Лишились тільки церква й пам'ять...
- Деталі
- Категорія: КЛІОТЕРАПІЯ
Її видко здалеку, вона зустрічає нас на в’їзді у село. Велика, гарної архітектури і з більш ніж сторічною біографією, оброслою переказами й традиційними легендами про потаємні катакомби.
«Нова газета» знову розповідає про унікальний храм. Цього разу – у Василівці колишнього Бобринецького району, а нині – Кетрисанівської ОТГ.
Це село – батьківщина нашого редакційного водія Григорія Куриша.
– Отут (киває в бік зарослого чагарником узбіччя й усміхається) був ресторан «Плакучая ива», – керманича автівки накривають спогади юності. Побачивши мої збільшені очі (ресторан в селі?!), крізь сміх пояснює: там було місце, облюбоване охочими до оковитої, а назву позичили у популярної радянської комедійної стрічки.
Вся дорога через Василівку – екскурсія від нього. Отам он – ферми, там – майстерні, ген – ще щось. Ключові слова – «були» і «...ех, все знищили, кому воно заважало?». Під скрушні коментарі Миколайовича під’їжджаємо до хати що одного «екскурсовода». Сьогодні історію храму нам розповість Віктор Сорочан. Оповідачем він стає небезпричинно – саме він із братом Миколою відновили храм майже 30 років тому. Збудував Свято-Покровську церкву на початку 20 століття місцевий пан Василь Устимович, коли саме – загадка. В інтернеті ми натрапили лише на непідтверджені дані, що постала вона 1903 року.
Віктор Федорович потрапив до Василівки головним інженером колгоспу за направленням у 1974 році. Його брат Микола у дев’яностих став головою колгоспу – якраз тоді брати замислили відновити храм.
– Була вона (церква) без отих склепінь, дах був як на сараї, – згадує пан Віктор, колишній голова сільради, сховавшись у затінку церковної стіни. – В ній і вино чавили, і добрива зберігали – чого тільки не було. Стояла без вікон, обдерта, двері ледь трималися. До речі, металеві завіси і запори в нових дверях залишили старі, оригінальні. Хрести замовляли в Одесі на заводі «Одескабель», коли в 90-их ремонтували дах. Але вже років із п’ять покрівля протікає.
Буквально за два роки відремонтували. Працювали бригади з Тернопільської області – одна відновлювала покрівлю, друга – фарбувала і розписувала.
Перед початком робіт, каже Віктор, обходив усі хати в селі, щоб знайти старі світлини церкви, адже хотілося відновити її якомога достовірніше. Водночас розпитував старожилів, аби дізнатися про життя Устимовичів. На жаль, фото не знайшлися. Тому відновили так, як придумали самі. Інформацію про її історію та вигляд збирали по зернині. Віктору вдалося чимало дізнатися від спілкування з дідом Миколою, який був кучером пані Устимович. Дуже допомогли й розповіді Івана Тарасенка, сусіда нашого водія.
– Оце ж мені дід Іван розказував: якось пан Устимович зібрав людей, та й запропонував збудувати церкву. Але наш народ, мені здається що нині, що тоді був пасивний – «Нам воно нібито й не треба», вирішили селяни. От він сам і взявся за храм, заодно й школу збудував.
Якщо зайти до величезного підвалу будівлі, можна побачити три місця, де стояли склепи з похованнями. За переказами старожилів, у двох були поховані батьки пана Василя, хто в третьому – невідомо.
– Коли прийшла революція, викинули їх, – продовжує Віктор Сорочан. – Отут, кажуть, кістки валялися. А тоді нібито їх зібрали і закопали отам за церквою. А де – ніхто до пуття не знає...
За переказами, споруда храму могла зникнути ще в тридцятих роках на хвилі боротьби із «опіумом для народу». Скинули хрести, побили дзвони, але далі цього не пішло.
Далі співрозмовник переказує історію сім’ї Устимовичів.
– Оту балку (показує вдалину рукою) називали Гороховою. Всі землі уздовж неї тримав запорожець Горох, тож так і називали. За переказами, Устимовичі – родом із Полтавщини, перебралися сюди, де глава сімейства взяв в оренду землю. Мав двох синів: Василь господарював у Василівці, а Макар – у Макарівці (Солонцюватці), тут, неподалік. Василь Устимович мав хист до техніки. Тут він, наприклад, зробив млин, причому водночас він був і водяним, і паровим: за зиму в загачений ставок набиралася вода, і навесні відкривали спуск та мололи від потоку води, а коли вода виходила, влітку, у жнива, топили соломою котел – і мололи вже завдяки пару.
А Макара, розказували, вабила природа. Він навіть заклав парк на десяти гектарах. Досі він є. Там така краса! Завадівський лісок називають (від назви села Завадівка, що сусідує із Солонцюваткою). І сади в нього були знатні. Навіть розказують, Макар круглий дім мав, а другий його поверх був під скляним дахом – зимовий сад!
В якому ж році все-таки храм збудували? Віктор Сорочан точної дати не знає, але міркує логічно. Місцевий дід Єрмолай розповідав йому, що поперед церкви почали будувати дзвіницю, але роботи припинили в 1914 році. За припущенням Віктора, держава будівництву допомагала, але з початком Першої світової війни фінансування припинилося.
– Бо ж війна, гроші – на армію. В якому році закінчили церкву – незрозуміло, але мені здається, значно раніше будувалася.
– Ви зверталися до місцевих чиновників від культури, до архівів? – цікавлюся.
– Ніхто нічого не знає. Я стільки перелопатив!
Про пана, говорить Віктор, старожили згадували як про нормального господаря й чоловіка. Тим дивнішим видається його смерть.
– А чого його вбили, – веде мову далі Федорович. – Он там була школа (її будівля й досі стоїть), яку він збудував, за спогадами, у 1912 році. Там жив священник, до якого пан в карти грати ходив. От і того разу ввечері грали. А це вже був такий колот – революція, революціонери. Він вже повертався додому, його підстерегли і вбили. Це мені дід Єрмолай повідав, навіть прізвища душогубців називав. Місцеві. Просто за те, що паном був. Отак от, він допомагав людям, годував, а вони... Отут ось канава була, велика й глибока така. Туди тіло й укинули. Наступного дня заходять німці в село. Одразу йдуть до поміщика, щоб допоміг коней погодувати тощо. А немає пана. Де ж він? Вчора вбили? Хто? Не знаємо. Оточили село кіннотою, пішли шукати – і знайшли якимось способом трьох убивць. Забрали їх і, напевно, десь за селом розстріляли.
Віктор відмикає важкі двері храму, і ми опиняємося всередині, де на долівці досі лежать сухі трави й квіти ще від Зелених свят.
– Підлога тут ще та, рідна, – наш гід вказує на кахлі під ногами.
Питаю, чи новий господар, ОТГ, цікавиться церквою?
– Та де там... Мене що вражає, що Кетрисанівська громада тяжіє до Московського патріархату, у самій Кетрисанівці – церква московська. А тут – наша, українська.
Інтер’єр храму завдяки розпису величавий і водночас затишний. Подекуди у підніжжі стін лущиться фарба й штукатурка. Подібний ґандж видніється і на склепіннях.
– Цим треба зайнятися, та ніхто не хоче, – бідкається літній чоловік. – До речі, раніше в селах церкви не розписували, це був, подейкують, привілей міських. Ми ж задумали розписати.
Нині храм діючий, село має свого батюшку Анатолія. Особливо людно тут на великі свята, адже на південь від Бобринця церков аж дві – тут і у Кетрисанівці. Та навіть увесь колишній Бобринецький район (тепер дві ОТГ) на храмові споруди дуже бідний. Тож зберегти Свято-Покровську церкву важливо ще й через це. А якщо зважити на те, що у Василівці нині залишилося лише зо дві сотні людей (і їх навряд побільшає), то перспективи споруди в безлюдному степу видаються не надто веселими...