В Ужгороді є все ще діючий Вулкан

Автор: Нова Газета

Чому «Вулкан» з великої літери? Бо це чоловіче ім’я, так звати нашого письменника-земляка – Вулкан Миколайович Козлов-Качан. Він живий-здоровий, більшу частину життя прожив в Ужгороді. Виховав з дружиною п’ятьох дітей. Двох синів, доньки й дружини, на жаль, вже немає.

 

У кінці цього року письменнику виповниться 95. Я давно знаю його брата Володимира Козлова, який живе в Кропивницькому. Цієї весни він овдовів й допомагати дядькові приїздили по черзі дві Вулканівни – Любов з Ужгорода та Катерина із Сум. Остання – архітектор і художниця, нещодавно працювала в Німеччині. Саме вона оформила гарними ілюстраціями батькову книгу, до якої увійшли дві повісті – «Кальмар» (україномовна) і «Секунды весны» (російськомовна). Свого часу обидві побачили світ в ужгородському видавництві «Карпати»: перша – у 1975 році неймовірним тепер тиражем 115 тисяч примірників, а друга – у 1988 році накладом уже 30 тисяч.  Нині дві документально-художні повісті об’єднані в одну книгу «Спогади чекіста», бо Вулкан Козлов-Качан після Другої світової війни працював в органах державної безпеки, добре знав та  зумів описати життя Закарпаття до і після війни.

Саме цю книгу подарувала літературно-меморіальному музею І.К. Карпенка-Карого сім’я  брата Козлова-Качана – Володимира. Дуже вдячні за дарунок, адже це – перша книга письменника, яка потрапила в наш фонд.

Ветеранів війни лишились одиниці. Тож згадаємо нашого земляка напередодні свята, яке забезпечив нам він і його побратими. Ось що вдалося «розкопати» в інтернеті.

Народився  письменник 15 грудня 1924 року в селі Гертопановому Бобринецького району Кіровоградської області в сім’ї робітника. З 1925 р. по травень 1941 р. проживав у Кіровограді, вчився в середній школі та аероклубі, був направлений в Одеську військову авіаційну школу пілотів. З 1941 по 1946 рік перебував у лавах Радянської армії, учасник Другої світової війни. З 1946 по 1970 рік працював в органах державної безпеки. Після виходу на пенсію – в аеропорту та інших організаціях.

Видав чотири повісті: «Люди і вовки» (1963), «Пробуджений пострілом ранок» (1968), «Кальмар» (1975), «Секунды века» (1988). У 2000 році побачила світ перша книга роману «В степах Громоклея», в 2002 році – твір «Страницы старой тетради». У 2005 році видав другу книгу роману «В степах Громоклея». Це сповідь про життя багатонаціонального півдня України в довоєнний час, про боротьбу земляків автора проти фашистських загарбників у роки Другої світової війни на Кіровоградщині.

Чотири роки тому на сайті газети «Новини Закарпаття» була опублікована розповідь нашого земляка, записана Наталією Петерварі. Пропонуємо уривки зі спогадів нашого земляка про воєнну юність: у 19 років він уперше сів за штурвал винищувача.

 

Антоніна Корінь,
науковець літературно-
меморіального музею
 І.К. Карпенка-Карого

«У пілота-винищувача характер має бути винищувальний»
Ветеран-льотчик пригадує роки Другої світової

…Для Вулкана Миколайовича війна почалася наступного дня після того, як нацистські війська напали на Радянський Союз. 23 червня німецькі бомбардувальники налетіли на аеродром поблизу с. Вигода (це під Одесою), де саме вчили молодих пілотів. На той час серед курсантів авіашколи числилася, в основному, молодь віком 16-17 років. Неповнолітнім був і сам Вулкан. Перший день війни літній чоловік досі пам’ятає в деталях: «Палатки курсантів розташовувалися на полі поруч із лісом. Напередодні випали дощі, нашу палатку підтопило, тож нас перевели в збитий із дощок «червоний куток». Ми саме там були, коли почали лунати вибухи. Курсанти з палаток виглядали, позалягали навколо. Тоді мене здивувало, чому бомби кидають не безпосередньо на поле? Аж потім здогадався: німці подумали, що ми сховаємося в лісі, а ми просто до нього не добігли, так і врятувалися…»

Летовище, де навчали молодих курсантів, піддавали атакам два тижні поспіль. Хлопцям привезли з Одеси й видали рушниці, наказали охороняти розташований неподалік аеродром. Навколо нього по периметру військові викопали траншеї, аби боронити летовище від наступу. Та німці виявилися хитрішими: ніхто наступати не збирався, бомби скидали безпосередньо на злітну смугу, щоб наші літаки не могли підніматися в повітря… «А відбувалося це завжди в один і той же час – близько 4 години ранку, – пригадує Вулкан Миколайович. – Та нас цікавило в цій ситуації інше: як у темряві вороги бачать, куди летіти й скидати бомби? Аби з’ясувати це питання, кілька наших інструкторів уночі піднялися в небо й стали патрулювати. Перед самим прильотом німців раптом побачили, що по степу, аж впритул до нашої бази, запалюються вогники. Саме по них, наче по рівно наведеній ниточці, прилетіли ворожі літаки. Розслідування дало цілком неочікувану відповідь: виявилося, що німецькі колоністи, які жили на Одещині ще до початку війни, працювали на ворога й у досвітній час виходили на поля, шикувалися в лінію й запалювали ліхтарики – так і наводили винищувачі на нас».  

…Невдовзі з-під Одещини юних курсантів перевели під Сталінград. До речі, аби дозволили воювати, курсант із Кіровоградщини також додав собі віку, як тоді багато хто робив: Вулкан Миколайович дописав собі рік і вісім місяців…

«Нас учили спершу літати на У-2, потім мали пересісти на винищувачі, – згадує ветеран. – На ту мить німці вже взяли Ростов, і стало зрозуміло, що рушать на Сталінград. Уявіть собі наш стан у той час: не воюємо, бо молоді, не пускають – а душа рветься туди, в небо, підтримувати своїх; у той же час ворог наступає, підходить усе ближче й ближче; дощі ллють нещадно, нас, курсантів, півтори тисячі, всі розташовані в палатках у голому полі, постійно мокрі, холодні, літати через негоду не можна…»

…На винищувач Вулкан Козлов-Качан сів у 1944-му. Пригадує, якось навіть підбили, машина загорілася. «Найважливіше в такій ситуації для кожного пілота – врятувати машину, – каже Вулкан Миколайович. – Зважив тоді всі за й проти і вирішив зробити все можливе, щоб збити вогонь. Для цього різко пішов униз, і так вдалося погасити полум’я. На щастя, і літак уцілів, і я вижив».

Вулкан Миколайович пригадує багато деталей воєнного життя. Частина з них відбивається смутком у очах, по ветеранові видно, що побачені й пережиті жахіття не стираються літами. На питання журналістів, яким має бути характер людини, котра піднімається в небо, твердо видає: «У пілота винищувача характер має бути також відповідний – винищувальний, нахабний… Попри характер, – каже льотчик, – потрібна ще й неабияка сила волі. Уявіть собі, під долонею ручка з гашеткою. Ти високо в небі, виглядаєш ворога. Щомиті чекаєш, коли з’явиться в полі зору. При цьому рука ні на мить із ручки не знімається, напруження наростає, і так може тривати годинами. Безмежне небо, передчуття бою і все тіло в очікуванні, доведеться чи ні натискати на кнопку. Воля має бути в такій ситуації міцна, витримка – залізна», – ділиться Вулкан Миколайович.

Перемогу Вулкан Козлов-Качан зустрів під Харковом – пілоти ні миті не сиділи, склавши руки. Попри вже очевидну капітуляцію Німеччини, вони ще переганяли винищувачі ближче до фронту...

За роки Другої світової Вулкан Миколайович здійснив 495 вильотів, на його грудях – численні нагороди. Багато про що ветеран уже навіть не хоче розказувати, згадувати, збурювати минуле… Але навіть цих коротких уривків спогадів достатньо, аби зрозуміти: війна за мир є найважливішою  для кожної свідомої людини...