Як на берегах Дніпра ламали хребет українському духові

Автор: Нова Газета

Мова йде про нещодавно презентовану книгу  краєзнавців Івана Петренка та Олега Бабенка «Нове наше море. Сторінками історії Кременчуцького гідровузла». Не так давно історики, етнографи заговорили про страшний злочин, який скоїли під час його будівництва: затоплено близько 200 сіл та кілька міст.

Поселення на берегах Дніпра існували споконвіків, принаймні останні десять тисяч років. Тож можна собі уявити, який величезний пласт культури, археології, народного побуту було пущено під воду. Від цього державного вандалізму  морально та матеріально постраждали більше 200 тисяч людей. Це був потужний удар по українству, його історичній пам’яті та родових коренях.

І хоча звідтоді пройшло уже більше ніж півстоліття, досі  те геростратівське явище не відображене повною мірою ні у художній літературі (роман Феодосія Рогового «Свято останнього млива» тільки частково подавав художнє осмислення тієї життєвої катастрофи, що впала на придніпровців), ні у документалістиці. Нове краєзнавче видання містить багато документів та оглядових матеріалів, які дають  повне уявлення про те, що  діялось на берегах Дніпра у середині 50-х років минулого століття, зокрема  на території й нашої області.

А розгорталася там масштабна всесоюзна будова. СРСР потребував електроенергії, і багато хто й досі готовий виправдовувати цим затоплення  близько 200 тисяч гектарів родючих, багатих земель, стирання з лиця землі сіл, хуторів та кількох міст.  Мало хто знає, що ця жахна, диявольська акція могла бути ще масштабнішою: під воду мали піти і Чигирин, і Сміла, і частина Черкас. Та знову ж – не вистачало техніки. За словами одного з авторів книги Івана Петренка, таку величезну будову розпочинали зводити з допомогою волів та коней. Працювало там більше десяти тисяч людей, умови для їхнього проживання були мінімальні:  поставили дерев’яні бараки, намети, ще частину підселили до навколишніх мешканців.

Звісно, пізніше виросли багатоповерхові будинки і на карті області з’явилося місто КремГЕС, пізніше Світловодськ. Але про рівень побуту будівельників яскраво свідчить той факт, що останній барак тут було знесено тільки у 1986(!) році.

Ніхто не заперечує, електроенергія таки була потрібна. Але тодішнє керівництво держави обрало найзатратніший, найнеефективніший шлях для її виробітку. А тим більше, ніякі  матеріальні потреби не можуть служити виправданням для знищення цілих шарів культурних національних надбань. Як зауважив Олег Бабенко (його батьки працювали на будові), у тих місцях уже на той час була розвідана така кількість бурого вугілля, що її  б вистачило на сто років роботи тієї ж Чигиринської ТЕС. Тим більше, встановлювалось   стільки турбін,  скільки  ніколи повністю не використовувалось, тобто  масштаби будови, а отже й знищеного, могли б бути на порядок меншими. Але гігантоманія, кар’єризм вищого керівництва призвели до колосальних невиправданих моральних та матеріальних втрат.

Під воду пішло як мінімум сто українських шкіл, більшість же  дітей переселених змушені були навчатись у школах з російською мовою викладання. Знищено безліч артефактів козацьких часів. Ці процеси можна назвати потужним ламанням хребта українського духу на Дніпрі.

На будові здебільшого працювала молодь із  навколишніх сіл, у тому числі й затоплених, частина – в’язні, демобілізовані солдати, були й приїжджі добровольці з інших місць. Примітивні засоби праці, неймовірний дефіцит будівельних матеріалів, хвилі у настроях начальства – роботи то форсувались, то припинялись. Але коли струм було подано, мешканці ближнього Подніпров’я не отримали його. Основна маса електрики пішла на промислово-оборонний комплекс, і лише через дев’ять років «лампочка Ілліча» з’явилась в оселях  українців.

Книга складається з двох частин: технічні документи та гуманітарна складова.

– Ми зустрілися з дивним явищем, – розповідає Іван Петренко, – у музеях, які розташовані поблизу Кременчуцької ГЕС, практично немає живих свідчень про переселення і події тих років. Офіційні брати до уваги не можна – вони всуціль неправдиві, наповнені фальшивим пафосом. І тільки у Чигиринському краєзнавчому музеї збереглися спогади простих людей, які пережили   ту життєву катастрофу.

Як зазначив краєзнавець Федір Шепель, очевидно, це тільки перший том дослідження на цю тему, бо матеріалу ще дуже багато. І найсвіжіший підкидає життя:  довколишні села, у тому числі й переселені, зокрема Велику Андрусівку, Подорожнє знову підтоплює вода, вона підступає до осель. Береги терміново потребують укріплення, а коштів у місцевих бюджетах на це немає. Дає про себе знати, особливо у теплу пору року, також інша біда – зелені водорості, які отруюють усе навколо. Історик Юрій Митрофаненко доречно зауважив, що Світловодськ уже можна перейменувати на Зеленоводськ. Усе це потребує усе нових і нових величезних затрат.

Природа мстить  за дурість і невміння рахуватись із її законами природи. Чи засвоїли ми ці уроки? Те, як ми поводимось із природними ресурсами, зокрема з нашими лісами, свідчить, що учні ми дуже погані.  Книга допомагає зрозуміти катастрофізм подібної людської недбалості. 

 

Світлана Орел, Кропивницький

 

Loading...