Бонжорно, Італіє!

Деталі

Категорія: Світ

Опубліковано: Неділя, 06 квітня 2014, 10:29

Куди поїхати, аби купа вражень і захват? Хтось, як Ілля Ерегнбург, скаже: «Побачити Париж і померти». А ми скажемо: «Побачити Італію і жити, жити, жити», адже жити варто хоча б для того, аби знову повернутись сюди.

Римські канікули

  Почали свою 7-денну подорож ми із Риму, столиці Італії, і серця світу як вважають самі римляни. Так-так, саме римляни, а не італійці.

  «Рим – це оригінал, весь світ – його копія» - заявляв Вісаріон Белінський. І з ним важко не погодитись. Саме римляни першими освоїли ті архітектурні форми, без яких був би неможливий поступ сучасної інженерії, тут ще до нашої ери з’явилось централізоване водопостачання через акведуки, були побудовані терми (своєрідні давньоримські лазні, де і знать, і простий люд могли не лише помитись, а й відвідати бібліотеку, помилуватись садами і скульптурами, завести потрібне знайомство), тут почав розвиватись ренесанс.

   Отже, Рим зустрів нас 12 квітня мінливою хмарністю і багатотисячними протестами. Кажуть, італійці загалом дуже полюбляють різного роду маніфести і мітинги, це ледь не спосіб провести вихідні, тож відбуваються вони часто.

  Цього разу не все було так мирно. На вулицю вийшли близько 20 тисяч протестувальників. З боку влади дві тисячі поліцейських, купа швидких та вертольоти, що постійно патрулювали у небі.

  Кожен протестував за своє: проти політики економії, порядку розподілу соціального житла , а також проти нового закону про трудову діяльність (хоча для українців Італія своєрідна робітнича Мекка, місце пошуку кращої долі, місцеві, особливо молодь, далеко не завжди можуть знайти роботу і сидять на шиї у батьків, або ж щасливо живуть на ренту здаючи в оренду квартину в центрі столиці, яка дісталась їм від бабці). Також до руху долучились студенти, які проти  побудови високошвидкісної залізниці між Італією і Францією Турин-Ліон , адже такий тип потягів дуже забруднює навколишнє середовище, а також активісти, які виступають проти будівництва на Сицилії частини телекомунікаційної системи стеження військово-морських сил.

  Спочатку протест проходив мирно, проте від натовпу виділилась група більш агресивних активістів, яка почала закидати правоохоронців яйцями, апельсинами  та петардами. У відповідь поліцейські застосували сльозогінний газ та кийки. Заарештували близько сотні демонстрантів, приблизно стільки ж звернулись до медиків.

  Інші ж спокійно продовжували свою ходу додавши до своїх лозунгів «Поліція – фашисти».

  Чи стало це подією для Риму? Ні. Вже на кілька вулиць далі вирувало туристичне щастя. Ми теж рушили на запах…апельсинів. У той час, коли Україна буяє цвітом вишень тепліший Рим дарує аромат цвіту апельсинів, гліциній, троянд і ще бозна-кому відомих рослин. Взагалі, не  зважаючи на свою столичність, місто дуже зелене. От вам  платан, от пінья (середземноморська сосна, до речі, саме з неї був виготовлений Пінокіо Карл Колоді), а он цілий квітник або сад на балконі, або ж і на даху. «Мінус» - на вулицях не бракує сміття. Очевидно, розповіді за гігантські штрафи аж надто перебільшені.

  А ще Рим фОнтастичний. Це не проблеми з граматикою, а захоплення безліччю фонтанів. Звичайно, найвідоміший з усіх – фонтан Треві (до речі, його навіть з картою шукали близько години). Але їх тут сотні, не кажучи вже про питні фонтани (воду в Римі можна пити як з крану, так і з безлічі розгалужених по місту фонтанів-поїлок. А от купатись у фонтанах не можна – отримаєш штраф, тож день десантника тут не відсвяткуєш.) Особисто мене зачарувала вулиця Чотирьох фонтанів: там на одному з перехресть фонтанчики обрамляють усі чотири будинки.

  Але по порядку… Ми почали своє знайомство з фонтану на площі Республіки. Він не надто ошатний і відреставрований, але з особливий, бо ж дивиться просто на Базиліку Санта Марія дель Ангелі, спроектовану самим Мікеланджело. Дивлячись на зовнішній вигляд ніколи не здогадаєшся, що всередині настільки надзвичайний храм. Архітектор розмістив його у колишніх римських термах Діоклетіана у пам'ять про десятки тисяч християн, які загинули на їх будівництві. Архітектурна композиція храму варта окремого тексту. Саме тут на підлозі храму розташований меридіан, за яким у сонячний день можна визначити точну годину. Тут також знаходиться маятник у пам'ять про Галілео Галілея.

  Після знайомства минула ніч і ми рушили на пішохідну екскурсію найвизначнішими місцями Риму. Рушили від набережної Тібру до площі Навона. У часи панування Римської Республіки на місці площі був цирк, де за легендою стратили святу Агнес. Нині ж тут три знаменитих Римських фонтани виконання скульптора Берніні та церква святої Агнеси побудована у 17 столітті.

  Фонтан чотирьох річок обрамлює єгипетський обеліск (отаких «вкрадених» давніми римлянами монументів у місті сім).

  Далі по курсу римський Пантеон. Храм з дивовижним куполом із бетону був споруджений на початку ери, як храм усіх богів, а в 7 столітті приміщення  освятили церкву Святої Марії та всіх мучеників. Тут знаходиться гробниця знаменитого Рафаеля.

  Недалеко звідси площа Венеції з дивовижним білосніжним палацом. Споруджений у 15 столітті палац кілька разів міняв призначення, а зараз є музейним комплексом. На підході до нього знаходиться «Вівтар Вітчизни» - пам’ятник, що нагадує італійцям про першого короля, адже ще кілька століть тому країн як такої не було – лише низка республік.

  Уже з цієї площі видно знаменитий Колізей. До цього доклав у свій час руку Бенітто Муссоліні. Щоб з вікон його кабінету було видно цю пам’ятку він просто зніс кілька кварталів. Поруч із Колізеєм залишки давноримського форуму – центральної площі міста.

  Звідти рушаємо на площі Іспанії. Тут звісно також є фонтан, але нині він на реставрації, тож вдалось лише помилуватись Іспанськими сходами та церквою Трініта-деі-Монті. Цікава історія будівництва сходів, якими щороку з показом мод прогулюються найвідоміші світові моделі.  Раніше церква знаходилась на околиці Риму, а на місці сходів був пагорб з кущами, де збиралися на здибанки молоді люди з передмістя. Це неймовірно дратувала очільника церкви, тож він наказав звести тут сходи. Проте, від долі не втечеш – сходи і надалі залишились лобним місцем для молоді.

  Звичайно, будучи в Римі просто не маєш права оминути країну в країні – Ватикан. Ми також заглянули до папської резиденції. Щоб оглянути музеї Ватикан треба мінімум тиждень, тож ми обмежились відвідинами Сікстинської капели, знаменитої фресками Мікеланджело, а також тим, що саме тут відбувається конклав – вибори нового папи, та оглядинами Собору Святого Петра – найбільшого християнського храму у світі.

  Окремо варто відзначити, що італійці як католики, з великим пієтетом ставляться до нового папи Франциска І. Навідміну від попередників, він відмовився від папських апартаментів і автомобіля, з більшою поблажливістю ставиться до багатьох постулатів церкви. Ще одна подія, плакати про яку можна побачити у місті скрізь – 27 квітня канонізують Іоана Павла ІІ (колишнього папу, який пробув на посаді 27 років).

  На жаль, це все, що ми встигли за наш короткий забіг. Взагалі, щоб обійти хоч дещицю римських музеї, заглянуи хоч у десяток храмів і гордо казати «я знаю щось про Рим» треба хоча б кілька тижнів.  Ми ж мусили рушати далі.

Тоскана – оливково-винограда мрія

  Далі рушаємо на північ. Покидаємо регіон Лаціо, де розташовувався Рим, та потрапляємо у Тоскану. Місцеві кажуть, що кожен порядний італієць мріє про «Феррарі» та віллу в Тоскані. Ця земля так щедро обдарована, бо саме сюди Бог поцілував землю, жартують місцеві. Пагорби, гірські річечки, оливки і виноград, а ще ошатні хатки і шикарні вілли. Це те, що бачиш їдучи цим регіоном. Дорога втомлює і хочеться заснути, але як же пропустити таку картинку.

  Перше містечко, у яке потрапляємо – середньовічна Сієна. Маленьке містечко, де мешкає 60 тисяч мешканців та в однову з найдавніших університетів країни навчаються тисячі студентів, зберегло не лише архітектуру того часу, а й традиції та менталітет. «Ти ніби з середньовіччя» - найбільший комплімент для місцевих. Тут ніхто нікуди не поспішає, окрім туристів. Кілька століть тому, до об’єднання Гарібальді країни в об’єднане королівство, Сієна була окремою республікою, яка складалась з 24 районів. Нині в місті їх залишилось 17. Кожен район має свій прапор і герб, назву та символ. Наприклад, є «Орел», «Сова», «Дикобраз», «Гусак». Кожен район – це окрема церква, потужна громада, яка стає для сієнця другою сім’ю.

  Так, наприклад, коли дві сестри поважного віку забули попередити сусідів та поїхали на кілька місяців на відпочинок, то повернувшись, окрім купи пошти отримали на дверях ще і записку «Шановні пані, раді що вам сподобалось на відпочину, проте, будь ласка, наступного разу не забудьте нас попередити, аби ми не хвилювались». Літні синьйори потім ще місяць боялись вийти на вулицю, аби їх не присоромили сусіди.

  Жителі міста ревно ставляться до своєї приналежності до певного району, всіляко її підкреслюють , іноді між районами розгорається багаторічна ворожнеча. Раніше, люди з різних районів навіть одружуватись не могли. Нині пари беруть шлюб. До якого ж району належатимуть діти? Донька - до маминого, син – до татового.

  З давнини збереглась і традиція Паліо. Це знамениті історичні скачки, які проводять в двічі на рік - 2 липня і 16 серпня. Подивитися на це змагання, яке зберегло давні традиції з’їжджаються з усього світу.

  І так, на передодні змагань відбираються 17 коней та наїзники. (Вони не місцеві та обираються шляхом жеребкування). За добу до скачки коня вводять в церкву району, над нею чаклує місцева знахарка, а потім відчитує молитву священик. Всю ніч коня охороняють, аби представники іншого району, наприклад, не отруїли тварину. (На сьогодні це нереально, адже до змагання прикуті пильні погляди захисників тварин, але традиція є традиція).

Наступного дня – змагання. Подивитись їх приходять на центральну площу, а хто не має сил – споглядає по ТБ. Три кола і визначається переможець, якому честь і хвала. Тоді, район-переможець пускає з місцевого фонтана вино замість води і гуляння тримає до ранку.

  Не менш чарівне містечко і Лукка – батьківщина Джакомо Пуччіні і місце проведення щорічного музичного фестивалю, який не оминають знаменитості штибу Джо Кокера, Елтона Джона чи Лайзи Мінеллі.

  Загадкова Піза зі своєю похилою дзвіницею – Пізанською баштою також приваблює щороку мільйони туристів. Бути поруч і не подивитись, означає потім ще довго кусати лікті.

Ну і звичайно, яка ж Тоскана без Флоренції – адміністративного центру провінції. Саме тут у музеї знаходиться знаменита скульптура Мікеланджело «Давид», тут трудився Рафаель і да Вінчі. Неможливо оминути і собор Санта Марія дель Фйоре – приклад італійської готики, яка додала похмурому стилю кольорів та витонченості. Тут жив і кохав основоположник літературної італійської мови, автор «Божественної» комедії Данте, якого пізніше вигнали з міста. Тут знаходиться гробниця його коханої – Беатріче. Через тогочасні традиції парі не вдалось створити сім’ю, але їх стосунки стали символом кохання високого і вічного. Якщо у Вероні закохані несуть листи до стіни Джульєти, у  Флоренції шукають церкву, де похована Беатріче та залишають їй листи з проханнями допомогти у особистому житті.

Туристи не оминають і бронзового Кабана – символ усього регіону. Кажуть, якщо потерти йому носик, а в щілинку на язиці вкласти монетку, та фонтанчик з першого разу змиє його в решітку, то загадане бажання збудеться.

Для шопоголіків тут рай із крамничок із флорентійським золотом і шкірою. Для цінителів мистецтва – галерея Уфіци та палац Піті.

Отож гуляти, гуляти та ще раз гуляти.

Місто каналів, гондол і шалених цін

Рушаїмо у Венецію – місто каналів, перлину на воді, адміністративний центр регіону Венето та найдорожче місто Європи ( Якщо у кав’ярні Рима каву можна випити за 1,5 євро, то на площі Сан-Марко це обійдеться у 15 евро).

Як виникла ідея побудови міста? Історія пропонує різні варіанти. Мені довподоби такий: люди жили тут з V століття до н.е. у звичному на той час поселенні, але коли почались нападки племен готів, які все руйнували на своєму шляху, місцевим мешканцям набридло відновлювати поруйновані поселення і вони втекли на Острів Ріальто, а далі спорудили ряд насипних островів посеред Венеційської лагуни. Використовуючи за основу для будівель не звичний фундамент, а штирі виготовлені зі стовбурів модрини, побудували місто на воді. Для великих кораблів тут було надто мілко і лише у певних місцях, про які знали лише венеційці можна було пропливти спокійно. так вороги не могли до них дістатись. Чим займатись на остові, де немає нічого крім піску? Звичайно виготовляти скло. Так і з’явилось знамените венеціанське скло, з додаванням натуральних барвників (нині більш відоме як муранське, оскільки після пожежі, яка  сталась у давнину на Ріальто залишилось лише дві майстерні, що діють і до сьогодні, а решту перенесли на острів Мурано).   З X по XVI століття — крупний центр посередницької торгівлі між Західною Європою і Сходом. Десять століть тут проіснувала Венеційська республіка, якою керував дож – так називався титул глави держави (Палац Дожів, що знаходиться у притул до площі Сан Марко, нині відкритий для туристів. Тут же знаходиться в’язниця, де відбував покарання Джакомо Казанова).

 Республіка перестала існувати у 1797 році після захоплення Наполеоном. Тому нині Венеція – центр сепаратизму в Італії. Оскільки, ще кілька століть тому Венето був окремою республікою тут нині регулярно активізуються рухи за відокремлення, а у квітні поліція заарештувала людей за підозрою у тероризмі та виготовленні озброєння, а також затримали групу венеційців, які виступали за відокремлення регіону від Італії. Для цього вони у підпільному цеху конструювали танк на базі трактора. Його мали підірвати на площі Сан Марко, переконує поліція. Попередня спроба сепаратистського угруповання “Ліга Венето” захопити центральну площу міста була у 1997 році.

Незважаючи на те, що місто живе за рахунок туризму, венеціанці виявились найменш гостинними. Звісно, гондольєр, або ж офіціант в ресторані буде ввічливий і навіть не забуде осипати тебе компліментами, а от місцеві довгожителі не раз зміряють тебе поглядом «понаїхали». До речі, корінних венеціанців видно здалеку: чи часто вам трапиться чоловік за 60, у білому костюмі, з червоним шарфом і елегантним капелюхом, або пані, яка несе себе так гордо, як не в силу першим красуням цієї планети? Зрештою, мають право,адже дійсно живуть в унікальному місті і мають чим пишатись.

Якщо вам довелось потрапити у це місто, то не думайте зекономити і не покататись на гондолі. Якщо гондолу ви займете самі, то ціна кусається – 80-100 євро, а якщо взяти на шістьох – заплатите 20 євро. Але, попливши човником під мугикання якоїсь мелодії гондольєром, ви побачите тихі закапелки душі цього міста і на коротких півгодини відпочинете від натовпів людей. Отут і бачите справжню казку.

Туристів заспокоюють, розповіді про те, що Венеція піде під воду не справдяться. Це швидше рекламний трюк для заманювання ще більшої кількості туристів. Звісно, будинки осідають, але їх регулярно реставрують і є вже кілька ідей як зберегти місто-музей.

Тут дивно і дивовижно. Тут пахне морем. Тут натовпи туристів і мимоволі радієш, що дякувати Богу, потрапив сюди не в час всесвітньовідомого Венеційського карнавалу, про який нагадують маски у сувенірних крамничках. Прощаючись з чайками і крилатим левом – символом святого Марка покидаємо місто, коли заходить сонце. Попереду ще добирання до Мілану, блукання аеропортом Мальпенза і гастрономічні знахідки у дьюті-фрі, словом події не варті зайвих клацань по клавіатурі.

Італія кулінарна і гостинна

І на сам кінець про Італію, якою вона сприймається на смак та світовідчуття.

«У нас ніхто нікуди не поспішає, окрім туристів» - розказує Кіра, наш гід у Сієні. Вона вже понад двадцять років живе тут. «А куди поспішати? Це погано для здоров’я. Якщо не сьогодні, то є завтра, як не завтра – післязавтра, або на наступному тижні. Сієнці живуть в середньому 85 років і все тому, що не нервують і не поспішають. Наші хлопчики (каже жінка про панів, яким за 70) ще й на студенток задивляються, і красу туристок обговорити можуть» - розповідає вона.

Святою справою для країни є сієста. (Те, що українці називають «італійці ліниві і не люблять працювати»). Наприклад, у маленьких містечках з 15.00 до 19.00 життя замирає. Закриваються крамнички і кафетерії. Навіть у Римі більшість закладів громадського харчування працюють з 12.00 до 15.00 і з 19.00 до 23.00, що часто ранить душу українського туриста, бо ж коли ти хочеш їсти все або ще закрито, або вже закрито. Але, якщо вам таки вистачить терпіння і ви не перехопити якийсь паніні (італійський бутерброд з грінками, помідорами, шинкою), а таки потрапити до траторії (невеличкого ресторанчику з порівняно невисокими цінами), то отримаєте справжню насолоду. Італійська кухня не лише дуже смачна, а й корисна. Доказ цьому те, що «середземноморська дієта», тобто тип харчування притаманний італійцям, внесений ЮНЕСКО до так званих нематеріальних пам’яток людства і охороняється, адже вважається найбільш збалансованим і корисним. Українською проблемою є те, що у більшості закладів не можна знайти супи (рідко можна натрапити на мінестроне – традиційний овочевий суп): на перше вам подадуть пасту (різного роду макарони з твердих сортів пшениці із соусом) або різотто (рис приготований в особливий спосіб), на друге – м'ясо або морепродукти. Проте, осилити перше і друге не кожному чоловіку під силу – порції дуже щедрі, але коли запитуєш у італійців, скільки ж тобі принесуть пасти вони скромно кажуть, що середню порцію. (Нічого собі! А яка ж тоді велика?) Перед обідом вам можуть запропонувати аперитив – вино, для підняття настрою і покращення апетиту.

Якщо ви в Тоскані забігли у ресторанчик і сподіваєтесь справитись за півгодини, ваші надії марні. Звичайний салат ви чекатимете не менше як пів години. Усе тому, що надто швидко принести страву, то ознака поганого тону. Мовляв, хочешся зашвидко здихатись клієнта. З тих самих причин ви довго чекатимете рахунок, а якщо спробуєте підігнати офіціанта, то можете почути: «Не поспішайте, розплатитись і померти ви завжди встигнете».

Вражає і використання слова дякую. Вам подякують за те, що ви зайшли в кав’ярню, що зробили замовлення, що розплатились. Під час обіду до вас можуть підійти і уточнити, чи все гаразд, чи все смачно, чи нічого вам не заважає.

У країні взагалі культ здорового харчування. Тож сир, вино, оливкова олія та інші куплені у супермаркеті продукти точно відповідатимуть високим стандартам. Але місцеві і на цьому не зупиняються. Купувати оливкове масло у магазині? Це вже на крайній випадок. Краще поїхати на околицю і в сезон купити просто у виробника цілу бочку, якої вистачить на рік. Те саме і з вином, або сиром.

Морозиво, випічка і кава – це взагалі окрема традиція. Купити морозиво в упаковці у супермаркеті? Та ні, ви що. Он же ж купа джелатерій (магазинів морозива), де воно свіже і натуральне. Знаменитою у Римі є найдавніша в місті джелатерія «Джиолітті», де готують неймовірні сорти морозива.

Каву можна випити будь, при чому за стойкою дешевше, ніж за столиком. А от пити капучіно та після обіду, це варварство, заявляють місцеві. По-перше, це не корисно для травлення, по-друге, ніби натяк на те, що ти не наївся обідом.

Їжа і вино – справа звична. Але не подумайте, що італійці небайдужі до чарки. Все настільки гармонійно підібрано, що споживання алкоголю йде лише на користь. Ряд марок вина виробляє чи не кожен регіон Італії. Так, студенти на центральній площі цмулять не дешеве пиво, а хороше винце. Хороше, бо поганого, порошкового і тому подібне тут фактично не продають. Вино підлягає державному маркуванню. Досить поглянути на пляшку: якщо окрім назви бачите помітку  DOCG, то вино офіційно сертифіковане. Місцеві не радять тягтись до вин дорожче 20 євро за пляшку, якщо ви не великий знавець, то смаку ви не оціните, а лише витратите марно гроші. Туристи також не можуть обійтись без дегустації лімончелло – лимонної настояники на горілці.

З вином варто покуштувати і сири. На полицях супермаркету ви не знайдете «сирного продукту» - виробу із олеїну і молока. Усе натуральне, ще й витримане відповідний термін.

Десерти у італійців це також щось. Хочете тістечко, тоді вам у пастічерію (кондитерську): печиво, тістечка, десерти на будь-який смак. Свій коронний десерт має кожне містечко. У всьому ж світі знамениті каноллі (трубочкиз кремом із сиру маскарпоне), мигдальне печиво амаретті, бісквітне савоярді (відоме нам як «дамські пальчики») та тірамісу (десерт із маскарпоне і савоярді). Одна із родзинок Флоренції це зацукровані фіалки.

Ще можна було б писати про любов до футбол, про те, що італійці люблять «по ворогувати», пояснити, за що недолюблюють флорентійців, чому людина, що понад двадцять років живе в Римі ніколи не назве себе римлянином, а гордо заявлятиме, що він із маленького провінційного містечка, але терпіння читача не гумове, тому доводиться завершувати цю оду.

Звичайно, за тиждень галопу по країні важко відчути потаємне серце Італії, про яке пише у одноіменній книзі Тобаяс Джоунс, але наскільки змогли ми зробили перший крок.

• < Попередня
• Наступна >