Микола Середенко: Єдиним джерелом натхнення є природа

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

На жаль, туризм (як зовнішній, так і внутрішній) в нашій області досі не став ні фактором популяризації краю, ні джерелом доходів. Якщо взяти офіційні статистичні дані про те, скільки область відвідало внутрішніх мандрівників (внутрішній – це відвідуваність жителями України), то картина далека від оптимістичної. Торік Кіровоградщину таких відвідало лише 1280 осіб. Для порівняння: сусідні Вінниччину – 8360, Черкащину – 3364.  

 

У бесіді з одним із фанатів цієї справи Миколою Середенком «Нова газета» намагалася зрозуміти, чому туризм у нас розвивається слабко і від чого залежить успіх. А ще з розмови дійшли висновку, багато що залежить від однієї людини і групи її однодумців, а також про те, що туризм чудово виховує патріотизм.

Із паном Миколою ми зустрілися в школі в селі Павлівці Світловодського району, якою на той момент він керував. Наш співбесідник народився в Нагірному того ж району. Це село – частина древнього Крилова  (який потім став Новогеоргіївськом). Коли йому були три роки, батьки перебралися до Карбівки Добровеличківського району. Обидві батьківщини згодом відіграють у долі й становленні Миколи як організатора, ентузіаста туризму й краєзнавства неабияку роль. 

По закінченні історичного факультету Кіровоградського педінституту 21-річний педагог стає директором школи у Гнатівці того самого Добровеличківського району. Водночас закінчує юридичний факультет Одеського національного університету. Далі і до сьогодні його трудова біографія тісно пов’язана  із культурою та туризмом: очолював відділи культури й туризму Добровеличківської та Світловодської райдержадміністрацій і все своє свідоме життя є затятим туристом.

– Моя юність минула в Карбівці, селі досить маленькому й віддаленому. Тож завжди хотів зробити так, щоб про нього дізналося якомога більше людей, показати красу тих країв та їхню історію, щоб карбівчани могли тим пишатися, – розповідає пан Микола. 

– Ми всі десь народилися, маємо батьківщину. Але чомусь в одних зв'язок із нею ніколи не рветься, любов до неї проявляється в активній просвітницькій чи пропагандистській стезі, а когось це не «пробиває»?

– Воно «пробиває» в кожного. Всі жителі малих сіл є краєзнавцями, дослідниками і носіями історії.

– Перепрошую…  Я цього не помічаю в підлітках, які під магазином цмулять пиво, курять й лаються нецензурщиною…

– Я про наше покоління, що зростало у вісімдесятих. Щоліта кожен хлопчак працював у колгоспі. Це була така собі кар’єрна драбина: починали із трамбування вовни, випасу овець і телят, а вершиною – посада помічника комбайнера. Це була еліта. І більшість із нас тоді проходили ці ланки. А ще така робота мала колосальний виховний момент. Хлопчаки працювали пліч-о-пліч із чоловіками середнього покоління, літніми й дідами – це був зв'язок поколінь. Так чи інакше ми при цьому вбирали в себе традиції, якісь історії, легенди й бувальщини про своє село. Виховувалося й ставлення до праці, своїх обов’язків, до хліба. А от із сучасною молоддю такий зв'язок розірваний. Відсутня зараз спільна діяльність поколінь. 

Мені було десь п’ять років і часто ходив до бабусі, якій було під сто. Вона розповідала про минувшину, про церкву до революції, як там проходила служба, як вони дівчатками бавилися, які були традиції й звичаї, як село виглядало.

Ще з дошкільних років Миколу вабила природа.  Вона й досі є джерелом його натхнення. 

– Я міг сам цілий день ходити ярами, балками. Взимку ставав на лижі й по десять-п'ятнадцять кілометрів полями мандрував. І по сьогодні я свято вірю, що єдиним джерелом натхнення є природа. Це матричне середовище, з якого ми всі  вийшли. Природа – світ духовний, і кожне явище й річ у ній має духовну сутність. Спілкуючись із ними, ми поповнюємо свої духовні внутрішні ресурси. А сьогодні ми штучно відгородилися від цих джерел. Живемо в бетонних будинках, користуємося купою речей, які не мають духовної субстанції. Людина обрубала собі корінь, що пов’язує її з природнім середовищем. Тож багато про це говорю своїм учням, щоб повернути їх до спілкування із природою.

Коли її відчуваєш, то так чи інакше тебе спонукає до поглибленого її вивчення: як воно є, чому так, хто я такий… І знайшовши певні відповіді, хочеш це популяризувати. От мені й хотілося показати карбівську мальовничу природу.

І така нагода трапилася, коли Микола Володимирович вже працював у департаменті культури й туризму облдержадміністрації. Ідея оформилася в фестиваль народної творчості «Степограй». Спочатку він планувався як невеликий захід для знайомства Карбівки із кращими зразками народної творчості й знайомства гостей із тими краями. Ще одна мета – показ традиційного мистецтва в автентичних умовах. Пан Середенко переконаний, що українське народне мистецтво не можна демонструвати серед заліза й бетону. Він досить довго розповідає, як непросто було організовувати фестиваль, які перепони чинилися. Та пропри все він відбувся. Ба більше – тепер він живе власним життям і набув всеукраїнського масштабу. Майже всі найкращі колективи країни брали участь в ньому. А перелік відомих поп-виконавців дуже ваговитий: гурти ТІК, «Без обмежень», співачка Ірина Федишин. 

Більш того, приклад Карбівки «завів» й інші села, які організовують подібні заходи.

– «Степограй» зараз існує без мене, власним життям. Ще один із його проявів – він дав поштовх для інших проєктів. Він показав, як без копійки на старті можна затіяти такі масштабні речі, – з азартом продовжує чоловік, зауважуючи, що фестиваль так і на знайшов фінансової підтримки обласної влади, яка залишається прихильником класичних сценічних заходів. – Не кожен селянин прийде у філармонію. А на «Степограї» – прийде! Так, мене критикували за те, що не дотримувалися академізму. Але ж фест і затівався як противага йому, як вільний.

Це був перший великий проєкт Середенка. Згодом у нього виникає бажання повернутися в краї, де народився, і, знов-таки, прославити їх. Повертається на Світловодщину, де, крім іншого, вирішує популяризувати внутрішній туризм.

– Мені говорили: та хто сюди поїде, скрізь безлад, все зруйноване, не сміши. І ми почали працювати. Спілкувалися із представниками турагенцій, об’єктів, провели перші туристичні форуми. І в пік активності ми у Світловодську мали десятки екскурсійних автобусів. І в мене навіть не було можливості їх всі супроводжувати. Доводилося вести екскурсію для кількох автобусів одночасно.    

Ми із однодумцями робили все це на громадських засадах. Самі розробляли маршрути. Разом із дружиною і піврічним сином з рюкзаками й наметом обходили пів району. Також ми влаштували перший туристичний фестиваль на набережній Світловодська. До речі, з її облаштуванням буда ціла історія. Якось гуляючи по ній, я замислився. Ну класне ж місце! Ніде в центральній Україні такої немає – п’ять кілометрів завдовжки по прямій. Плюс гарні краєвиди. Чому б ії не облагородити і популяризувати? До речі, ви мало де побачите, як захід сонця відбивається не на берег, як на Чорному й Азовському морях, а на воду, як у нас. Тож і виникла ідея популяризувати це місце якимись унікальними заходами. А тут – чагарники, пристанище наркоманів…

Микола з активістами місяців зо три чистили яр біля набережної. Далі постало питання – треба якусь сцену там змонтувати, щоб проводити тусовки. Із нею допомогла Кременчуцька ГЕС. З часом діло дійшло до організації фестивалю. Перший відбувся винятково завдяки коштам, поту й крові активістів. Результат перевершив очікування організаторів. Цього року відбувся вже вп’яте. І, як «Степограй», тепер живе своїм життям. Він став цікавий бізнесу, владі й громадськості.

У 2015 році Микола Середенко призначений начальником культури й туризму Світловодської РДА. Отримавши такий ресурс, треба було ним скористатися.

– Ми почали працювати на всіх напрямках тризму й етнографії. Продовжили розвивати цей фестиваль, систематизували всі об’єкти культурно-історичної спадщини району: все об’їздили, обмоніторили, обмацали. І виявили чимало пам’яток архітектури, яких немає в жодному іншому районі центру України. Наприклад, Спасо-Преображенський храм у Таловій Балці 1806 року,  церква в Іванівці 1909 року, що має риси неоготичного стилю, старообрядницька церква у Микільському. І низку цивільних будов…

– А чому вони випали з уваги різних реєстрів?

– Бо цим треба займатися. Та й кошти потрібні – замовити експертизу, експедицію, виготовити паспорти… На основі своїх досліджень ми розробили сім тематичних турмаршрутів, які й нині діють. Наприклад, «Просвітництво Подніпров’я» – по спорудах, що стосуються освіти. Це як добре показати дітям, в яких умовах навчалися їхні ровесники століття тому!

Ще один маршрут – «Православ’я Подніпров’я» – по храмах. В районі також знаходяться унікальні природні пам’ятки. Це, перш за все, острови водосховища. Там втручання людини незначне, тож мешкають червонокнижні тварини. Цюпина Балка – пам’ятка національного значення, де росте величезна кількість рідкісних рослин. І ще багато чого. Всі їх ми закільцювали в маршрут «Природна краса й велич Подніпров’я».

Микола ще досить довго із захватом розповідає про інші пам’ятки району. Зауважуємо на тому, що, за словами співрозмовника, Світловодщина першою в центральній Україні розвиватиме промисловий туризм. Ви щось чули про Канал «Дніпро-Інгулець», який пронизує весь район? А це досить унікальний промисловий об’єкт, що став турмаршрутом і успішно приваблював гостей району. Має два підземні тунелі по півтора кілометра, проходить серпантином шляхів – єдиним в області.

– Коли керівництво каналу почуло, що його включили в маршрут, то вклали кошти в тематичну розмальовку своїх споруд по його шляху, – додає Середенко.

До слова, інформацію про всі туристичні об’єкти району можна знайти на сайті «Світловодщина туристична», створеному також за ініціативи Миколи і його товаришів і який став першим туристичним в області. Перші в області комунальна зелена садиба, туристичний інформаційний центр (де акумульована вся інформація) й кемпінг-парк із спортивними майданчиками, кав’ярнями, альтанками біля пічки – вони також з’явилися в районі завдяки фанатизму Миколи і його товаришів-однодумців.

– Мене дуже обурює ставлення багатьох світловодчан до свого краю. Доводиться часто чути, що «ми живемо в Мухосранську». Мовляв, погана робота, економічні негаразди. Досі не можемо подолати споживацького інстинкту в собі. Тобто, якщо немає за що добре поїсти чи вдягнутися, то все погано. Та погляньте на наші чудові краєвиди! Єдина проблема для туриста в нас – це куди поїхати. Чи в плавні, чи на воду, чи в ліс. Більшість людей в Україні про це тільки мріють. А ті, хто тут живе, цього не цінують. І про нас все ж таки мало знають, відтак сприймають як порожнє місце. При тому, що Світловодщина – потенційно найбільш туристичний район центру країни. Є всі умови для всіх видів туризму, при чому для цілорічного відпочинку.

Півтора року тому пан Микола залишив посаду в управлінні, бо займав її замість людини, яка перебувала у «декреті», і став директором Павлівської школи. Хоча ще з рік курував цей напрямок на громадських засадах, допомагаючи колегам з РДА.

– Усі ці проєкти й маршрути нині працюють?

– З мого боку про це говорити було б некоректно… Скажімо так: їх треба підтримувати. 

За кілька днів після нашої розмови Микола Володимирович залишив посаду очільника НВО. І, за його словами, знову матиме час займатися туризмом.  

– Я вже маю план і знаю, що надалі моя діяльність буде пов’язана із популяризацією Світловодщини.

Отож «Нова» ще не раз напише про нові проєкти Середенка і його команди.

Фото із Фейсбук та мережі інтернет 

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА