ШТРАФНИКИ

Автор: Нова Газета

Документальна новела

На недавньому (Х.2017–ІV.2018) міжнародному конкурсі документального оповідання «Бути людиною», ініційованому Німецьким фондом «Пам'ять, відповідальність і майбутнє» (EVZ), новела «Штрафники» була відзначена дипломом «За оригінальність сюжету».

Друга світова і досі стугонить у наші серця спогадами й трагедіями, які суспільство мусить неодмінно переосмислювати.

Призвідець подій цього твору, кропивницький художник Віктор Луганщук, не встиг виконати материнський заповіт (помер 29 січня ц.р.). Тому має написатись іще четвертий розділ документальної новели.

1.

До Компаніївки художника підвіз молодий, пострижений під нуль фермер, який всю дорогу оглядався до нього на заднє сидіння, жаліючись на місцеву владу, аж Віктор Михайлович напружувався – машину водило по слизькій, розмоклій на осінніх дощах полівці, заносило на поворотах, і придорожні набубнявілі вологою полини й чорнобилі глухо шаруділи в боки заїждженої іномарки й під сподом. Віктор Михайлович вертався з Червоновершки, зі свята відкриття на фасаді сільської школи меморіальної таблиці селянському повстанцеві Герасиму Нестеренку і в душі радів, що виповнив свою давню мрію: втілити образ українського оборонця ХХ сторіччя в камені.

– І ще одну справу в житті мушу здійснити, – вголос продовжив свою думку Віктор Михайлович. – А тоді вже можна з чистою совістю віддати своє тлінне тіло хробакам…

– Себе самого втілити в камінь? – озирнувся на художника фермер з усмішкою на лиці.

– Можете на Набережну завернути? – замість їдкої відповіді запитав як наказав Віктор Михайлович. І коли фермер звернув з головної селищної асфальтівки на розбиту, покриту місцями вталованим відсівом шосейку, коли вони протряслись мовчки кілометрів зо два аж до старенької з похиленим дерев’яним ґаночком хатини на розі вулиці, що круто під гору бралася в степ, художник сказав: – Тут зупиніть.

Він виліз, покректуючи, з авта, осмикнув на собі пальто, стенув вузькими плечима від холоду, який гунув з раптовим від Комишуватки-річки вітром прямо в розхристані груди, й подався через дорогу до хатини. Хвіртка була прикручена до штахетного тину алюмінієвим дротом, але Віктор Михайлович не став пробиватись на обійстя. Видно було, що тут давно ніхто не живе й, певно, подумав, ніхто вже й не житиме в цій хирлявій халабуді. Він її пам’ятає з дитинства.

Художник пройшовся, ковзаючись на розгаслому косогірчику, мимо рябих, облущених від колись білосніжного вапна, почорнілих на дощі ветхеньких штахет, аж до повороту, де стояв, пам’ятає, погрібець-курінь, а тепер лиш западина в землі з довгими космами пожухлої трави лишилась. Зате кущі бузку не тільки збереглись, а й розрослись буйно – от би в травні сюди приїхати, коли цвіте фіолетово й пахне дурманно бузок на всю околицю!..

– Ось тут вони закопані, – сказав Віктор Михайлович, постукуючи носком черевика в молоді безлисті уже пагони бузку, що погнали тут цього року з землі, як з води, дружно й пружно. Сказав твердо і впевнено фермерові, який ішов слідом і чекав пояснень цим несподіваним одвіди-
нам. – Двох німців закопала моя мати в березні 1944 року. Розказувала мені про це разів два чи три та все пошепки. А перед смертю попросила перепоховати їх… По-людськи щоб…

Віктор Михайлович здійняв голову до небес, наче вчув у високості курликання журавлів чи вздрів бога, який сидить на хмарі, звісивши босі ноги. Кадик на його горлянці заходив туди-сюди, і фермер вичекав паузу, аби запитати:

– Недавно матір поховали?

– Та де недавно! – з ображеним тремом у голосі відповів художник і зітхнув: – Двадцять років тому…

2.

Їх обох, німецьких штрафників у мишастих заношених шинелях, до хати завів високий, весь у чорному й лискучому, як крук, тільки біла сорочка й комірчик, недбало розпущений під темною краваткою, звеселяли ту чорноту, есесівець. Ганна знала про цих фашистських енкаведистів ще з 41-го року, коли вони, рухаючись через Компаніївку на схід, зупинились на два дні, поводили себе елегантно й упевнено, як переможці, і вона навіть сподівалась на їхню силу й упевненість, поки не почула згодом, через рік чи й більше, розповіді втеклої сусідки, з тих, кого ловили й силувано забирали у фатерлянд.

– Цвай зольдате: корміт, спат, стереч! – строго сказав німець у чорному, пильно роздивляючись убогу хатню обстановку й затримавши погляд на широкому з вишитими подушками полу, засланому бганою ватною ковдрою. І нащось уточнив: – Времена. Паньятна?

Ганна кивнула головою. Вона вчила в школі німецьку і могла б відповісти «Abgemacht!»1, як кажуть у таких випадках німці, але не стала запобігати перед чужинцями. Ті двоє, у мишастих шинелях, з похиленими головами, викликали своєю покірністю в неї співчуття, але тільки мить, коли зиркнула на них.

– Маладой… мутер? – раптом запитав німець, киваючи на піч, з-за фіранки якої вистромились п’ятирічна Валя, чотирирічний Вовчик і дворічний Женько – середульший навіть пирхнув від задоволення, що гості на них звернули увагу. – А муж?

У Ганниній голові думки закопошились, як сполохані голуби в зачиненій голуб’ятні. Вона не могла говорити, що її Михайла з вгодованими огирями із зовсім новою хурою два дні тому німці зафрактували в дорогу на захід і він утік з-під Помічної й переховується тепер з кіньми на хуторах, так само боячись і повернення більшовиків, бо трудився ж у конюшні господарського двору при німцях. Вона шукала виходу своїм вигадкам і почервоніла від передбачуваної наперед брехні, як рак у окропі.

– Паньятна, – мовив есесівець, сприйнявши ту барву на вродливому лиці українки по-своєму. Навіть тінь посмішки майнула на серйозному його виду. Він щось сказав по-німецьки воякам у сірих шинелях і ті, підвівши голови, мов по команді глянули на Ганну, на її збентеженість і розгубленість.

Запала мовчанка.

– Aber… junge Frau gute Maler ist?2 – кивнув один із них, з вигляду найстарший, у круглих рогових окулярах, на портрет молодят у рамці над причільним вікном.

«Як він вгадав?» – подякувала вона подумки німцеві й скромно кивнула головою.

Цей портрет Ганна писала кольоровими олівцями, які вона берегла ще з довоєнних років, писала недавно, може, півроку тому, писала з пам’яті тих днів, коли вони побрались із Михайлом, дивом виживши після смертельного голоду по всіх довколишніх селах. У неї з самого дитинства появився не знати звідки хист до малювання: вона малювала всюди – пальцем на замерзлих шибках, вугіллям на стінах і дошках, патиком на розгаслій від дощу дорозі, а вже олівцями!.. Олівці вона ховала навіть від дітей.

Есесівець підійшов до причілка й легко зняв рамку з цвяшка. Опустив на рівень грудей і довго роздивлявся пару бентежно сяючих очей в красивих весільних строях: вінок із червоних маків та блакитних волошок на голові в молодої, білосніжний з зеленими листочками букет розквітлої вишні в лацкані піджака молодого… Його серйозне лице помітно лагіднішало, він раз і вдруге зиркнув на Ганну живу й Ганну намальовану.

– Gut! – вирвалось у нього мимоволі з горлянки. – Sehr gut!3

Потім передав портрет тим обом у мишастих шинелях, які теж схвально закивали головами. Ганні кинулись в очі дві чорні цятки вусиків на звороті портрета й у ноги вдарив струм. Есесівець різко вирвав рамку з рук німців й обернув її до них тильним боком. На мить його лице закам’яніло й груди стали надиматись, наче їх хто накачував насосом.

– Хайгітля!! – ревнув він, мов недорізаний, викинувши вперед випростану в долоні руку. Німці у відповідь так само відрапортували – в їхніх голосах відчутно бракувало завзяття й агресії.

Есесівець відібрав портрет, махом розтрощив об лаву рамку, вийняв з кобури пістолет і лівою рукою вказав Ганні на двері.

Валя скрикнула на печі, з нею заодно зчинили ґвалт Вовчик із Женьком. Ганна стояла посеред хати біла, як стіна.

– Heraus! – знов махнув рукою есесівець. Він звів дуло пістолета вгору й двічі пальнув у стелю. – Erschissen!4

І тоді поміж есесівцем і Ганною якось невпевнено, нерішуче, але став один з тих, що в мишастих шинелях. І заговорив негучно й швидко, жестикулюючи й показуючи то на притихлих після пострілів на печі дітей, то на Ганну, яка стояла ні жива ні мертва й лиш окремі слова ловила з уст найстаршого німця (Kinder, Autor, Bleistift5). Врешті, німець в окулярах розвернувся до неї й, тикаючи пальцем то в порваний портрет, то їй у груди, запитав:

– Wer ist Autor? Wer? – повторив. Потім підвищив голос, заплющивши на мить очі: – Ist du Autor?!6

– Nein! – скрикнула Ганна, піддаючись гіпнотичному тембру німця в окулярах, й хаотично стала пригадувати фразу по-німецьки. Секунди розтягувались в години. І враз здалося, що вона знайшла бажані чужі слова в закамарках своєї чіпкої пам’яті. Її губи неголосно, але чітко мовили: – Ich… Ich kann nicht zeichnen7.

Есесівець постояв трохи, щось міркуючи, потім нагнувся до долівки, підняв розтрощену рамку, видер портрет, склав його учетверо й засунув за борт шкіряного плаща. Діти безвідривно стежили за рухом пістолета: під лавку, за пазуху…

– Корміт, спат, стереч! – сказав грізніше, ніж перше, німець-крук і, згинаючись в одвірку, пішов з хати.

3.

Ми вдвох із Віктором Михайловичем Луганщуком в листопаді відкривали меморіальну дошку Нестеренку-Орлу в Червоновершці, а потім до Компаніївки нас підкинув своїм автомобілем фермер Василь Скляренко і завіз на місце, де поховані двоє солдат-штрафників німецького вермахту. Сьогодні ми більше знаємо про штраф-батальйони в Червоній армії, а були такі ж і в німців. Ось ті двоє якраз і потрапили в хату, в якій жила мати іще не народженого Віктора Михайловича. Вона до останніх днів завдячувала їм своїм життям. А того, березневого, вона нагріла їм води в баняках й викупала, як рідних. Вони переспали свою останню ніч у Компаніївці богатирським сном, багато розповідали на мигах та, плутаючи німецькі й різних слов’янських народів слова, Ганні Блисковій-Луганщук про свої родини, про німецький штрафбальйон, проклинали Адольфа й Іосіфа, які погнали їх у цю бійню, показували фотокартки рідних місць та людей, ті фотокартки вони всю війну носили коло серця й берегли, як зіницю ока, а наступного післяобіддя, коли німці під ударами артилерійського вогню Червоної армії знімались і відступали на захід, штрафників, аби не морочитись з ними в дорозі (викапані більшовики!), розстріляли за хатою як ворогів німецького народу. Той самий есесівець в начищених до блиску хромових чоботях вивів обох одягнених за хату й ззаду в потилицю розстріляв, зовсім не переймаючись, чи хтось викопає для одноплемінників могилу, а чи чорні, як самі есесівці, круки клюватимуть їм очі в бузковому саду України.

– Розказували мати, що удвох із батьком, який вернувся на другий день під вечір з хуторів, вони потай викопали за погрібником яму й, обклавши її нажатими в Комишуватці очеретами, похоронили вояків, – говорить Віктор Луганщук. – Ні сусідам, нікому більше мати про це не розказували. Боялись: відомо, як радянська влада ставилась до німців, навіть мертвих. Лиш мені. І перед смертю просили перепоховати штрафників по-людськи. Це мій обов’язок, бо вони, ті безіменні германці (може, при перепохованні виявляться їхні імена в жетонах), врятували життя не тільки моїй матері, а й дозволили мені народитись – у червні 1945-го.

 

----------------------------------------------------

1 – «Згода!»

2 – Але… юна пані гарна художниця?

3 – Добре! Відмінно!

4 – Геть! Розстріляти!

5 – діти, автор, олівець

6 – Хто автор? Хто? Ти автор?!

7 – Ні! Я не вмію малювати!

Василь Бондар, ілюстрації надані автором

Loading...