Маленький український Лувр в затишному селі Шепилове

Деталі

Категорія: Кіровоградщина

Опубліковано: Четвер, 26 листопада 2020, 08:59

Вісім років тому відомий і поважний чоловік вирішив зробити щось корисне для своєї маленької Батьківщини – Голованівського району, який залишив ще в юності. Він придбав стареньку хатину на березі ставу у селі Шепиловому і заходився створювати там культурно-просвітницький центр. Забігаючи наперед, скажемо, що результати його творчої праці перевершили навіть найсміливіші здогадки односельців!

Звати цього ентузіаста Валерій Марчак. 70 років тому він був звичайнісіньким хлопчиком із простої сільської родини з Голованівського району. Сьогодні – це відомий живописець і монументаліст, член Національної спілки художників України, професор, засновник і ректор Української академії дизайну, що у Львові.

Йдучи до своєї мрії, він за кілька років перетворив покинуту столітню хатину на  сучасний європейський музей, присвячений культурі побуту українського народу. Експонатами тут стали речі, які Валерій Феофанович збирав понад десять років. Для ного кожен предмет – це маленький витвір мистецтва, елемент високої культури, створений українським народом, як потужний оберіг, заряджений любов’ю і силою всієї нації. 

Самого господаря нам не вдалося побачити, бо він приїжджає в Шепилове зазвичай влітку, коли має відпустку. А екскурсію садибою провів доглядач – пан Юрій. Він з гордістю прочиняє величезні ворота, прикрашені символами циклічності життя, і ми потрапляємо в інший світ, де соковиті смарагдові трави прорізані в’юнкими кам’яними доріжками, охайні вибілені хатки-мазанки розмальовані барвистими квітами, а за кожними дверима як не мініатюрний Лувр, то п’ятизірковий Хілтон.

Центральне місце в садибі займає, звісно, музей, інтер’єр якого розробили митці Української академії дизайну. Тут немає нічого зайвого чи такого, що хотілося б переставити на інше місце. Стриманість і довершеність – головні характеристики простору, в який поринає відвідувач, переступивши поріг.

На сволоку, як і в будь-якій традиційній українській хаті, вирізьблений хрест-оберіг, якого не приховав навіть свіжий шар фарби. Під ним на дубових столах красуються стародавні глиняні іграшки й унікальний трипільський посуд, знайдений неподалік села.

Масивні різьблені меблі доповнюються важкими тканими килимами з тими ж трипільськими орнаментами. На контрасті з ними вдало грають яскраво вишиті лляні рушники і білосніжні, мов хмаринки, сорочки.

 Старезна скриня, яка дісталася новому господарю разом з хатою, наповнена не так давнім крамом, як нетлінними спогадами старожилів, бо кожен, дізнавшись про відкриття музею, ніс сюди щось і від себе – чи то власні вишивку, чи старі книги, давні предмети побуту і родинні світлини. Останні заслуговують на окрему увагу, бо тут що не фото, то ціла історія, виткана з життів й емоцій земляків-українців. «Іван Сторчак – місцевий коваль, якого репресували в 30-х роках. Десь щось не так сказав, загребли і з кінцями…» – коментує пан Юрій, гортаючи світлини.

Оглянувши хатину-музей, йдемо за доглядачем у хлів, який, не повірите, теж автентичний! Побудований за кресленнями без жодного цвяха. Фарбу для нього замовляли в Німеччині – вона натуральна, не має важких хімічних елементів, тобто максимально наближена до тієї, якою користувалися наші пращури.

«А тут був курник», – пан Юрій прочиняє двері до маленького нічим не примітного приміщення. Якби наші кури жили в таких «курниках», то несли б золоті яйця і самі подавали б їх до столу! Блискучі кахлі, іноземна сантехніка, комфортна ванна і власна пральня… А ззовні – звичайний сарай!

 «Ми всі зібралися разом і робимо одне діло, – каже доглядач музею. – Усе, щоб відвідувачам було зручно, щоб дітям було цікаво, щоб максимально зберегти автентичність речей і будівель, і при цьому здивувати. Тільки молодь все одно виїжджає з села...» – зітхає чоловік.

Та власник садиби Валерій Марчак, схоже, впевнений у майбутньому Шепилового і мудрості місцевих. Бо ж садиба-музей – це тільки перший камінь, закладений в культурно-просвітницький центр, про який мріє і над яким працює митець-філантроп.

 П.С. Буває, живеш собі, мрієш про всілякі «європи» і не помічаєш краси, яка перебуває зовсім поруч. Як-от маленький український Лувр в затишному селі Шепиловому. Тут все навколо беззаперечно доводить, що Європа – це ми.

Нам довелося побачити чимало маленьких сільських музеїв, у яких зберігаються справжні скарби нації. Вони охайно складені в маленьких кімнатках і дбайливо доглянуті щирими ентузіастами. Їм вистачає турботи, але бракує головного – уваги відвідувачів. Прикро? Ні. Боляче!

Cвітлана Листюк, фото Світлани Буланової

• < Попередня
• Наступна >