Юрій Митрофаненко: «Проти встановлення більшовицької влади в Єлисаветграді боролися усі – металурги Ельворті, купці і навіть дивізія авіапошти!»

Автор: Нова Газета

Готове побачити світ нове видання повісті Юрія Яновського «Байгород» (видавництво «Імекс–ЛТД»). Окрім твору, пропеченого драматургією вестерну, читач знайде у ньому розгорнутий історичний коментар події, якою захоплюється молодий Яновський, думки літературознавців і ще дещо, без чого такого письменника не вивчали б у школі.

 

«Нова газета» зустрілася з одним із краєзнавців, який працював над книгою, – викладачем, дослідником української революції 1917–1921 рр. і Холодного Яру Юрієм Митрофаненком.

− Пане Юрію, що зазвичай перешкоджає історикам у роботі з архівом?

−  Дякувати Олегові Бабенку, нинішньому директору архіву області, працювалося дуже і дуже легко. У нас речей із грифом «Секретно» вже немає. Труднощі можуть виникати хіба що, коли запитуєш щось у Росії. Українському досліднику фізично неможливо поїхати туди. Усі свідчення про боротьбу більшовиків проти УНР, фото Холодного Яру, прапори наших захисників відібрані як трофеї… Загалом багато цікавого. Це військові архіви Петербурга й Москви, і контролюються вони безпосередньо Путіним. За словами мого київського колеги  Михайла Ковальчука, росіяни не видають документів, що «розпалюють міжнаціональну ворожнечу». Але матеріали, які стосуються білогвардійців, отримати можна. У Кропивницькому є відділення «Россотрудничества» (оформлене як громадська організація), що теж працює із запитами.

− У статтях, розміщених одразу після «Байгорода», описується розмах «походеньок» Марусі. Здається, награбованого їй вистачило й на освіту у французького скульптора Огюста Родена... Революція і справді прибуткова справа для таких натур?

− Ну, діячкою Маруся дійсно була яскравою, до неї завжди ліпилися фантазії типу того, що якось озвучили на СТБ. «Гермафродитка», «садистка»… Все-таки слід розібратися (сміється – Авт.).
У Родена вона вчиться після втечі із московської Бутирки. На які гроші? Річ у тім, що анархісти – грабіжники ідейні. Вони грабували, а потім передавали ці гроші вищим чинам партії. І вже на них гуляли Ленін, Троцький і т. д. Відомо, що закордоном нестачею коштів вона не переймалася. Вочевидь, передавали ті, ким раніше була Маруся. Вона здобуває певний військовий досвід, є відомості – хоча й дуже туманні – про навчання у військовій школі. Документів ніяких немає, лише свідчення з мемуарів, про здобутий політичний досвід. Після Лютневої революції, вже без грошей, Маруся повертається до Росії й цілком поринає у революційну діяльність. Наприкінці 1917-го вона бере участь у перетворенні Харкова на другу столицю України. У Києві залишається Центральна Рада. Шляхом чесних виборів, ба навіть збройно, утвердитися в Києві більшовики не змогли, отже, за технологією сепаратизму тікають до Харкова і збирають там з’їзд, на якому оголошують свою УНР під червоним прапором.

– Никифоровій необхідний був будь-який соціальний ліфт?

– Фактично так. У 17-му анархісти з більшовиками – ще союзники. А вороги, що їх об’єднали, – Тимчасовий уряд в Росії та українська Центральна Рада. Гасло «Всю владу радам!» підтримують обидві сили.  Просто надалі більшовики триматимуться курсу централізації, анархісти ж навпаки – широкої децентралізації.

У грудні Маруся створює свій Перший вільно-бойовий батальйон по боротьбі з контрреволюцією. Серйозна ватага – до 500 озброєних чоловіків. Переважно моряки. Пересувалися залізницею – ешелонами по 45 вагонів. На озброєнні мали рушниці, гранати, кулемети й автомобілі-панцерники. Маруся особисто бере участь у боях в Олександрівську (сьогоднішньому Запоріжжі), допомагає встановлювати владу рад на території Катеринославської  губернії (Дніпропетровщині, Запорізькій області та частині Кіровоградської) і з тими ж силами у березні 1918 року прибуває до Єлисаветграда – головним чином, задля «грабунку награбованого».

− Конкретно, якщо вірити презентованому виданню, – на двох коліях поїздами по 45 вагонів…

– Так.  З боку це виглядало дуже колоритно: у голові їхав паротяг, всередині складу поїзда, поміж вагонами, було причеплено ще одного паротяга (захоплено – Авт.). Без жіночої передбачливості, мабуть, не обійшлось: обстріляють перший – можна переставити інший, вагони місцями поміняти. Головне, щоб паротяги якось уціліли. Очевидець цього заїзда спитав у моряків, хто вони такі. Ті гукнули: «Ми – никифоровці!»

У Єлисаветграді вона починає «вирізати буржуїв», обкладати контрибуціями заможних громадян, утім, дехто з цих обставин скористався. Зокрема, коли Никифорова дала наказ відчинити крамниці й простий люд допався до різноманітного товару. Через наклеп вбили міського воєначальника Володимирова – нібито він не видавав своїм солдатам одягу, – а потім на ринкові спіймали кількох хлопців із шинелями в руках. Тобто вона дотримувалася так званого принципу революційної справедливості. Рубала відверто і з розмахом і у цьому пункті почала розходитись з більшовиками. Тому що кожен із таких випадків дискредитував їх перед місцевими жителями.

Згодом Никифорова отримує завдання вибити з міста усіх «гайдамаків». Так називають сили, що залишаються вірними УНР. Їй це вдається, натомість більшовики лише дякують: далі, мовляв, самі. Таким чином, в лютому 1918 році Маруся вперше «погуляла» у Єлисаветграді. Але з народним повстанням це поки що ніяк не пов’язується.

− Чи відгукувалися містяни на більшовицьку агітацію?

– Одним з небагатьох повітових міст, у якому більшовики ніяк не могли закріпитися, був саме Єлисаветград. Чому? Вони просто не домоглись підтримки пролетарів.

 – І саме пролетарі залили никифорівцям за пазуху?

 — О, а як вам таке? На відомому перехресті перед пам’ятником першому міському трамваю робітники з Ельворті під прикриттям 8-го авіаційного дивізіону - за мирного часу він функціонував як авіапошта, і тоді  у його складі налічувалося 20 літаків -  підбивають  панцерник Никифорової. Не можу сказати, скільки всього літаків  здійснювали бойові вильоти. У рапортах керівництву нагору більшовики пишуть навіть про захоплені у протистоянні їхні ж аероплани, ледь не цілу ескадрилью, що зривалися у нічні рейди. І що вогонь коректувався. Це, звісно,  нісенітниця. А що правда? Так, цивільна авіація використовувалась у боротьбі з більшовицькою ордою. Згори розкидувалися листівки, у яких викривався її обман. Встановлено, наприклад, що саме за намовою агітаторів жителі Кам’янського (за радянських часів - Днепродзержинськ)  стягувалися сюди  -  допомогти встановити більшовицьку владу, бо думали, що в Єлисаветі вже бешкетують «австріяки з гайдамаками». Ось приблизний зміст листівки, яку вдалося знайти у фондах краєзнавчого музею: «Мы, елисаветградские рабочие и солдаты, восстали против шайки грабителей и убийц под предводительством Маруси». З обох сторін протистояння є свідчення про скидання нашими літаками бомб.

– Через переписування історії ми загубили десь образ власне свого, добре забрендованого міста. А на відкуп нам протягують образ «маленького Парижа».

Поверхом нижче, десь в аудиторіях, ви знайдете Володимира Боська (усміхаєтьсяАвт.). У нього є стаття про підсумкову цифру щодо всіх «маленьких парижів» України. Вінниця, Херсон, Львів, Полтава… Хоча Лев Троцький писав, що жодна з бачених ним столиць світу – ані Нью-Йорк, ні Париж – не справили на нього такого враження, як Єлисаветрад із його вулицями, проспектами, балкончиками і зеленими дахами. Передусім це було місто зі значною кількістю об’єктів дрібного та середнього бізнесу. Дуже широко представлений купецький стан. По-друге, тут концентрувалися певна інтелектуальна потуга. Народжувалися письменники, музиканти, актори і художники, які творили особливу єлисаветградську ауру. Їм часто перешкоджали. От взяли й депортували з міста Івана Тобілевича. Що це значить? Усувають провідного актора й драматурга, іншим митцям кажуть: «Відтепер українські вистави грати не можна, розходьтеся по російських театрах або деінде». Трупі заборонили грати гоголівського «Ревізора» і світову класику, весь репертуар обмежили легким жанром – щоб тільки з реготом і підскоком, звести щоб все до хохляцтва. 

− Чому варто вивчати подію міського повстання?

– Тому що вона показує приклад єднання громадян  попри усі їх очевидні відмінності. Більшовики змушені писати: «Местный тыл организован весьма неплохо, сердобольные мещанки выпекают пироги». А Яновський доважує ще й таку подробицю: після бою вулицею біг кіт із забинтованою головою. Значить, нікого не обходили увагою, ретельно оглядали й призначали лікування. Зельцер і Макеєвим (за мирного часу конкуренти, до речі) безкоштовно забезпечують вояків пивом, у лазарети йде спирт. Надзвичайно добре організований волонтерський рух. Маєток одного заможного підприємця на Ковалівці перетворено на штаб.

Місцевій владі весь цей «клопіт» допоміг зрозуміти: Єлисаветград – частина України. Ніяких сепаратистських натяків про Петербург з Москвою більше не звучало. Щоправда, після перемоги повстання містяни знову розкололися на «пролетарів» та «буржуїв»; у кожного в голові засяде своя політика. І слід віддати належне більшовикам. Не гають марно часу – забалакують, вдають, що шукають компромісне рішення, тим часом у наш бік сунуть їхні сили.  Проте і цього разу закріпитися в Єлисаветграді червоним не вдалося.

Історія ніколи не повторюється. А сьогоднішня Україна об’єктивно сильніша, ніж та. Щоб знищити УНР, вистачило чотирьох років, значною мірою українці цьому посприяли. Зараз цього немає. По-друге, світ значно більше допомагає нашій державі; можна сказати, у 17-21-му роках про таку велику країну у короні колишньої імперії ніхто не знав. Все-таки ми – хай дуже кепсько і незграбно – самостійно господарюємо на своїй землі. Нас визнають сусіди. Якщо єлисаветградці три дні ховали своїх загиблих (56 чоловік), то зараз лінія фронту відкинута аж до Дебальцевого.

Років десять марю цією книжкою, – ділиться наприкінці пан Юрій, – а Оксана Забужко, почувши про це, звернулася до своєї менеджерки: «Чому ми такого не видаємо?» Однак хотілося, щоб спершу вона з’явилася саме тут, своїми силами. Це так важливо – бути патріотом свого краю.

Валентина Набока

Loading...