Микола Паскарь. Глодоський майстер і хранитель давнини

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Під час експедиції проекту «Баба Єлька» до села Глодоси у листопаді минулого року її учасники планували зустрітися із непересічним чоловіком – завідувачем місцевого музею, майстром «золоті руки» і просто гарною людиною Миколою Паскарем. Однак із зустріччю тоді не склалося. Напередодні Нового року «Нова газета» завітала до Глодос вдруге, щоб передати в бібліотеку книги, зібрані на заклик нашого видання благодійниками. Тоді ж ми й поспілкувалися з паном Миколою.

 

Зустрілися у Будинку культури, де розташована бібліотека. Тут же – краєзнавчий музей, яким він керує на громадських засадах. Правду кажучи, музей – не зовсім музей. Поки що це кімната, в якій складені старожитності. Головна проблема – невелика площа приміщення. Частину фонду доводиться тримати вдома. Пан Микола нині, крім збирання артефактів, займається й тим, що шукає спосіб, як цю проблему вирішити.

Історія цього музею розпочалася у 2009 році. Хоча був музей у селі й раніше – у школі. Та після смерті його керівника всі цінні експонати зникли, каже Микола Михайлович. І додає, що займатися цією справою не хотів, проте його «уговорили». І, здається, про це не шкодує. Він готовий годинами розповідати про знахідки. Тут представлені зброя, предмети побуту, посуд, газети й книги, сільськогосподарський реманент, інструменти, вишивка, музичні інструменти тощо. Ось плуг, на якому назва міста, де його виготовили, написана так – «Николаевъ».

– Он ще один плуг, – показує на нього. – Тим цікавий, що його заховали в тридцяті роки, коли організовували колгоспи. Весь сільськогосподарський інвентар люди закопували. Його знайшов один наш чоловік. Щороку він зачіпався об якусь залізяку, та й вирішив витягнути її із землі. Висмикнути не вдалося, тож довелося копати. Так і знайшов два приховані плуги. Для музею я попросив того, який краще зберігся. Він цінний саме тим, що був захований, він – шматочок нашої непростої історії.

 

Більшість зібраних предметів – родом із глодоської землі. Пан Микола продовжує знайомити із цим надбанням, бідкаючись, що чималу частину зараз неможливо викласти на загальний огляд. Коли сільрада виділила під музей цю кімнату в БК, ніхто й не здогадувався, що вона досить швидко наповниться і переповниться історичними предметами.

– Мені хочеться зберегти частину історії нашого села, – підкреслює чоловік. – На мою думку, нормального музею в нас не буде доти, доки ми його не збудуємо. Але ж де взяти гроші? Найкраще приміщення для нього був би колишній магазин культтоварів. Він довгий, там би місця вистачило. Але якщо все-таки вирішать, що буде тут, то зробимо ремонт, щоб вигляд був більш-менш сучасний. Треба робити вітрини і так далі.

І береже він історію, як з’ясувалося, не лише завдяки збиранню предметів старовини, а й відновлюючи те, чого вже, на жаль, не існує. Щоправда, у менших пропорціях. Про це ми говоримо вже у пана Миколи вдома. У будинку, як зрештою і у всіх кутках його обійстя, – ідеальний порядок.

Просимо розповісти трішки про себе. Народився Микола Михайлович у Глодосах у 1948 році. У 1954-му пішов до школи. Він чудово пам’ятає свій перший день навчання. Дітей завели до директора в кабінет, і той кожному дав по кульку цукерок. Другого дня всі вистрибом мчали до школи, бо ж там цукерки дають! Проте «рекламна кампанія» завершилася – замість солодощів треба було гризти граніт науки. Після школи, працював у колгоспі на різних роботах. Закінчив  водійські курси, 44 роки відпрацював шофером. Наш співбесідник відомий в селі і за його межами не лише як краєзнавець і майстер на всі руки. Він малює, любить шахи. А ще – пише вірші, які інколи стають піснями. Навіть видав збірку поезії. Хист цей застосовує і в музеї: підписи до деяких експонатів музею – віршовані.

 – У школі історія мені давалася легко, – відповідає на питання, звідки в нього любов до давнини. – Я її ніколи не вчив. Учитель, фронтовик, розказав – я й запам’ятав. Тим більше, історію я любив. Ніколи не думав, що буду займатися музеєм.

Уже цілих 33 роки бере участь у виставках народно-ужиткового мистецтва. Показати йому є що. У світлиці, де ми бесідуємо, одразу привертають увагу дві міні-копії вітряних млинів. До слова, Микола Михайлович каже, що у давнину в Глодосах було більше 55 вітряків. Свої ж «змалював» у Національному музеї народної архітектури й побуту в Пирогові. Точніше, спочатку виношував ідею шість років, а потім сфотографував і зробив. 

Любов до дерева у чоловіка  – із самого дитинства. Син дядини після повернення із армії збудував теслярню. І малий Миколка став його помічником по цеху. Уявіть – ще у шість чи сім років він сам виготовив свій перший інструмент – рубанок. З тих часів із деревом на «ти».

– Згодом той чоловік переїхав. Але весь час у голові моїй роїлися плани то те зробити, то інше. А інструментів то немає. І от коли я вже працювати став, з’явилися якісь гроші, то вже міг купити якусь пилку, стамеску. Потрошку й зібрав інструмент.

Більше 30 років тому йому запропонували щось зробити для місцевої виставки умільців. Так і народилася з-під його інструмента перша модель – «кукурудзяник» (літак Ан-2). До речі, створити його було не дуже просто – адже не було зразка, літали вони над селом не дуже часто. Тому довелося просто запам’ятовувати «зображення» у ті рідкі миті, коли літак кружляв над Глодосами. Перша виставка – і перша грамота. За три десятки років їх у пана Паскаря було безліч. Про приблизне число виробів і нагород «розповідає» товста тека із грамотами.

Розглядаємо колекцію виробів далі. Тут і мініатюрний плуг, і прялка, і набір сільськогосподарського інвентарю. Особливе місце в ній посідають макети двох глодоських шкіл, яких уже немає.

– Років із десять я виношував план зробити її макет, – коментує автор копію рідної школи. – Вона часто снилася мені. А в цю я лише рік ходив (показує на двоповерхову)… Зробити-то хотілося, але ж якою вона була точно – згадати важко. Об’їздив усе село – був упевнений, що є люди із гарною пам’яттю. І знайшов такого чоловіка.  

Наостанок господар виносить ще один предмет музейної колекції – шаблю
1908 року (на фото). Дісталася вона йому від земляка, щоправда довелося купити її за 400 гривень. Цікаво, що місце, де її знайшли, раніше Микола Михайлович пробував прозондувати металошукачем, та ретельно обстежити територію завадили чагарники.      

Розповів він нам і надзвичайно цікаву родинну історію. Виявляється, його дядьки по маминій лінії були вояками УНР і боронили свою землю від більшовиків. Після поразки вони перебралися до Польщі, а згодом – до Франції. Але ця історія – тема окремої розповіді.

Фото автора 

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА