Заховане зерно шукали навіть у ямі з гноєм: історія Ксенії Прокоп’юк

Автор: Нова Газета

Жителька Світловодська Ксенія Прокоп’юк народилася 31 січня 1927 року в селі Танське на Уманщині. Більше десяти років вона проживає поряд із дітьми – у Світловодську. Нещодавно історію Ксенії Прокоп’юк записали співробітники Музею Голодомору у межах реалізації проєкту «Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки» за підтримки УКФ.

 

Батько Ксенії, Гива Денисович Сивак, був майстром-ковалем, мав свою невелику кузню. Мати Ксенії, Параска Андріївна, доглядала родинне господарство, адже Сиваки мали трохи землі. «Куди глянь – поле», – згадує Ксенія про той час. Також сім’я тримала коня й корову.

Кампанія розкуркулення не зачепила родини Сиваків, на відміну від багатьох їхніх односельців, яких назвали «куркулями» і вигнали з власних будинків, забравши худобу та інше майно. Їхні хати розібрали на будматеріал – пізніше колгосп збудував із нього свинарник та комори, а на місці дворів посадили сад.

Із початком колективізації батьки Ксенії відмовилися добровільно вступити до колгоспу, але згодом все ж були змушені віддати свою землю, худобу та ковальське знаряддя і стати членами колективного господарства. Через безгосподарність коні в колгоспі невдовзі почали дохнути, і землю обробляли коровами.

За роботу в колгоспі людям не платили. І хоча працівникам номінально нараховували невеликий заробіток на «трудодні», але насправді всі ці гроші відраховували на штрафи та інші виплати:

«А тоді плата в колгоспі яка була? Повів корову парувати – відщитали. Грошей, може, якісь копійки то й були, то десь діти попасли корову, десь корова вскочила, хтось побачив – записали, оштрахували. Ніколи ніхто й копійки не мав зовсім», – розповідає Ксенія Прокоп’юк.

«А ті забрали все у всіх»

У 1932 році в Танському, як і по всій Україні, за вказівкою вищого керівництва СРСР розпочалися подвірні обшуки, що мали єдину мету – забрати в українців всі продукти харчування, прирікши їх на смерть від голоду. Грабунок проводили групи активістів, набрані як з-поміж місцевого населення, так і з мешканців міст. Характерно також, що ніхто із жителів Танського, які приєдналися до цих груп, не помер з голоду: «Не голодували… оці активісти, шо були, до партії тулилися. Знаю, голова сільради був такий, шо в них вся сім’я вижила. Там їх було з десятеро, мабуть, і всі вижили», – згадує свідок. Приєднався до активістів і двоюрідний брат Гиви Сивака, батька Ксенії: «Той пішов в активісти, а той пішов в робичі. Той жив припіва-ючи, а ті робили». Як наслідок, родичі не спілкувалися до кінця життя. Так комуністичний режим руйнував родинні зв’язки, налаштовуючи одних проти інших.

Для того, щоб приховати хоч якісь харчі від «буксирників», Сиваки вдавалися до хитрощів – наприклад, розсипавши трохи жита на печі, щоб його просушити, вони поклали на нього дітей і наказали їм не рухатися, аби зерно не шелестіло. Під час обшуку батьки пояснили активістам, що діти дуже хворі й тому не можуть ходити. Буксирники повірили їм, адже в селі чимало дітей вже опухли від голоду. Так родині вдалося протриматися якийсь час. Ще трохи зерна батьки Ксенії заховали в отворі в печі, який вони забили дошками і замастили білою глиною.

Найвідданіші режиму активісти не гидували обшукувати навіть гнойові ями: «То ті активісти шукають, де гній, отак коло гною, баче, шо розгарбано, значить, вони подивились. Тут скрізь вони ходили».  Ба більше, були й такі, хто порпалися навіть у виходках: «То якісь п`ятисотниці – туалєти чистили ходили». 

Інколи активісти користувалися тим, що дорослі цілими днями працювали в колгоспі, і проводили обшуки тоді, коли в хаті лишалися тільки діти, які не могли чинити спротиву. Після того, як бригада таким чином кілька разів обшукала будинок Сиваків, вони стали замикати дітей всередині.

Також батьки Ксенії боялися, що в них можуть вкрасти корову, молоко від якої рятувало родину Сиваків та навіть їхніх сусідів від голодної смерті. Саме тому вони тримали тварину прив’язаною до столу в хаті, а вночі по черзі пильнували коло неї. Такий страх був виправданим, у сусідської родини Чиженків злодії не тільки вкрали корову, яку потім зарізали в лісі, а й напали на господиню та зачинили її в одному з господарських приміщень. На щастя, жінка вижила, однак троє її дітей згодом померли голодною смертю.

Крім того, до хати могли зайти й прохачі –  «старці», однак красти їм було нічого – весь більш-менш цінний одяг, взуття і прикраси батько, виміняв у місті на зерно.

Робили «вареники» з вишневого листя

Чи не єдиним порятунком для зголоднілих людей ставали сурогати – замінники нормальної їжі. З-поміж них Ксенія Прокоп’юк найбільше запам’ятала бур’яни –  кропиву, лободу, пшінку та інші рослини:

«Тоді та кропива, я її ше помню в роті, як я її не хтіла їсти. І треба ж їсти, бо крупинка де-не-де з кукурузи була, а вона шелепає. Ну вже як поспіли, як вже розвилися вишні, то ми то листя рвали і глей, то з вишні дерли, і ліпили вареники з того листя. Їли цвіт і оці бруньки, які попадались. З вишні вони не кислі, бо слива – то та ще й кисла, але всьо їли підряд, хто шо де побачив. Но як уже настав бур’ян, там та така пшінка кругленька, тут якось гіначе його звуть, листочки. На березі, в нас берег був, там вже травичка, значить, всьо, вже пішли на ту траву».

Якось Гива Сивак дістав трохи кормового буряку, з якого мати зварила «страву»: «Ми всі їмо. О, [батько – Авт.] каже, їдять діти, значить виживуть. Ми поїли раз, другий день... Воно протівне, воно буряк кормовий, запах має кормового буряка, бо цей простий, цей добрий, він пахне, а кормовий, то тіки скотині, але ж ми раділи й тим».

Мати Гиви Сивака, Марина, працювала на свинарнику й інколи приносила в кишеньці спідниці трохи макухи (відходів від виробництва олії, якими годували тварин). Нею жінка ділилася з онуками, роздаючи всім порівну – по жменьці. Втім, у 1933-му вона сама померла з голоду.

Нерідко голод штовхав людей на відчайдушні вчинки. Ксенія та її молодша сестра Ганна стали свідками того, як їхні односельці збили з ніг коня, що йшов по вулиці без нагляду, і розтягнули його на їжу. «Геть і кишки забрали», – ділиться спогадами жінка.

Відбувся в селі й випадок канібалізму. Тіло Наталки, однолітки й подруги Ксенії, знайшли звареним у будинку сусідів. «То нам наказували, якшо ви йдете на вулицю і хтось вам дає намистечко чи шось – не йдіть ні до кого, не заходьте, ні до кого, йдіть прямо», – так батьки намагалися вберегти дітей від найгіршого.

«Ніхто не плакав,
нікому не шкода нікого, умер і всьо»

Чи не найстрашніший спогад пані Ксенії з того часу – це смерть її найменшого братика Миколи, який був тоді ще немовлям. І хоча хлопчика годували коров’ячим молоком, його не вдалося врятувати, і дитина померла у всіх на очах:

«Мама мені дала в руки, я його держу, а вони стелят, постелити, вповити його. Він став гикать. Мама: «Не траси». Я кажу: «Я не трасу його, він, – кажу, – гикає». Тоді положили його, воно гикнуло ше раз і кончилось».

Згодом Ксенії Прокоп’юк не раз довелося бути свідком смертей рідних і сусідів. Зокрема, одного разу вона зайшла до сусідської родини Музик, щоб занести їм трохи молока – у них опух з голоду син Дмитро, і батьки попросили Сиваків про допомогу. Втім, напитися цього молока хлопчик уже не зміг. Ксенія згадує: «Я понесла молоко, а він на столі вже нарадяний [одягнений у святковий одяг для поховання – Авт.]. Я ж, кажу, молоко принесла тобі, чого ж ти, кажу, ліг тут? А вони всі дивляться на мене». Пізніше у цій сім’ї з голоду померло ще троє людей.

Жертвою Голодомору став і дядько Ксенії – Андрій Коваль. Аби похоронити його з належною повагою, Гива Сивак виготовив труну. Все ж, тіло три дні пролежало в хаті, оскільки двоє чоловіків, які їздили по селу підводою, збирали мертвих і вивозили їх на цвинтар, не мали сил підняти тіло разом із домовиною.

Переважно ж поховальних обрядів ніхто не дотримувався: «Ховали без дубовини [домовини – Авт.]. Копали великі ями, там вони є на цвинтарі, де поховані ці, шо помирали, то на купу складали, складали поки не повна і всьо». 

«Майдан»

Для дітей, чиї батьки померли з голоду, при колгоспі було організовано дитячий садок – «майдан», де сиротам давали трохи їжі. Певний час там харчувалися і Ксенія та її молодша сестра Ганна, однак це тривало недовго – керівництво дізналося, що у родини є корова, і дівчат перестали годувати.

Також у «майдані» працювала дружина хрещеного батька Ксенії. Вона видавала дітям хліб – кожному по сто грамів. Одного разу вона захотіла віддати Ксенії трохи більше від «норми» і насипала їй крихт у пригорщу. Втім, дівчинка не зрозуміла цього задуму і образилася: «А я як побачила, шо мені дрібненьке, а всім кусочки – я об землю! Вона каже: «Що, з’їла?» Діти збіглись, як ті курчата, і мені нічо не попало». 

Голод 1946-1947 років. Поїздка в Білорусь

Наступним випробуванням, яке випало на долю Ксенії, був масовий штучний голод 1946-1947 років. У цей час все ще діяла постанова від 7 серпня 1932 року, відома в народі як «закон про п’ять колосків». Вона забороняла підбирати з колгоспних полів навіть залишки врожаю.

Порятунком від голоду для Ксенії Прокоп’юк стала поїздка до Білорусі навесні 1947 року. Разом із подругою та ще кількома односельцями дівчина потягом вирушила аж на північний захід тодішньої сусідньої совєцької республіки, де протягом кількох тижнів вимінювала одяг і рушники на харчі. «Гості» з України просили їсти в місцевих мешканців, і ті ділилися тим, що мали: «Ходим, ходим, ходим, дадут шось таке рідке їсти, таку миску велику черепняну. Воно вода, но воно салом затерте чути і де-не-де крупина гороху, і картопля така здорова-здорова до неї в мундірах зварана, покладяна – бери їж. А хліба, як міняєш у кого, то тоді дасть тобі кусочок хліба, а так тобі не дадуть, то ми ходили просили, шоб міняйте шось, беріт і дайте нам їсти, хоч шо-небудь». Заможного життя в Білорусі жінка так і не побачила, однак голоду там не було.

На кордоні між Україною та Білоруссю орудувало чимало злодіїв, які грабували тих, хто їхав у пошуках їжі. Один із них розрізав бритвою мішок із речами, які Ксенія везла на обмін, однак дівчина спромоглася втекти від нього, навіть зберігши при цьому свої пожитки. До рідного села дівчина врешті повернулася з двадцятьма чотирма кілограмами жита і ячменю, яких вистачило, аби прогодувати родину.

Пропаганда

Комуністичний режим через пропаганду весь час обіцяв українцям щасливе життя та побудову «нового ладу». Насправді ж він приносив руйнування, арешти, голод і масову смертність. І хоча дехто піддавався на гучні агітаційні гасла, більшість не сприймала більшовицьких «нововведень».

Про справжнє ставлення українців до комуністичної пропаганди свідчить такий промовистий факт: мати Ксенії Параска повісила портрет «вождя» Леніна біля печі, щоб не забруднювати стіну сажею з рогачів. При цьому портрет був прибитий упоперек, горизонтально. Коли це побачила дружина одного з активістів, вона попередила жінку про те, що її можуть покарати: «Параско, шо ви думаєте? Це ж оштрафуют, виженут, в тюрму заберуть чоловіка». Тоді вона обернула портрет «очима до стіни», щоб було видно тільки зворотний бік аркуша.

Як бачимо, перетворити більшовизм у нову квазірелігію комуністам так і не вдалося.

Юлія Білоус