«Піджак Гуляницького у нашому краєзнавчому музеї – це те саме, що мундир Захарченка»

Автор: Нова Газета

Публічна лекція – не нова форма просвітництва  в Україні, але фактично вперше у новітній час використана у нашому місті. І ця форма, і особистість лектора – професор Володимир Панченко, добре знаний інтелектуал, громадський діяч, член об’єднання «1 грудня», – очевидно, стали причиною певного аншлагу.

Хоча, звісно, таку лекцію цікаво й корисно було б послухати й набагато ширшому загалу – усім тим, хто замислюється над парадоксом українського буття: ми маємо усе, аби розвиватись і йти вперед, але без кінця не просто топчемось на місці, а ще й наступаємо на одні і ті ж граблі.

Саме про ці історичні граблі – 100-річчя української революції і нинішні уроки для нас –  і йшла мова під час лекції.

Чому програла українська
революція 100 років тому?

Якраз у ці дні – кінець листопада–початок грудня відбувалися історичні події і у 1917 році – прийняття третього Універсалу, у якому наша тодішня еліта уже демонструвала  розуміння існування України поза Російською імперією, і у 1991, коли 1 грудня відбувся вікопомний референдум, що дав нам могутнє моральне та теоретичне підґрунтя для  державної незалежності. Чому ж  ці обнадійливі події не були наповнені тим реальним змістом, який дав би народові  твердий економічний ґрунт, впевненість і добрі перспективи розвитку на своїй землі?

Володимир Панченко, даючи відповідь на це питання, посилається на щоденникові записи Євгена Чикаленка, активного учасника тодішніх подій, мецената (добре відомий його вислів: «Україну треба любити не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені»). Євген Харлампович, який свого часу жив у нашому місті і був добре знайомий з багатьма діячами українського руху, називає три основні причини нашої поразки: історична незрілість народу, катастрофічна нестача підготовленої національної еліти та підтримка Антантою монархічної Росії.

На жаль, ці невтішні висновки великою мірою екстраполюються і у нинішній день. Звісно, як нація, ми таки стали зріліші.  Але чи позбулися повністю  люмпенського бажання відібрати і поділити? Чи  виробили в собі   можливість протистояти соціальній демагогії? Чи не покладаємося досі на варягів, які прийдуть і побудують нам квітуче життя? Багато чого з цього й досі (!) гострими шпичками стирчить у нашому соціальному тілі: найогидніші популісти-політики мають найбільші рейтинги, більшість з нас не готова брати на себе відповідальність, напружуватись, жертвувати заради загалу, але чекають когось, хто прийде і наведе лад, збудує, дасть хороші зарплати і пенсії.

А наша еліта? Й досі нею залишаються ті, хто зумів більше вкрасти, а не ті, хто одержав якіснішу освіту, має шляхетне серце і  рівень власної духовності. Хоча у нас уже з’явилась частина молоді, що одержала певну підготовку і  могла б замінити нинішню корупційну кліку. Але поки дуже гальмують соціальні ліфти, їхня швидкість, знову ж таки, залежить від загальної свідомості народу.

 На жаль, так само, як і сто років тому, веде себе Захід. Тоді він не хотів розпаду Росії, бо йому легше мати справу з нею однією, ніж із  багатьма непередбачуваними об’єктами. Так само боявся він розпаду СРСР (не забули, як Джордж Буш вмовляв Верховну Раду напередодні проголошення Незалежності не виходити з Радянського Союзу?). Тепер же Захід боїться розпаду Росії, йому зручніше позірно дружити з нею, ніж отримати принципово інший світопорядок.

Хто  був  Путін  Перший?

Сьогодні безліч людей в Україні проклинають Путіна особисто. І, на жаль, набагато менша кількість задумуються, що Володимир Володимирович – це тільки уособлення одвічного російського шовінізму і зневажливого зверхнього ставлення до України так званого старшого брата. Путіним Першим Володимир Панченко називає Андрія Боголюбського, який ще у 1169 році вивіз із Києва Вишгородську ікону Божої Матері, яку тепер називають Володимирською і яку шанують як найвищу православну святиню. Саме тоді почалася анексія історії Київської Русі, яка фактично триває й досі. До речі, наша УПЦ, фактично філія РПЦ, й досі підносить Боголюбського як великого благодійника і високодуховну особу. І цей урок ми не спромоглися засвоїти.

Тим часом те, що сталося у 2014 році, мало не один до одного повторює поведінку імперської Росії у 1917–1919 роках минулого століття. Сценарій відомий і чітко відпрацьований: інспірація внутрішніх конфліктів,  створення маріонеткового уряду і  військова допомога  на його прохання. Десь так діяв і російський більшовизм. Володимир Панченко посилається на спогади Євгенії Бош, написані нею по свіжих слідах тодішніх революційних подій. Виявляється українських більшовиків було дуже мало, з якимись київськими «революционними портними» вона була змушена тікати у Харків, де з допомогою  інородців і був створений той уряд, який потім російською військовою силою був накинутий Україні. Тож і логічним є висновок лектора: піджак одного з перших більшовиків у нашому краї – Гуляницького, виставлений у експозиції обласного краєзнавчого музею, це те саме, що виставити там мундир нинішнього очільника ДНР Захарченка.

Історія тільки тоді вчителька, коли ти  гарний учень

Інший наш інтелектуал Юрій Шевельов у своїй  статті «Москва-Маросєйка» зробив висновки, до яких нині нас підштовхує саме життя, але дуже велике питання – чи засвоєні вони широким українським загалом? Він називає трьох головних ворогів України. Перший з них – Москва. Півстоліття тому, коли був зроблений цей висновок, для нас він був би парадоксальним.  Бо ще кілька років тому подібна думка вважалася маргінальною та занадто  радикальною. Нинішні ж криваві події на Сході та поведінка Москви у всіх сферах і на всіх рівнях, переконує, принаймні мислячу частину України, у його правильності.

Ще один наш страшний ворог – кочубеївщина. Тобто зрадливість, стукацтво, запобігливість перед ворогом.  У селі Борщагівці на Вінниччині стоїть пам’ятний знак на місці страти Василя Кочубея, який поїхав доносити цареві Петру на Мазепу і був ним же й страчений. До нього, за влучним висловом Володимира Панченка,  варто возити на екскурсії усіх депутатів ВР та вищих чиновників, аби вони розуміли «світлі перспективи» учасників  п’ятої колони.

Не менше шкодить нам і  виховуваний століттями  провінціоналізм. Ми у дуже багатьох випадках не вміємо цінувати своє, часто просто не знаємо його, отож, готові до небес підносити чуже. А звідси – і відсутність самоповаги та тієї внутрішньої сили, яка дає можливість націям творити   успішні держави.

Отож, висновки – вистраждані гірким досвідом, ціною мільйонів жертв – зроблено. Чи вчить нас ця історія? Вона вчитиме тільки тоді, коли ми будемо гарними учнями.

Світлана Орел, Кропивницький