І так аж до самого синього моря

Автор: Нова Газета

Про що тут говорити… В часи, коли люди дратуються від простого, посміхатися перехожим на вулиці стає важче, більше того – майже неприродно. Лишатися толерантним (навіть не згадуйте про спокій і мудрість шляхетних філософів) серед незагоєних вирв, простертих від серця і до горизонту, у принципі можна, але для того треба вміти дивитися в інший бік. Повз екран телевізора.

Не зупиняючи погляду на сторінці газети, онлайн-стрічці новин. Або якось так дивитися, щоб не бачити зайвого. Якось так слухати, щоб чути лише невалідольне вибіркове. Приміром, у парку чи на людному пляжі… Давайте по-чесному: невже посеред учорашніх і завтрашніх вирв хтось може тішити вухо рингтоном із забійним куплетом «Любе»?

І від того, що залюблених в ці кабацько-балалайкові простори поблизу стільки, що на них усіх люберецьких кепок, іванівських чоботів, сибірських валянків і рязанських лаптів не вистачить, ти, звісно ж, дратуєшся. Нервуєш із зовсім небанальної причини – простого страху не встигнути зручно пожити, поговорити удома домашньою мовою. Погомоніти, побалакати й не дратуватися від самої думки, що для сусіда ти – чужинець. А як і хотів би вимкнутися із мережі, що живить це знервоване, збурене місто з охлялими селами довкола нього, відгородитися від «резонансів та системних збоїв» рятівною мантрою на зразок «Не хвилюйся, будь щасливим!», почати просто говорити й просто слухати.., однак більше не можеш дозволити собі цією простоти. Хоча б тому, що не раз чув, як в супермаркеті «коренная» кіровоградка з Марсу, куди, очевидно, досі не доставили газети з інформацією про Майдан і АТО, радила місцевому дядьку йти зі «сваім язиком» додому на кухню. І тут шукати винного – що марнувати життя: і вовки з Тайги, і перевертні з Полонини… Багато їх вгризлося. Тягнуть хто за жилу, хто за живий нерв. Хоч і бачать, що пахне близькою прірвою. Навіть із вікна маршрутки, в котрій черговий пасажир в повний голос доводить приятелям свою історичну правоту й розумову обмеженість тих, хто ледве випросив у Історії комфортну і прийнятну назву для свого міста… Словом, того вже не буде – бездумного споглядання облич в метро і на площах, вільної інерції руху, за якої і на ногу ніхто не наступить люберецьким чоботом, і голова – у хмарах.

Не той перон, не той вагон

…Оцей поїзд, що їде з Костянтинівки до Одеси й зупиняється в Кропивницькому о другій тридцять дві, вам розкаже усе про намагання звести в одному вольєрі, на одній доріжці іподрому, на загальному пероні і в спільному вагоні добрих травоїдних із великими блакитними очима та інших істот, кому ріг на переніссі служить не для езотеричної краси. В щасливе європейське майбутнє цим поїздом не їдьте, або ж їдьте, але в танкістському шоломі! Він – пастка для відпускника, капкан – передусім для мрійника, котрий везе свою втому до моря.

Так само, щоб струсити порох власних, битих кулями й чобітьми, доріг, їде до великої води житель Донецька, Луганська чи вже згаданої Костянтинівки. Котрийсь, зрозуміло, мешкає на підконтрольній Україні території, а відтак без проблем прийшов на вокзал і сів у вагон до Одеси, інший вибирався з окупованого села чи міста…

О пів на третю і той, і другий сплять, лишаючись для вас до ранку такими ж невідомими, безіменними й, апріорі, миролюбними пасажирами, як і ті громадяни, що кількома годинами раніше із цього ж перону поїхали до моря дніпровським, харківським поїздами чи знам’янською електричкою.

Маєте кілька годин на сон, але він зазвичай також бере відпустку, коли вчорашні передчуття нових або забутих вражень набувають конкретики... Коли ти наближаєшся до моря, то величезного заплічного мішка, в якому від дня у день тягаєш найнеобхідніше (і серед іншого – стандартні реакції на людей і події, самим життям відредаговані емоційні відгуки на довколишнє...), хочеться позбутися. Натомість лишити напохваті маленький такий портфелик-барсеточку, що з ним тепер ходять по місту «піжони» в спортивних штанях, пацани, в яких гроші не влазять в звичайні гаманці, та дядьки, котрі завжди тримають на досяжній відстані чвертку і чарку, щоб при нагоді всоте виявити кмітливість і доречно, ніби вперше, пожартувати: «А у нас було з собою!». Ту барсеточку з чистими «файлами» хочеться покласти якось подалі, щоб ніби і під рукою лишалася, але й очей не мозолила. Інакше, нафіга його в поїзд сідати й довгі штани на шорти міняти?!

...А вже о сьомій ранку на 39-му місці у 5-му вагоні поїзда Костянтинівка – Одеса тобі може стати затісно, як у клітці. Ще й раптом пожалкуєш, що не сів у той (поїзд), котрий вирушив із Дніпра. Тобі, як мені, може не вистачити буквально якихось тридцяти хвилин чи години, щоб 1 вересня 2016 року дістатися моря з неушкодженими мізками, щоб цілим, у некантованому гарненькому термопакетику доправити до сонячного берега свій канікулярний позитивчик і користуватися ним уже там, поглядаючи на чайок, як на друзів... За ці тридцять хвилин негативу насправді треба дорікати не людям, а людській фізіології, тобто природі і вище, бо туристам не годиться невмиваними приїздити на ранкові вокзали чужих міст. Умиваються ж пасажири засмальцьованих поїздів, на жаль, дуже швидко. І часу в них лишається на розмови і збори більше ніж потрібно для банального ранкового вітання і швидкого пакування валізи.

Коли співчуття – слабкість

У плацкартному квадраті навпроти тітка з Костянтинівки, дві з Донецька і хлопець із Луганської області, прополоскавши в роті, звичайненько так, наче рушили з місця навантажену кабаками з городу стару одноколісну тачку, заговорили про затверділу шишку, про наболіле в різних місцях. Натщесерце, прокашлюючись, зі скрипом рушили возика розмови в новий день – штовхали спочатку ніби по черзі й неголосно, а далі почали кричати, без жалю перебиваючи один одного. Слова «снаряди», «ракєти», «пулі» ...пролітали в метрі від скроні, зачіпали, бентежили… Здавалося б, нехай! Громадяни можуть гутарити, як хочуть, адже вони були свідками того, про що більшість із нас лише читали в газетах, бачили в телесюжетах і тихо здогадувалися. Їм у християнському світі нині вибачається й, більше того, – рекомендується задля психологічного розвантаження говорити про все і про всіх, їм треба співчувати... І, до речі, з цим все в порядку – ти переконуєшся, що внутрішньо готовий і сприймати, і цікавитися, і розпитувати, твоя поведінкова реакція навіть не потребує штучної корекції з високої табуретки моралі...

Аж тут виявляється, що того співчуття ніхто не потребує – ні в правому кутку, де їдуть із купальниками і плавками на денці валіз з колесиками жителі уярмленої сепаратистами території, ні в лівому, звідки поглядають у вікно на передмістя сонної чорноморської столиці України жителі відбитих у путінських ополченців територій. Вони уже все проаналізували і тепер готові читати лекції в Сорбоні й Колумбійському університеті. Дай волю, то почали б уже сьогодні, у День знань, коли Міністерство освіти пропонує зустріти спраглих до знань школярів уроком на тему «Це наше і це твоє», в якому зосередитися на (читаю з міністерської чернетки) «яскравих і зрозумілих розповідях про геніальні винаходи, природні багатства, блискучі ідеї, що прославляють нашу країну на увесь світ»… Як же добре, що школярі в Кропивницькому, Києві та Одесі не чули моїх випадкових супутників і їхньої трактовки місця і ролі України у світі! Хоча, повторюю, самі вони не злякалися б моральної відповідальності за зміст «лекції», яку увесь п’ятий вагон спокійненько, запиваючи чаєм і заїдаючи бутербродом, проковтнув-не гикнув без сумнівів, хитаючись на рейках із боку в бік так, що в сусіда рябило в очах від горизонталей і вертикалей в журналі «Отдохні» видавництва ООО «Перший індекс».

Льодяник ненависті. По колу…

Тітка зі звільненої Костянтинівки говорила про українського солдата, називаючи його не інакше, як «воно». І жалілася на безчинства нашої армії, на обстріли, котрі, за її переконанням, також на «його» совісті. Розповідала про те, як одного разу буквально під ногами в неї упав снаряд і не розірвався, а від того переляку з нею стався шлунковий казус. Про раптову реакцію організму вона висловилася абсолютно конкретно і так ніби в гучномовець прокричала – щоб увесь вагон, котрий уже встиг сходити по нужді, ще раз заочно пережив разом із нею той переляк.... Попри війну, злих укропів й загальну потребу в ощадливості жіночка із Донецька однак вилучила момент для відпочинку на морі. Переїхала собі лінію фронту – і вперед, по засмагу! Після драматичного вигуку й неприхованого розпачу, що читався в ньому, – «Оно тєбя охраняєт, а ти єму слова нє скажи!», відпочивальниця «симетрично» відповіла на страждання костянтинівської землячки – дістала із глибин пакету кілька смоктальних цукерок і пригостила її та ще двох єдиновірців.

– Это мне сын из России привез, – чомусь напівпошепки поінформувала вона усіх причетних до утаємниченого процесу смакування і перетравлювання глюкози, барвників і канцерогенів із милого їм закордону. – Я его просила: «Привези мне из России каких-нибудь конфеток. Так он из Питера…»

...Після вдоволеної потреби в омріяних «конфетках из России» продовжилися розмови про українських вояків, котрі нібито відбирають у жителів окупованих територій мобілки лише за те, що бачать на екранах повідомлення російською. Але ті вигадки уже не заслуговують на увагу… Натомість призові цукерки – це, напевне, найіронічніший символ сліпої закоханості жертви у вбивцю. Здавалося б, у тих схронах, де ночами, під гарматний гуркіт відбувалося переосмислення усього життя, мало б ізсередини подати голос щось більш поважне, ніж карамелькова залежність. Але яким би смішним не здавався цей сердечний зв’язок між людиною із бомбосховища й країною-виробником приворотних солодощів, він є реальним, справжнім…і дивним, як перевернута логіка того, хто щодня боїться померти, але продовжує цілувати руки своєму кривднику. Звісно ж, НЕ КОЖЕН українець Донбасу страждав і бачив уві сні льодяник із Росії. Комусь треба більше для щастя...

Озирнись, де ж твоя земля?

...Льодяник – це серйозна «замануха». Серйознішим випробуванням на патріотичну зрілість під час тієї ж відпустки може бути лише... кросворд в розважальному виданні. На тих головоломках, що їх конвеєром передруковують із подібних російських журналів наші, уже виросло не одне покоління «вузькопрофільних» ерудитів - солодкоїжок. Тепер вони знають, як називається птах, який водиться у Вологодському краї і ніколи не перелітає з місця на місце. Як у Пермі називається той район, де виріс котрийсь один письменник, що нічого хорошого ні нам, ні решті світу не сказав. Звідки витікає, як вихиляється і куди несподівано впадає ота маленька річка, в якій миють ноги якути. Про барсів у Тайзі, зайців у Тундрі, сибірські надра, московські вулиці... Все те можна усвоїти, якщо взяти кросворд із полиці українського супермаркету, розкрити вдома енциклопедію, зазирнути у вікіпедію і змістовно провести час, досліджуючи любу Росію на радість укладальникам кросвордів, які професійно пропагують своє (і за те їм буде подяка від патріотичного ФСБ!). Лише знань про Україну та решту світу на тих кросвордах не набудеш, бо всього-навсього відсотків двадцять завдань у ребусах не стосоються Росії. Відтак у нехитрій задачці запитується: «А де ж наші, вітчизняні, укладальники ребусів, наші кросвордисти, наша розважальна комерція з її інтелектуальними навантаженнями для відпускника, дачника, пенсіонера? Може, в тій програмі на ТБ, котра занудно вчить, як вимовляти кожне українське слово і з самого початку визначила, що ти стартуєш на шляху пізнання рідної мови, маючи найнижчий рівень знань – «студент-кретин»?

«Чорноморськ – це Україна

...Щоб якось відійти від цього декадансу, від «смуру», котрий, дай йому волю, миттю заповнить порожні файли в похідному планшеті, скажу, що відпустка в Україні, знервованій і неодностайній навіть щодо найголовнішого – думок і мрій про майбутнє дітей, можлива і без валідольних ексцесів. Просто треба ретельніше вибирати напрямок руху, транспорт, компанію... Приміром, обминувши п’ятий вагон нічного поїзда із Костянтинівки, можна приїхати до Одеси чи до Чорноморська автівкою і порадіти, дивлячись, як у День знань до школи ідуть діти у вишитих сорочках. Почути ненав’язливу російську й толерантну українську на вулицях міста, котре ще вчора називалося Іллічівськом, а сьогодні пише: «Чорноморськ – це Україна» і не дозволяє жодних інших тлумачень на рекламних бордах. При тому, що Чорноморську складніше утримувати політичну рівновагу, аніж Кропивницькому. У нас найзавзятіші українофоби у більшості своїй – усе таки люди без системної освіти, без обгрунтованої ідеї. Чимало їх, щоправда, мають дурні гроші й дурнувату упевненість, що ці гроші дають їм перевагу у веселій, без певних правил і принципів грі, де всі ховаються, у тому числі – один від одного, за високими колесами джипів, стінами триповерхових будинків, зігнутими спинами церковних бабусь, деклараціями щирих і гарячих, як крокодилова сльоза, почуттів до рідного міста. Вони йдуть на сесію ради й там говорять про єдність, про те, що увесь такелаж корабля і без того розхитування рипить і місцями сиплеться, а потім пишуть на борді «Єлисаветграду – 262!». Хто він, той Єлисаветград чи Єлисавет, в чиїх мареннях живе і як довго житиме?.. Натомість порт, котрий має статус вільної економічної зони, грандіозні масштаби зведення нового житла, південний клімат і, само собою, «хорошую транспортную развязку» – це ті принади, на які масово повелися і «донецькі», і «люберецькі» ще задовго до війни. Але Чорноморськ може дати фору Кропивницькому і повчити не лише тому, як підмітати вулиці, саджати парки і алеї, але й побутовому політичному патріотизму. Ніхто в Чорноморську, повторююся, не паплюжить табличок із новими назвами вулиць, вивісок на магазинах, рекламних щитів, хоча більшість написів на них – державною мовою. Зараз Чорноморськ став для українців посуті новим Кримом.  На пляжі кожного дня редагується оголошення з датами від’їзду бусиків на Львів, Тернопіль, Чернівці. Ніхто із галичанською вимовою не закопується в пісок від сорому чи переляку. Україна неофіційно присвоїла Чорноморську статус курортної Мекки і він удячний їй за увагу і щойно надбану популярність… Звичайно ж, мені б хотілося, щоб тітка, котра не бачить в українському солдаті людини, змивала із себе гріхи десь у Таганрозі, а не в Чорноморську. Хочеться ці води бачити чистими.

Петро Бувалий,
фото автора

Loading...