір ворога, увірвався до південних околиць і разом з піхотою 7 і 5 ГА повів бої за Кіровоград. Його звільнили від чужинців аж восьмого січня. Остаточно залпи відгриміли через два дні, коли гітлерівці залишили Лелеківку та Злодійську Балку. Але радянські війська не змогли глибоко просунутись уперед. Їх зустріла танкова гвардія СС: німці перекинули з району Умані дивізію «Велика Німеччина». Також змогли через Помічнянський та Шевченківський залізничні вузли підтягти підрозділи 3, 17, 11 ТД. Реанімували до боротьби 13, 14 ТД, 10 МД, 2 АД, 376 піхотну дивізію (ПД), полки 355, 161, 293 ПД. Ще більше занервували радянські генерали, коли дізнались, що есесівська дивізія повнокровна: 155 танків «Пантера», T-IV-H, T-VI, САУ «Фердинанд». А разом з нею важкий танковий батальйон у складі 48 бронеодиниць, на машинах командирів якого було встановлено прилади нічного бачення (нагадаю, що радянський танковий корпус того ж періоду мав 208 т, механізований – 120 т). Хвилював рівень підготовки есесівців: гітлерівці укомплектували екіпажі танкістами з бойовим досвідом, котрих готували у спеціальних таборах. Тобто навчали найкращих вояків ще 2–3 місяці. А радянські танкісти підвищували майстерність, як відомо, у перервах між боями.

Малоприємним виявився факт озброєння німецьких авіачастин імпульсними радіолокаторами. Він дозволяв знаходити підрозділи, укомплектовані пілотами середнього рівня, і кидати проти них найкращі винищувальні групи. Звісно, «сталінські соколи» мали важкі втрати. Активність радянської авіації знижувалась, а німці, користуючись моментом, перенацілювали винищувачі на інші ділянки, де все повторювалось.

Аналіз боїв за місто після його визволення демонстрував слабкі сторони 5 ГА. Спочатку її ударна група — 8 механізованого корпусу (МК) і 32 ГТК — вже п’ятого січня вийшла на рубіж: Річка Інгул – Велика Мамайка. Сьомого січня 8 і 7 МК перерізали залізницю Кіровоград – Новоукраїнка і захопила роз’їзд Лелеківка. Так, німці, коли врахувати, що 18 ТК 5 ГТА у районі Новопавлівки перейняв шосе Кіровоград – Рівне, опинилися в оперативному кільці. Але гітлерівці не запанікували. Бойовий досвід командування 13 т. д., яку, оточену восени 1942 року під Орджонікідзе, не спромоглася знищити вся Північна група військ Закавказького фронту, спрацював. Німці знайшли біля залізничного мосту вільний коридор. І дивізії Вермахту почали відступ, прикривши його танковими ударами, які викликали хаос і безлад корпусних тилів 5 ГА. Що, до речі, яскраво змалював В. Биков у повісті «Мертвим не боляче». Спроба начштабу 13 гвардійської стрілецької дивізії (ГСД) (вона втримала центр Сталінграда восени 1942 року) зупинити ворога силами навчального батальйону та артдивізіону зазнала невдачі. Вороже угруповання прорвалося в напрямку Новомиргорода. Частинам 5 ГА вдалося лише захопити непошкодженим залізничний міст через Інгул.

Насторожував радянських воєначальників підрив спецкомандами фашистів промислових об’єктів напередодні наступу. Він змушував замислитися над масштабністю обізнаності ворога. Тому маршал Г. Жуков, проаналізувавши зібрані дані та, мабуть, згадавши уроки невдалих боїв із дивізіями 8-ї німецької армії, наполіг на переході військ фронту до оборони. Правильність рішення підтвердили бої, які не затихали до 17 січня. Оборона радянських військ під Федорівкою, Крупським (Карлівкою – Великим і Малим Данцигом) витримала контрудар фашистів. Кіровоград залишився вільним від окупантів. 

Наостанок

Тридцять шість тисяч убитими і пораненими втратили війська 2-го Українського фронту, визволяючи Кіровоград. Німці втричі менше. Парадокс, але переможці були раді такій ціні. Нарешті вони розбили ворога, який створив потужну польову фортецю за правилами військової науки, коли ті, що наступають, втрачають трьох бійців, а оборонці — одного. Бадьорила дух військ поява нової техніки. Артилеристи отримали 57-міліметрові протитанкові гармати, снаряди яких пробивали бортову броню T-VI на відстані 1 000 метрів. Авіаторів забезпечили радіолокаторами. Танкістам надали Т-34 і КВ з 85-міліметровими гарматами. З того часу вони почали виходити на вогневі дуелі з T-VI на дистанції з кілометр.

 Олег Храпаченко 

Loading...