Василь Доценко: Комусь цікаво полювати на ведмедя, а мені –реконструювати кургани
- Деталі
- Категорія: КЛІОТЕРАПІЯ
Бажання поспілкуватися із цим чоловіком виникло після одного з його повідомлень в інтернеті про проблему збереження наших степових курганів. Василь Доценко відомий у певних колах області як краєзнавець, автор кількох книг, а віднедавна – як автор теорії походження скіфів, яка багато чим суперечить академічним канонам. Ми хотіли поговорити із ним про проблему збереження курганів, але тематика розмови виявилася значно ширшою.
Василь народився у Гаївці, що під Кропивницьким, закінчив факультет інмов, 18 років пропрацював вчителем у рідному селі. Останні три роки провів за кордоном на заробітках.
– Коли вас зацікавила історія?
– Нещодавно я зрозумів, що я й не історик, а онтолог, навіть детектив-онтолог. Мене зацікавили питання, що залишалися білими плямами. Коли поглянеш на історичну карту України, то наша область виглядає саме такою. Там – трипільці, там – середньостогівська культура, а тут – нічого! З одного боку у нас було місце перетину культур, а з іншого, напевно, мало досліджували ці терени. А все розпочалося із інтересу до власного родоводу. Моя бабуся із Козирівки Новгородківського району якось розказала про Голодомор. І розповіла те, про що не ділилася навіть із своїми дітьми. Це «навантажило», мені було десь 14-16 років. Я помітив, що цієї інформації ніде немає. Ще був СРСР, до Незалежності лишалося кілька років. З тих пір почав досліджувати паралельну, альтернативну історію.
Василь дослідив Голодомор у своєму селі. Обійшов кожну хату, як він каже – «просканував усю громаду». Опитав сто дворів, приблизно шістдесят спогадів відображені в його книзі «Вихід. Дума про Голодомор».
– Як ви дійшли до курганів, праісторії?
– Це зовсім недавня моя історія. До речі, через свідків Голодомору зазирнув у світогляд, який в українців був до зламу 1932-33 років. Мені такі слова казали, що мені почало здаватися, що ми не Київська Русь, а якісь татари, половці. Наприклад, записав фразу «А дід мій жив на кУрені...». До слова, мій батько ніколи на казав «хата». «Поставлю курінь – будеш жити» – ось так. І з’ясувалося: кУрінь – це садиба, а курІнь – хата. Потім страви – минтуси, малаї. А ще – який би голод не був, однак коней не їли! «Чому?» – допитувався я. «Бо кінь – це товариш». І це лиш кілька прикладів. Я зрозумів, що ми дещо інші, ніж уявляли. У школі нам подавали радянську концепцію історії, а я вчив так звану буржуазно-націоналістичну, що базується на працях Грушевського. За його концепцією до хрещення Русі історії України ми не бачимо – якісь племена бігають, туман, словом. А я зрозумів, що ми – навіть не Русь... Історія каже, що скіфи – це іранці, не українці. Виникло питання: козаки ж то вийшли зі степу, наша державність відродилася з нього, не з Києва чи Львова. Повстання Хмельницького – не відродження княжих традицій Галича й Києва, а якраз поширення козацько-українських традицій туди, на Русь.
Василь зайнявся козаччиною, Половеччиною, Бродинією. Щодо останньої – певні згадки про неї є, мовляв, бродники – це якісь вигнанці. А в документах Середньовіччя Бродинія відображена такою ж державою як Русь, Куманія, Угорщина.
– За офіційною наукою ніби й не було її, був якийсь зброд, а потім на місці Бродинії виникає козацтво, ніби нізвідки, і утворює державність, традиції якої досі існують. Тож питань було чимало. Я відповідав на них завдяки нашим історикам, а згодом вивчав турецькі, польські, чеські джерела. Так я вийшов на українське середньовіччя, не києво-руське. Чому в українців міфологія збереглася найкраще? Тому що Русь хрестилася 988 року, а половецький степ – ні.
– Чому ж тоді так мало писемних свідчень про цих нерусів?
– У нас в голові закладено з підручників – це тюрки. Прийшла Золота Орда, а до того – половці, а раніше – авари, болгари. Поставимо себе на місце автохтонів. Живуть собі та й живуть. Раптом – орда. Записують – «Такого то року прийшла орда, покрали гусей». Я спрощую. Через 50 років – знову якась навала. «Як вас звати?». «Авари». Записали «Пришли авари, покрали курей, а свиней не їдять». Тож і виходить – зафіксовані ординці, угорці, авари, а фоновий народ, що тут жив, як в тіні. Це як повітря: ми про нього знаємо, ним дихаємо, але не помічаємо. Аборигенам їхнє життя було буденним, вочевидь, нецікавим місцевим літописцям. А поява чужинців ставала родзинкою. Життя тут точно було, і це добре простежується в арабських, іранських, турецьких джерелах (більшість із них перекладені англійською, що людині, яка нею володіє, дає перевагу над більшістю наших істориків – Ред.). Хвилин двадцять Василь розповідає про свою теорію історії України й українського степу. Її автор не претендує на істину в останній інстанції, вважає її версією, підтверджену численними джерелами (в т.ч. «Магабгаратою», «Авестою», іншими епосами-літописами та індійськими істориками). Частина його припущень перегукується із гіпотезами відомих вчених. Через брак газетної площі наведемо її максимально спрощено. Колись давно з території сучасної України арії, що сформувалися внаслідок ямної культури, переселилися до Індії. Там між ними (а вони були досить різноманітними в плані культури і соціуму) стався розкол, через який частина їх, саки (самоназва скіфів, скіфи – грецька назва), які зародилися між 1500 і 1000 роками в древній Індії, вирушили назад на свою прапрабатьківщину.
– Є низка аргументів, які свідчать про присутність скіфів-саків в Індії з 1500 по 1000-ий рік до нової ери, – говорить Василь. – Чому ж про це не розповідати? Тому що академік мене назве шарлатаном? Вибачте, про це писано. І якщо автор «Магабгарати» бреше, я брешу разом із ним. Але так можна і про Геродота сказати. Я нічого не стверджую, я – розглядаю. Спростовуйте аргументовано.
Докладніше з теорією Василя Доценка можна ознайомитися у його відеоблозі на Ютюбі під назвою Betelgeuse Studio. Зрештою, усі дослідження він оформив у книгу – онтологічний детектив LOS ANGELES (дороговкази української ідентичності), видану мізерним тиражем 2020 року і яку він історичною не вважає.
– А свідками перебування саків є наші кургани, – продовжує співрозмовник. – Просто коли ми дивимося на них, прив’язуємо їх не до скіфів, а до українців. Великий Кобзар заповідав поховати його на могилі, кургані тобто. Ми – курганна нація. Наш пророк писав «І хоч би нá сміх де могила о давнім дáвні говорила. Неначе люде не жили». Це його враження від Казахстану. Могил немає, все – немає цивілізації. Він не усвідомлював цього, напевно, але був прошитий цим. Як і ми з вами.
Історію України не можна розглядати без євразійського контексту, вважає співрозмовник. В тому числі – й мовному. На його думку, Бгарата (могла вимовлятися без «бг» – Арата) – самоназва Індії – простежується в європейських назвах Британія, Бродинія, Боруссія, Пруссія, тобто є фонетично обробленою версією назви одного народу. А походженням він – з берегів Дніпра, з Бгарати. До речі, арії не називали себе так, а звалися бгаратами. «Арій» – лише прикметник, що означав «шляхетний». Термін «арії» з’явився завдяки історикам 19-го століття. В античних джерелах можна знайти і назву Гіперборея. Гіпер означає «велика», Борея – це та ж Бгарата, народ якої розійшовся по Євразії, «експортуючи» й назву прабатьківщини.
– «Це ж за твоєю версією всі народи, той же Геродот, є нащадками давніх українців?» - такими питаннями мені натякають на псевдоісториків, – додає Василь. – Ні! Що тут зародилося – це наше. У нас зародилася арійська, чи то пак, борейська курганна цивілізація. І всі нинішні люди – нащадки індоєвропейців, ямної курганної культури. Українці – в тому числі. Але ми відрізняємося тим, що ми є автохтонами на землі, яка стала «кузнею» народів. Чому нам цікаві кургани? Та якщо озвучити, що тут – могили предків усіх індоєвропейців – приблизно половини людства – багато хто точно захоче побувати на прабатьківщині своїх прапредків. Ось і туризм, що витікає із правдивої історії. Правдива не через те, що я розповідаю правду, а тому що я її хочу знайти.
Василь розповідає, що в Україні з’явився рух «Хранителів курганів». Об’єднав у нього небайдужих до цієї теми Олександр Кликавка із Чернігівщини (псевдо Griandr Tarnovski). Сам він дослідив на Чернігівщині пригоризонтальну обсерваторію – ровесницю Стоунхенджа, яка працює так, як і він: показує рух небесних світил. Кликавка це довів астрономічно й математично, хоча археологи шпетили його, називаючи шарлатаном.
– Він запросив долучитися до руху, оскільки я в темі, – продовжує Василь. – Я дописав книгу (LOS ANGELES – Ред.) і приєднався до «Хранителів». Знищення курганів дуже активно відбувалося за часів колгоспів: розорення земель, в тому числі й курганів, почалося вивітрювання ґрунтів – насадили лісосмуги. Як наслідок – змінився історичний ландшафт. Питання курганів – питання нашої ідентичності, загалом – онтологічне: хто ми і звідки.
На питання, як все-таки конкретно врятувати кургани, Василь наводить приклад. На Чернігівщині фермер Валерій Новицький вивів з-під оранки 39 курганів і одне городище.
– Він втратив 37 гектарів, але не збіднів, а навпаки – надбав гарний імідж. У коментарях до цієї інформації можна прочитати приблизно такі: «Це ж нормальний чолов’яга, нумо в нього купувати товар!». Це один такий маяк.
Україну відвідав миротворець світового значення, буддист, японець Дзюнсей Тарасава. Він писав про кургани, а в буддизмі тіло Будди поховане в кургані-ступі. А Будда, до слова, – сак. І для скіфів це ж, мовляв, звична традиція, вони ж і раніше ховали так, і почалося це з України. Навіть в історії Японії є доба курганів. Я не здивуюся, якщо оселедці і воїнські традиції самураїв та козаків – одного кореня. Так-от Тарасава вважає нас прямими спадкоємцями тих, хто насипав древні кургани. Це погляд збоку такого рівня людини, яка кричить нам, хто ми є. А ми каву попиваємо на диванчиках в академічних кабінетах. Тим часом кургани розорюють... Тож вони входять вже в міжнародний дискурс, і свідомість поступово прокидається. Сьогодні – в одного підприємця, завтра – в десятьох. Діяльність «Хранителів» призводить до таких знакових подій.
Що збираюся робити конкретно я? Навколо Гаївки є близько тридцяти курганів. Перш за все слід паспортизувати їх. Це коштує 30-40 тисяч гривень. Для вчителя – це величезна сума, для підприємця – ніщо. Кургани для мене – хобі. Вкладати в нього свій час і ресурс я не можу, оскільки це шкодитиме сім’ї. Я повернувся до України, шукаю роботу, цікаво створити свою справу. І коли обіг коштів сягне мільйонів – повернуся до хобі. Комусь цікаво полювати на ведмедя, а мені – замовити паспортизацію, а потім реконструювати кургани.
Василь переконаний, що зробити кургани цивілізаційним брендом України – цілком реально. Тим паче, у світі чимало є прикладів цікавих культурних об’єктів. І «лупати сю скалу» він не хоче, йому більше імпонує вислів «Вода камінь точить»: пропагувати, популяризувати, доносити інформацію та переконувати.
Фото автора