«Немузей» недипломованого археолога

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

У гості до новомиргородського краєзнавця, недипломованого археолога Петра Озерова «Нова» вирушила якраз після його чергової знахідки – після сильної зливи той на відомих Панських Горах зібрав цікаві археологічні знахідки доби Мезоліту.

 

Новомиргород, Златопіль, міська рада, кімната на першому поверсі, ледь не забита під стелю найрізноманітнішими предметами старовини, яка офіційно називається «Музейна кімната археологічних та краєзнавчих досліджень на Новомиргородщині». На вхідних дверях наклеєні папірці з довгим списком людей, які доклали руку до цієї колекції.

– Артефактами допомагають, деякі люди – коштами, – розказує пан Петро, – навіть один американець Рей Фішер, який мандрував нашими краями, завітав до нас і подарував сто доларів. На них ми зробили дві шафи. Фермери допомагають. От Іван Богданюк дав гроші, на які купили камеру спостереження і сигналізацію. Тодосієв теж помагає. Та й хлопці-археологи коштами підсобляють – Валентин Собчук, Микола Тупчієнко, Олекса Орлик...

Люди, буває, приносять унікальні експонати! Дуже добре, що думають про їхню цінність, не палять чи викидають такі речі.

Один із таких випадків. Сергій Пашин якось був у далеких Буртах і просто зайшов у розвалену хату. На підлозі лежить рушник. Знаючи, що Петро Іванович збирає такі речі, забрав його. І тепер він – окраса колекції Озерова, адже є найдревнішим у його зібранні – середина 19 ст.

– Цікавий він і тим, – зауважує краєзнавець, – що на вишитій короні зображений литовський хрест. Я так припускаю, що якась дівчина із тих країв – Литви чи Білорусі – тут вийшла заміж, і коли вишивала традиційний український орнамент, вплела в нього часточку батьківщини. Унікальний рушник!    

На сьогодні фонди «кімнати» нараховують майже п’ять тисяч експонатів. Оскільки площа приміщення (6 на 8 метрів) не дозволяє розмістити їх усі (виставлено лише приблизно 800 ), у частині експозиції господар проводить ротацію: ті, що постояли кілька місяців, йдуть відпочивати у запасник, а інші з нього займають їхнє місце. Попід шафами – ящики, де і зберігаються ті самі фонди, які він збирає ось уже більше тридцяти років.      

– Три роки мене професор Залізняк* і тодішній міський голова Яків Немировський вмовляли зробити щось із зібраними речами. Адже їх багато назбиралося, і більшість я передавав в Інститут археології. Частина залишалася, щось ще додавалося. Я не вірив в ідею музею, бо багато років мене не допускали до цього, адже не маю відповідної освіти, я ж ветеринар за фахом. Але цю кімнатку відремонтували, і експозиція почалася із цих трьох бібліотечних стелажів, які я переробив під музейні. Отак третього вересня 2013 року запрацювала ця кімната.

Петро Іванович окремо і з величезною вдячністю згадує місцевого завгоспа Миколу Шевченка, якому, на думку краєзнавця, слід було стати художником або дизайнером. Практично всі стелажі й шафки музею виготовлені його руками безкоштовно й у вільний від роботи час.

– Багато людей відвідують вашу кімнату?

– Статистику я вів у перші три роки, і вона засвідчила: більше двох тисяч на рік. Це лише тих, кому я проводив гуртові екскурсії. А ще ж приходять по одному-двоє, таких я не враховував. У журналі відгуків є записи від жителів п’ятнадцяти країн. Дітей багато буває. Наша гімназія уроки тут проводить. Вивчають Трипілля – ось тобі наочність. Для дітей важливо торкнутися предмета, потримати наконечник списа, зернотеркою попрацювати. Одного часу, коли ще був гурток, то діти навіть могли власноруч із кременя виготовити ніж чи наконечник, як це робили прадавні люди. А у звичних музеях зі скляними вітринами ти лише лобом б’єшся об них, нічого нормально не роздивишся. У нас же – навпаки: більшість експонатів можна і треба брати в руки.

І взяти тут є що. Від геологічних матеріалів Кам’яновугільного й Крейдяного періодів, фрагменту стовбура дерева віком до 70 мільйонів років (знайшли в ільменітовому кар’єрі), предметів Кам’яної доби й Трипілля – до артефактів сучасної цивілізації. Майже всі вони лежали в новомиргородській землі. 

– І все воно під ногами лежало, – продовжує пан Петро. – Розплющ очі – і все знайдеш. Кіровоградщина вважалася в цьому відношенні білою плямою. Та й нині залишається. Візьмімо Кропивницький район. Навколо обласного центру, але не досліджений. Я пів року біля тяжкохворої мами прожив на батьківщині, у Червоному Яру, то за цей час відшукав до п’ятнадцяти місць поселень і стоянок. Все воно буквально під ногами.

На стіні помічаю знамениту ритуальну керамічну модель трипільської будівлі, знайдену моїм співрозмовником у 1988 році в Андріївці. Точніше, її чорно-біле фото (сам артефакт шукач передав відомій українській археологині, дослідниці Трипілля Олені Цвек).

– Вона унікальна тим, – пояснює він, – що всі інші знайдені аналогічні моделі мали чотири ніжки, а ця – одну. Їх за сто років знайшли лише трохи більше тридцяти. 

Я доволі довго слухаю монолог господаря на цю тему. Він має що розповісти, бо сам є відкривачем трипільських поселень у Лікаревому, Рубаному Мості, Трояновому, Петроострові, Дубівці у вісімдесятих минулого століття.

– Який там транспорт! – відповідає пан Петро на моє питання, чи багато доводилося йому їздити в пошуках скарбів і як все розпочалося. – Пішки. У вісімдесятому я переїхав із Кіровограда, жив у Кам’янці, працював ветеринаром. На своїх двох – на роботу і з неї, а територія ж величезна була, і під ногами то кераміку знаходиш, то ще щось. Робота колгоспного ветеринара – це відсутність вихідних і відпусток. На роботу виходив рано-рано. Добирався, бувало, до сіл автобусом. Приїхав, пошукав і ввечері повертаюся. Якось на останній рейс автобус не вийшов, то сорок кілометрів пішака чимчикував додому.

Першою мені трапилася кераміка Черняхівської культури. Розібрався, що воно таке. Доводилося багато читати. Тоді був такий собі «Міжбібліотечний абонемент», замовляв тематичну літературу. Отак самотужки й вивчив всю археологію, яку штудіюють в інститутах. Так і пішло – Кам’яний вік, Трипілля... За цей час вже більше 150 стоянок і поселень відкрив.

До речі, деякі із них перевернули уявлення фахівців про певні постулати  щодо Кам’яного віку, нагадує Петро Іванович. Стоянка «Вись» (до 35 тис. років), наприклад, яку він відкрив 1983 року і згодом дослідив згаданий Леонід Залізняк, дала зрозуміти, що у цих місцях перші гомо сапієнси, кроманьйонці прийшли на територію, де ще жили неандертальці-аборигени. Відповідно, вони співіснували, мали якісь взаємостосунки. Стоянка поблизу Лікаревого унікальна для України тим, що до цього вважалося, ніби центр країни був до цього порожнім, адже скупчення палеолітичних пам’яток знаходилися по периферії. А матеріали, знайдені під час розкопок стоянки, демонструють синтез культур двох видів людей. Крім цього, до розкопок на Кіровоградщині вважалось, що так звана стрілецька культурна традиція існувала тільки на Дону, росіяни цим дуже пишалися. Відтак генезис цієї теорії посипався.

Ми говоримо про «чорних» археологів, яких пан Озеров називає просто копачами, які завдають непоправної шкоди державі й історичній науці. Краєзнавець проводить екскурсію далі, я ж усі цікаві мені предмети беру до рук, роздивляюся, розпитую. Ось – невелика експозиція однієї з улюблених епох, Козаччини. А ось – величезний гачок (на фото нижче), борідка на вістрі якого видає в ньому рибальське призначення.

– Уявляєте, яка тоді риба водилася в наших краях, якщо вудили на такі «гачечки», – коментує Іванович, помітивши мій інтерес до стародавньої снасті. – Це ще малий, були вдвічі-втричі більші.

 

Зупиняємося біля вишитих рушників. Кожен із них унікальний.

– Ось дуже рідкісний рушник із написом «Съ Новым годом», – продовжує знайомити господар. – А от ще рідкісніший, яким пов’язували хлопців, котрим давали гарбуза. Характерна його риса – півні повернуті один до одного хвостами. І зберігся цей рушник завдяки тому, що його переробили для ікони. А так його старалися не зберігати, бо це ж сором.

 

Коло експозиції, а з нею й екскурсія завершується біля патефона. Гід ставить платівку, і з труби апарата доноситься «Рідна мати моя...», а в очах чоловіка світяться неприховані радість із гордістю.     

Сьогодні Петро Озеров офіційно працює керівником гуртка краєзнавців. Уже сім років ця музейна кімната не має офіційного статусу. Все через те, що її автор, як згадувалося, не має відповідної освіти. За його словами, щоб вона стала музеєм, не треба якогось особливого статусу й освіти. Є ж прецеденти. Крім того, він припускає, що очолити майбутній музей воліють чимало «освічених» кандидатів. От тільки вважає, що через рік після їхнього керівництва від колекції й сліду не лишиться... Хоча, здається, чи не найголовніший нині його клопіт – розширення приміщення. Пан Петро вважає, що на колекцію вистачить п’ять кімнат, подібних до нинішньої.  

Що ще представлено в експозиції? Доби скіфів, готів, Русі та Козаччини, Нової Сербії, стародруки, традиційні українські сільськогосподарський реманент і побутові речі, кераміка різних епох, архіви періодики й сотні старих вінілових платівок... Переповідати побачене й почуте – марна справа. Тож приїздіть до Златополя і відвідайте цю унікальну кімнату й послухайте унікальну людину самі. Не пошкодуєте! 

Справі Петра Озерова можна також допомогти коштами. Його контакти дізнавайтеся в нашій редакції.      

*Леонід Львович Залізняк – український археолог, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу археології Кам'яної доби Інституту археології НАН України.

Фото автора