«Полеглих воїнів образили тричі...»
- Деталі
- Категорія: КЛІОТЕРАПІЯ
Та війна двічі прокотилася Україною, засіявши її землі тисячами братських могил і поховань невідомих вояків. Час минає, пам'ять розмивається, марніє щирість вшанування полеглих. І з кожним роком дедалі примарними стають шанси тисяч відомих і невідомих солдатів на належне вшанування. Напередодні 22 червня – дати початку Другої світової війни на території колишнього СРСР та України* – кореспондент «Нової» зустрівся із людьми, чиїми зусиллями поступово встановлюється правдива інформація про тих, хто поклав свою голову на нашій землі.
Із проблемою достовірності списків похованих у братських могилах єдине в області науково-дослідницьке підприємство «Археолог» зіткнулося ще 2015 року. Про особливості цієї роботи говоримо із очільником підприємства Валентином Собчуком, кандидатам історичних наук, співробітником Держархіву області Вадимом Колєчкіним та істориком Ольгою Собчук.
– За цей час ми зіткнулися із таким явищем: жодна братська могила не несе об’єктивної і правдивої інформації про увічнених у ній воїнів, – говорить пан Валентин. – Список на могильній плиті зазвичай не відповідає дійсності. Для мене це було великою несподіванкою, бо ж свято вірив, що облік і вшанування загиблих у нас вели на належному рівні. Кожна історія наших досліджень – сюрприз. Наприклад, на могильній плиті викарбуване ім’я живої людини, яка на 40-річчя Перемоги навіть отримала ювілейну медаль. І навпаки – маса загиблих воїнів не увічнена. За час нашої роботи встановлено більше трьох тисяч донині забутих і ніде не увічнених загиблих вояків, я вже не говорю про безліч виправлених у списках помилок та уточнення вже відомих даних.
Специфіка братських могил в тому, зауважує Валентин, що зазвичай вони є збірним символічним пам’ятником загиблим на території села, громади, району. Вони часто є кенотафами – могилами без поховання тих людей, імена яких викарбувані на могильних плитах. Але коли точно відомо, що людина загинула на цій землі, хоч і не встановлене місце, його ім’я слід вписати на пам’ятник – вшановувати однозначно потрібно навіть у такий спосіб. Опрацьовано вже більше сотні братських могил (це близько 1/6 від загалу), і є розуміння справжньої картини.
Варто зазначити, що «Археолог» не займається польовим пошуком невідомих поховань, його працівники проводять архівні дослідження стосовно існуючих меморіалів на замовлення громад, опіку над якими передбачають їхні повноваження. Питаю, чи працюють нині в області загони пошуковців.
– У часи діяльності обласної комісії з увічнення пам’яті жертв Другої світової за керівництва відомого й авторитетного ентузіаста цієї справи Павла Фещенка ціла низка загонів працювала, – відповідає керівник «Археолога». – Однак зараз, наскільки мені відомо, в області немає жодного легального загону – із документами, дозволами, фахівцями. Якщо десь у межах області знайдуть останки полеглих, то опрацювати поховання, ексгумувати і перепоховати їх не буде кому. Треба просити фахівців із сусідніх областей. Раніше такої проблеми не було. Відійшов від справ Павло Павлович – справа закінчилася. Він нам допомагав, до речі. Як і Василь Доценко – ще один відомий в регіоні краєзнавець і автор книг та статей на цю тематику.
У багатьох населених пунктах, окрім братських могил, є й меморіали землякам – людям, які є уродженцями цієї землі і які загинули на різних фронтах ІІ Світової. І з цими списками ситуація також складна. Ми, працюючи над списками воїнів-односельчан, зараз виявляємо «нових» майже половину від тієї кількості людей, які значаться у «Книзі Пам’яті». Більшість з них – так звані чорнопіджачники, нашвидкоруч мобілізовані «польовими військкоматами» – загинули у першому ж бою недалеко від своєї домівки, але у списку військкомату досі значаться зниклими безвісти.
– Шокує ставлення до людини, до людського життя, – каже Ольга Собчук. – Списки на увічнення полеглих земляків формувала місцева влада, опираючись на дані з «Книги Пам’яті». Це видання створювали у 80-их. Інформацію для «Книги Пам’яті» збирали різні люди – від піонерів та музейних працівників до військових. Видання, без сумніву, важливе, однак містить величезну кількість неточностей.
– Головним чином списки земляків складалися на базі даних сільрад і військкоматів, – уточнює Вадим Колєчкін. – Перші списки тих, хто не повернувся з війни, районні військкомати склали у 1948-1949 роках. Не знаю, як вони формувалися, але помилок у них багато: плутанина в прізвищах, іменах тощо. Мене шокував один випадок із «Книги»: людину увічнили так, що його прізвище було в одному рядку, а ім’я та по батькові – в іншому. З одного зробили двох.
– Таке трапляється і в списках загиблих радянських воїнів, – додає пані Ольга. – У списках військкоматів від 1992-го року також робили двійників. Таке відчуття, що підганяли під цифри... Скажімо, було в офіційному списку 10 відомих і 15 невідомих солдатів, а відомих реально бракує, тому, аби не порушувати офіційну статистику і, відповідно, зменшити кількість невідомих воїнів, дописували неіснуючих людей: змінювали кілька літер у прізвищі і додавали до списку, або міняли ім’я, звання, дату народження чи загибелі… Може, статистику й «підтягнули», але заплутали ще більше.
Одна з численних причин помилок – однакові назви населених пунктів. Лише Іванівок в області он скільки. Та й інші назви-перейменування «зробили» свій внесок.
– Історія з Новоукраїнкою дуже цікава, – продовжує Вадим. – За паспортом на поховання похованими значаться близько 3,5 тисячі вояків. При цьому на братській могилі увічнено 109 відомих, решта – нібито невідомі. До речі, одна плита із 34-ма прізвищами була доставлена уже у роки незалежності, якраз після перегляду та уточнення списків військкоматами у 1992 році. Однак, опрацьовуючи нанесені на плити прізвища, з’ясувалося, що четверо увічнені двічі, п’ятеро загинули в 1941 році біля залізничної станції Адабаш. Під час визволення райцентру загинули 6 чи 7-ро, причому більшість не в самому місті, а на станції. Новоукраїнку визволяла 7 гвардійська армія, а території на північ від неї – 5-та гвардійська, і там були втрати: один із 16-ої мехбригади, і ще близько 20-ти осіб померли в місті внаслідок поранень. До десяти – отруїлися трофейним спиртом на станції. Ще один загинув при розмінуванні. Питання: звідки взялася решта відомих загиблих? Все просто. Колись поблизу Варварівки Долинського району був хутір Ново-Українка. Там фронт стояв досить довго, тому і втрати були серйозні – більше тисячі. От їх і приписали до Новоукраїнки. А ще – з Новоукраїнки Роздільненського району Одещини та Новоукраїнки Запорізької області. Отак 65 увічнених радянських воїнів у нашій Новоукраїнці виявились увічненими помилково, оскільки загинули за визволення інших одноіменних населених пунктів. Був випадок: у кінці 1980-х до Новоукраїнського райвійськкомату звернувся родич загиблого солдата, який шукав місце поховання батька з проханням надати довідку, яка б підтверджувала, чи дійсно солдат похований у райцентрі. У військкоматі відповіли, що той загинув за м. Новоукраїнка, де і похований. А насправді солдат загинув поблизу хутора Ново-Українка Долинського району. Просто дали відписку...
Конкретно у даній братській могилі не може бути поховано 3,5 тисячі людей. Але поблизу Новоукраїнки, на станції Адабаш, діяв концтабір військовополонених, крізь жахи якого пройшли до 18 тисяч осіб. Я припускаю, що ці 3500 осіб – жертви табору... Реально там дійсно може бути поховано близько 3500 людей.
Подібна ситуація і в Благовіщенську та селі Грушці, які звільнили без боїв, але в перелік загиблих військових-визволителів включили розстріляних і закатованих поліцаями в’язнів місцевої тюрми, яких підозрювали у співпраці із партизанами чи співчутті «червоним». Ця історія, міркує дослідник, може бути ілюстрацією сільської звички не виносити неприємні моменти на загал, щоб не провокувати конфлікти поміж місцевих жителів надалі. А таких випадків після війни було чимало, додає Вадим. Отакі бувають нюанси.
Їх – безліч. Вадим Петрович детально їх описує, та через брак газетної площі не маємо можливості про них розповісти. Про один згадаємо бодай пунктирно – помилки діловодів військових підрозділів. Через них ставалося так, що один загиблий вшанований і увічнений неодноразово. Так, наприклад, відбулося в Березівці Олександрійського району. У первинних списках на втрати і на пам’ятному знаку у даних воїна збігається все: ім’я, по батькові, місяць і рік народження, місце і дата призову, але довести, що Очерков, Очекуров, Очкуров – одна людина... Хоча дослідник у цьому впевнений на 99,9 відсотка.
– Як виглядає ваша методика дослідження?
– Спочатку беремо карти військового періоду, окреслюємо на них сучасну територію досліджуваного об’єкта (зазвичай це територія однієї громади), потім визначаємо, які військові частини брали участь бойових діях саме на цих теренах, – пояснює Ольга. – Потім аналізуємо списки. Спочатку – на пам’ятниках. То ще добре якщо вони читаються, але часто ці плити вже такі фарбовані-перефарбовані, що доводиться «розшифровувати», вручну переписувати… Далі – працюємо зі списками військкоматів різних років. Звіряємо прізвища на плитах із прізвищами у списках. Потім перевіряємо кожне прізвище у донесеннях про втрати. Саме на цьому етапі із шаф вигулькують скелети. Із одного донесення про втрати увічненими можуть бути лише кілька осіб, а інші – досі у забутті, або ж увічнені тільки офіцери, а рядові – ні! Ще одним важливим джерелом є журнали бойових дій. І тут також багато сюрпризів, бо вказані на пам’ятниках як визволителі військові частини геть і не звільняли той населений пункт.
Зараз ми працюємо з військовими похованнями в Кетрисанівській громаді, де налічується 11 братських могил. Зауважимо, що важких і масштабних бойових дій під час визволення там не відбувалося, німці на той момент уже були на межі зламу й відступали.
– Особливо на західних теренах колишнього Бобринецького району, – додає Вадим Колєчкін. – Там якщо і є поховання, то це або 1941 року, або щонайбільше до п’яти на село під час звільнення. Особливих втрат не було. Через це, до слова, більше проблем – іноді імена переплутані на плитах, іноді загиблі числяться на території Миколаївської чи Одеської областей. Дуже наплутано.
– Ми користуємося даними ЦАМО**, – зазначає Ольга, – але його база також не дуже точна. «Людський фактор»… Адже дані до цієї бази заносяться людьми. До прикладу, с. Кірове (нині Грузьке) тієї ж Кетрисанівської ОТГ. Якщо в пошук на сайті ЦАМО ввести назву цього села, то отримаємо чималий перелік загиблих, більше того, навіть район і область загибелі – «наші». Необізнана людина може вважати, що відшукала місце загибелі родича. Але коли починаєш дивитись документ, то район там записаний не Бобринецький, а Бобринський чи Бобруйський, і область геть інша, не в Україні. Аби уникнути помилки, слід знати, чи служила людина в частині, що пройшла цією територією. Тож у нашій справі індивідуальний підхід важливий, але ще важливіший комплексний погляд на проблему, розуміння усіх особливостей історичного періоду, що вивчається, а також особливість документальної бази, картографічних джерел тощо. У Грузькому є братська могила, з якою пов’язана взагалі неймовірна історія, яку «розкрутив» Вадим Петрович. Там центральна вулиця названа на честь загиблого Бодульяна Степана Миколайовича. Його ім’я викарбуване на могилі як полеглого там у 1944 році. Як з’ясувалося, це не Бодульян, а Боцуляк Степан Миколайович з Одеської області, і загинув він не у 44-му, а у 1941 році. Зауважте, за даними військкомату, що призивав солдата, він досі вважається зниклим безвісти.
– Помилку виправили? Рідних Боцуляка повідомили, де похований їхніх дід чи прадід?
– Усю інформацію ми передаємо місцевій владі, – відповідає Ольга, – яка має увічнювати пам’ять. А щоб відстежувати, чи повідомили родичам, чи виправили помилки, нам, на жаль, бракує часу.
– Хто в нас має займатися такою діяльністю відповідно до законів?
– До цього спонукає Закон України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років», – пояснює Валентин Собчук. – Він зобов’язує вести облік, ремонтувати пам’ятки тощо. Я навіть не знаю, чи згадана вище обласна комісія з увічнення пам’яті жертв Другої світової нині працює. Якщо я не помиляюся, то програма, відповідно до якої вона функціонувала, завершилася 2020 року. Через неї фінансувалися пошуки, перепоховання тощо.
– Полеглих воїнів образили тричі, – бере слово Вадим Петрович, пояснюючи, чому пошукова робота і її держпідтримка дуже важливі. – Вперше – одразу в післявоєнний час. Тоді влада, здається у 1949 році, дала розпорядження на місця перепоховати загиблих з індивідуальних могил у братські, а не просто увічнити на пам’ятниках. Річ у тім, що під час війни у більшості випадків не було можливості ховати загиблих. Похоронні команди робили санітарні поховання – засипали практично на полі бою. Останки й досі лежать по дворах, садах, полях – люди ходять по кістках. На мою думку, перепохованням мала займатися армія, тому що тільки у військових документах були не тільки опис поховань, а іноді й їхні схеми. Натомість цю роботу переклали на місцеву владу: область скинула на райони, ті – на сільради. А в тих для такої роботи був не найкращий час: голод 1946-47 років, відновлення господарства, брак робочих рук. Тож сільради за списками військкоматів загиблих на даній території щонайбільше зробили кілька перепоховань і прозвітували про роботу. Вдруге – наприкінці 50-их, коли вийшло розпорядження про впорядкування могил. І знов-таки сільради підфарбували, поставили огорожу, квітів насадили, внесли до списку пам’яті ще когось нібито розшуканого – і прозвітували. Відповідно полеглих так і не перепоховали. Коли поховання було неглибоким, його розорювали, і часто кістки просто викидали з очей подалі, – це з розповідей очевидців. Отож значна частина могил просто знищена, а чиїсь останки досі лежать, забуті й не поховані по-людськи. Тут певною мірою могли спрацювати забобони, мовляв, не можна чіпати останки – мають лежати там, де людина упокоїлася.
Ну і втретє – зараз же упорядкуванням фактично теж ніхто не займається
З іншого боку, де пошук поставлений на належний рівень, відбуваються не лише перепоховання, а й транспортування праху на його батьківщину.
– Частина поховань взагалі не обліковані, – продовжує пані Ольга. – Люди розповідають-переповідають, що отам он поховання, і там могила є. Отак ми завдяки місцевим встановили вже близько десяти таких поховань. Наприклад, в Іванівці Новоукраїнського району була необлікована братська могила часів ІІ Світової, місцеві нам її показали, розповіли, хто що пам’ятав. І коли ми почали вивчати, «пазлики зійшлися» і вдалося навіть встановити прізвища похованих у ній воїнів. І їхні імена завдяки місцевому органу самоврядування вже увічнені. І такі випадки непоодинокі.
– Чи ляжуть в основу якогось видання результати вашої роботи? Мені здається, що вони варті оприлюднення.
– Ми мали ідею – створити відповідний сайт, – говорить Валентин Собчук. – І він з’явився, але ресурс потребував постійних фінансових затрат, тому пропрацював недовго. Мав бути не просто сайт, де оприлюднені вивірені списки, а й пошукова база. Тож поки що це питання без відповіді. Але якщо хтось зможе взятися за цю справу, ми радо поділимося матеріалом.
* 22 червня в Україні відзначають День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни
** Центральний архів Міністерства оборони РФ. Там зберігається найповніший архів армії СРСР