«Непокірний» батюшка із Любомирки

Автор: Нова Газета

…Як зараз бачу отця Бориса Чорноводського, що сидить на ганочку  скромної хатини на околиці (за  невеличким садком і огорожею розкинулись широкі чорноземні поля) села Любомирки Добровеличківського району.

Найбільше запам’ятались його чорні, як воронове крило, зібрані ззаду коси, темно-карий погляд. А згадався він у зв’язку із протестними виступами батюшок та прихожан УПЦ фактично Московського патріархату, які прокотились по всій країні. Російський патріарх Кіріл мало не до всього світу волав пробі, бо  Українська держава проектами  відповідних законів  лише заявила намір про те, що хоче поставити під свій контроль діяльність, часто антиукраїнську, очільників цієї церкви та дати громадам  законодавчу підставу вільно переходити під юрисдикцію інших церков.

Наша зустріч  відбулась у тяжкий для Чорноводського час, коли віруючі села фактично відмовлялись від нього. І це зовсім не дивно, адже навіть сьогодні, коли триває російсько-українська війна, кожен вихід громади з-під впливу Московського патріархату супроводжується шаленими скандалами, провокаціями, розповсюдженням неймовірних чуток і жорстким протистоянням. Що вже говорити про ті часи, коли український люд тільки-но випорснув з-під пресу комуністичної пропаганди (а проросійська не припиняється і досі!) і не прийшов до власної пам’яті.

 Але віруючі любомирці, мешканці села із давніми релігійними традиціями (величний храм Пресвятої Богородиці тут зберігся ще з першої половини ХІХ століття, звідси родом також засновник течії євангельських християн-баптистів) тоді повірили отцю Борису.  А він і для себе, і для них відкривав справжню історію української православної церкви, яка до середини ХVІІ століття була самоврядною і підлягала лише Вселенському Константинопольському (тоді Царгородському) патріарху. Соболів на 500 рублів та 500 золотих червоних, які отримав ніжинський протопоп Максим Филимонович за те, що промовчав про фальшивість статті, яка визначала статус Київської церкви у додатковій угоді 1659 року,  та хабарі Єрусалимського патріарху Досифею і Царгородському Діонісію – ось плата за свободу і самоврядність Українського  православ’я. І лише через 238 років Вселенський патріарх Григорій VІІ зазначив, що відірвання  від престолу Царгородського Київської метрополії та прилучення її до Московської церкви відбулося не за приписами канонічних правил. Але більшовицька влада тоді  плювати хотіла на зауваги патріарха.

Та небайдужими до цієї історії  став отець Борис і майже три десятка віруючих з Любомирки, які у червні 1991 року провели збори, що  розглянули питання про упереджене ставлення єпархіальної влади до них і перехід під юрисдикцію Української Автокефальної Православної Церкви, про що телеграмою повідомили  тодішнього єпископа УПЦ (МП) Василія. Підписи під протоколом поставили 29 осіб.

Одразу ж по селу поповзли чутки, що отець Борис хоче окатоличити віруючих. На підписантів почали тиснути, і люди (а вони були здебільшого старшого віку) розгубились. Я тоді опитувала багатьох учасників тих зборів, і їхні твердження суперечили один одному. Більшість визнавали, що збори відбулися, і там йшлося про перехід до УАПЦ, але коли мова заходила про їхню особисту позицію, уникали прямої конкретної відповіді. Якби вище керівництво церкви пішло цим шляхом, а влада підтримала його, віруючі радо б схвалили перехід. Але протистояти натиску, відстоювати свою позицію у них не було ні сили, ні твердості духу.

 Того ж дня, коли я була у селі, єпархія УПЦ (МП) прислала у Любомирку нового священика. Отець Анатолій переконував: «Ето шпіони амеріканскіє к нам пролєзлі, свої  кнігі завозять. Я сам відєл там USA стоіт. Я – от істінного Бога…»

Отакі священики «от  істінного Бога» і досі правлять у більшості приходів нашого краю.

Отець Борис ще намагався відстояти позицію свою і громади.  Газета українців Америки «Свобода» вже у квітні 1992 року повідомляла про пікет вірних УАПЦ біля Кіровоградської обласної ради на захист отця Бориса Чорноводського та 26 голодуючих у Києві, які вимагали повернення Автокефальній Церкві незаконно відібраних святинь. Але тоді цей спротив не привів до якихось наслідків.

А «непокірний»  батюшка  Борис Чорноводський, хоч і без громади віруючих, таки перейшов у лоно УАПЦ, кілька років служив у сусідній Миколаївській області. Та з життя пішов дуже рано, не встигши й посивіти…

Світлана Орел, Кропивницький

Loading...