ІСТОРІЯ, що ПОВТОРЮЄТЬСЯ

Автор: Нова Газета

Ще один доказ того, що Путін топче стежку Гітлера

 

Це був кінець. Кінець держави – Чехословаччини. Вона мусила загинути, бо так хотіла нацистська Німеччина, і зовсім не були проти інші європейські держави.

Власне, існування Чехословаччини стало тією ціною, яку тогочасна Європа була готова заплатити, аби Гітлер не розпочав війну. Все почалося з того, що йому спочатку дозволили спокійно анексувати у березні 1938 р. Австрію, а закінчилося підписанням з Німеччиною у вересні цього ж року Мюнхенської угоди, більш відомої як Мюнхенська змова. Її положення були катастрофічними для молодої Чехословацької держави. Мало того, що вона втрачала Судетську область, вона ще й повинна була задовольнити територіальні претензії Угорщини і Польщі. У підсумку, менше ніж за рік – у березні 1939-го – Чехословаччина припинила своє існування.

Чехословаччині просто не пощастило із сусідами. Не мала б вона кордону з Німеччиною, можливо, її історія склалася б інакше. Так само, як і історія України, якби вона не сусідила з Росією. Цікаво, що на цьому схожості двох держав не закінчуються. Українці, як і чехи, і словаки, не маючи довгий час своєї держави, боролися на початку ХХ ст. за її створення. Проте підсумок цієї боротьби був різний. Якщо вони на руїнах Австро-Угорської імперії створили свою незалежну державу, то українці у цей час з однієї імперії – Російської – потрапили в іншу – Радянську.

Тоді українці не змогли повторити успіх чехів і словаків, але тепер вони мають всі шанси на те, щоб їхня держава повторила долю Чехословаччини у 1938-1939 рр. Сучасна Україна досить близька до цього, бо вона, як і Чехословаччина, має войовничо налаштованого сусіда (вони – Німеччину, а ми – Росію), і абсолютно ненадійних союзників. Судіть самі: Гітлер почав свій шлях до війни з аншлюсу Австрії, а Путін – із приєднання до Росії українського Криму. Причиною як першого, так і другого стала зміна влади у сусідній державі. В Україні – повалення проросійського режиму Януковича, а в Австрії ‒ відсторонення від керівництва державою нацистської партії. Після погроз і ультиматумів німецькі війська окупували Австрію, а російські – Крим. Потім під конт-ролем нацистів відбувся референдум, під час якого 99,73% австрійців підтримали приєднання Австрії до Німеччини. Аналогічний референдум, але вже під дулом російських військ, був проведений і в Криму, у результаті якого (версія Росії!) 96,77% кримчан проголосували за входження півострова до складу РФ. Попри брутальне порушення Версальського та Сен-Жерменського договорів, тогочасні держави майже ніяк не відреагували на окупацію німцями Австрії. Так само і у випадку Криму. Далі заяв про незаконність дій Росії чи невизнання проведення референдуму європейські держави не пішли, хоча Росія також порушила міжнародні договори, зокрема, відомий Будапештський меморандум.

Приєднавши Австрію, Гітлер звертає свою увагу на Чехословацьку державу, зокрема на її частину – Судетську область. Тут Гітлер розігрує спектакль, сценарій якого дуже схожий на те, що Росія робить на сході України. У 1938 р. пронацистська Судетська німецька партія спровокувала масштабні заворушення у прикордонних районах Чехословаччини і звернулася по допомогу до керівництва Німеччини. Після цього Гітлер виступає у повністю підконтрольному йому Рейхстазі, де закликає «звернути увагу на жахливі умови життя німецьких побратимів у Чехословаччині». Водночас на німецько-чехословацькому кордоні зосереджуються німецькі війська, що викликає протести з боку Англії і Франції, які для врегулювання конфлікту направляють до Чехословаччини спеціальну дипломатичну місію.

Далі все ще подібніше. У Мюнхені провідні на той час європейські держави – Англія, Франція та Італія – підписують з Німеччиною угоду, яку історики називають «нищівною дипломатичною перемогою» Гітлера. Бо замість того, щоб якось покарати Німеччину за її дії, вони сіли з нею за стіл переговорів, підсумком яких стало розчленування території Чехословаччини. Трагізм ситуації полягає у тому, що кордони Чехословаччини, як, власне, і саме її існування, були гарантовані аж трьома (!) міжнародними угодами, що були підписані тими ж державами, якій брали участь у мюнхенських переговорах.

Свій «Мюнхен» має і сучасна Україна. Це так звані мінські переговори між Україною, ЄС і Росією, результатом яких стало підписання Мінського протоколу з 12 пунктів. Звичайно, зовсім не хочеться порівнювати мінські домовленості 2014-го з мюнхенськими 1938-го, але це порівняння напрошується саме по собі. Тоді, у 1938-му, також хотіли миру і всі думали, що переговори є найкращим шляхом до його досягнення. Усі, крім Гітлера. Він хотів не миру, він хотів війни. Але, тим не менш, Німеччина брала участь у всіх мирних переговорах чи якихось дипломатичних зустрічах і консультаціях. Так само діє сучасна Росія. І, як бачимо, досить успішно. Попри окупацію її військами Криму і участь їх же у війні на сході України, Росію спокійно запрошують на різноманітні переговори, де вона, порушивши вже, напевно, усі правила міждержавних відносин, ще й пред’являє якісь вимоги. Звичайно, всі ці переговори відбуваються з єдиною метою: щоб не було нової світової війни. Чи допоможе це сьогодні чи ні, покаже лише час. Але маємо пам’ятати, що у зовсім недалеких, за історичними мірками, 1938-1939 роках це не спрацювало. 75 років тому Гітлера так і не схилили до миру, він спочатку анексував Австрію, знищив Чехословаччину, а потім напав на Польщу, розпочавши таким чином Другу світову війну.

Усе, про що йшлося у цій статті, історики називають історичним порівнянням. Це співставлення робиться лише з однією метою: довести, що історія здатна повторюватися. І нам не залишається нічого кращого, як сподіватися, що цього разу все буде інакше, і президенту Росії вистачить політичної мудрості та й зрештою простої людяності, щоб залишити Україну та українців у спокої, і не починати нової великої війни. Хоча про яку мудрість і людяність можна говорити, дивлячись на його дії. Імперіаліст, і нічого тут більше не скажеш…

Борис ШЕВЧЕНКО, історик