Отаман Нестеренко-Орел повернувся у рідне село

Автор: Нова Газета

Цієї осені на приміщенні Червоновершської школи, що у Компаніївському  районі, відкрили меморіальну дошку селянському повстанцю Герасиму Нестеренку-Орлу, який народився у цьому селі.

Ще сто років тому у Червоновершці жила велика родина Нестеренків, частину з них радянська влада знищила, інші  роз’їхались по світах. Герасим став одним із отаманів-холодноярців. Його загін належав до ідейних борців за самостійність України проти будь-яких окупантів, і ім’я його у ті роки гриміло не лише у наших степах.

Його отаманське минуле уже досліджене першовідкривачем-документалістом Романом Ковалем (нарис «Головний отаман Холодного Яру» у книзі «Коли кулі співали», Київ-Вінниця, 2006 рік).

Народився Герасим Нестеренко 3 березня 1890 року, 1909 року закінчив учительську семінарію в м. Новий Буг (нині Миколаївська область), вчителював у Новій Празі (Олександрійський район) і с. Обознівці (нині Кіровоградський район). Під час Першої світової  призваний у царську армію. Встиг побувати на передовій, навчався у школі прапорщиків у Одесі. Але волів повернутися до вчительства, тож скористався наказом, який дозволяв  тим, хто мав відповідну освіту, кинути службу і повернутись  до праці за фахом. У рідному краї став завідуючим шкільним відділом у Єлисаветградській повітовій земській управі.

Революцію з її чужинсько-ординською стихією  Герасим Нестеренко  не сприйняв. Мусив покинути службу, переховувався.  Відразу ж став на бік українських сил. У грудні 1917 року організовував повітовий селянський з’їзд у Єлисаветграді, створював осередки «Просвіти» і загони Вільного козацтва у Добровеличківці. Як міг боровся з більшовизмом.  Влітку 1919 року засновував Єлисаветградсько-Олександрійський повстанський комітет зі штабом у Компаніївці, який підняв збройне повстання проти комуни. Близько десяти тисяч українців тоді стали на оборону рідної землі. Звідтоді й аж до пізньої осені 1922 року Нестеренко-Орел  (додаток до прізвища отримав за сміливість та авторитет серед козаків) -- на бойовому коні.  Запекла збройна боротьба з денікінцями, слащовцями, участь у Першому зимовому поході у складі військ УНР, у з’їздах  партизанських загонів. Тоді  червона влада активно пропагувала амністію, а Нестеренко-Орел відмовляв побратимів, бо сподівався на допомогу Петлюри з-за кордону та організацію загального повстання по всій Україні. Але  після проголошення нової економічної політики повстанці змушені були піти в підпілля.

Полковник Герасим Нестеренко, останній командуючий Холодноярської округи, все ще сподівався на загальноукраїнське повстання проти більшовиків і у 1921-22 роках створював повстанські осередки по селах Уманщини, Звенигородщини, Чигиринщини, Олександрійщини, Єлисаветградщини, Первомайщини, перебирався і на лівий берег Дніпра. Звісно, на нього полювали чекісти, але йому вдавалося уникати засідок. Восени 1922 року  він несподівано зник, хоча  ім’я його ще довго зустрічалось у більшовицьких документах та зринало на устах місцевих селян.

Куди ж подівся селянський отаман? Відповідь на це запитання дає справа, знайдена у обласному архіві. Керівник науково-редакційного відділу «Ребілітовані історією. Кіровоградська область» Василь Бондар розповів про це у своєму нарисі «Повстанець на ймення Орел», який опублікований у одному з томів книги. У ньому сказано: «Коли петлюрівські загони пішли на територію Польщі, я переховувався, а восени 1922-го з кількома бійцями  перейшов кордон у Румунію північніше Кишинева…» – так лаконічно й завуальовано відповів на допиті у червні 1945 року Герасим Нестеренко про початок нового життя: мирного і за кордоном. Можна тільки уявити собі, що творилось у його душі, коли він покидав рідну землю. Звичайно, сподівався на швидке повернення, адже не переставав вірити, що українська еміграція збереться з силами й розпочне визволення України від більшовицької окупації».

У Румунії йому довелося поневірятись по різних місцях. Постійно намагався підтримувати зв’язок з організованою українською діаспорою, зокрема тісно співпрацював з Українським допомоговим комітетом. На життя мусив заробляти хліборобством, бджолярством. Рішуче відмовився бути сексотом румунської сигуранци, уже наприкінці 1944-го перебрався  у близький до Чорного моря повіт Констанца, де його незабаром і знайшов  «Смерш».

Очевидно, за роки енкаведисти розгубили свідчення і документи про повстанського отамана Герасименка-Орла, а він не поспішав хвалитися перед ними. Тож присуд був, як на ті часи, досить м’яким – десять років таборів. На жаль, у справі не збереглося жодних свідчень про те, як закінчилося життя легендарного отамана. Чи дочекався він волі? Де похований? Ці питання залишаються без відповіді.

Але доля отамана-повстанця, круто замішана на смертельних небезпеках та відчайдушній відданості українській справі, не залишила байдужим земляка – родом з Компаніївки, художника Віктора Луганщука. Свого часу він прочитав нарис Василя Бондаря і перейнявся ідеєю  повернути пам’ять про бунтівного отамана у рідне село. За фінансової підтримки Червоновершської сільської ради виготовив меморіальну дошку, яку й було урочисто відкрито у присутності учнів та керівництва району. Віктор Михайлович також передав школі перефотографовані сторінки архівної справи.

Для місцевих дослідників ще залишається велике поле діяльності: можливо, комусь із них вдасться встановити дату смерті отамана-полковника, цікаво було б знайти і його нащадків, адже на початку 20-их років минулого століття у нього в селі залишалось троє дітей – Миколка, Борис і Галинка. Дружина Надія вчителювала у  сусідньому районі. Двох його братів знищив НКВС, доля сестер невідома.

Отамана Герасима Нестеренка-Орла реабілітовано Кіровоградською обласною прокуратурою ще у 1989 році. На основі тієї справи, яка зберігається в архіві. Тодішні прокурори, очевидно, не уявляли, про постать якого масштабу боротьби за українську справу йдеться. І як не викорінювали його рід і пам’ять про нього, а він повернувся у своє рідне село, у школу, яку любив, але мусив лишити заради боротьби з окупантами України.     

Світлана Орел, Кропивницький

Loading...