Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

АТО І ПОШИРЕННЯ ВІЛ: ВІЙНА НЕ ПОЗНАЧИЛАСЯ НА ОФІЦІЙНІЙ СТАТИСТИЦІ

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Олега довелося довго вмовляти розповісти свою історію. Півроку тому він повернувся з Луганщини до батьків, які проживають в одному із сіл Кіровоградського району.

В Луганську був на заробітках – робив ремонти, заробляв непогані гроші. Власне, «надлишок», як висловлюється хлопець, тих грошей (у середньому зарплата складала 10-15 тисяч гривень) і став поштовхом до Олегової зацікавленості наркотиками. Це було два роки тому – на Сході якраз почалася АТО. Олегова фірма припинила діяльність, хлопець швидко витратив усі свої заощадження, натомість завівши нові знайомства.

− Мої нові луганські друзі завжди знали, де можна знайти дозу. Пропонували працювати на блок-постах, мовляв, там завжди вдосталь того, що мені треба. Але ж ви розумієте, що блок-пости були не української армії… Воно мені треба?.. Я вирішив повернутися додому, але навіть не думав, що тут мені буде важче, – зізнається Олег.

У Кіровограді почалися нові перипетії – хлопець зрозумів, що без наркотиків уже не може. Після кількох сварок покинув батьківську хату в селі і перебрався до міста. Перебивався сякими-такими заробітками, а через півроку у нього виявили ВІЛ… Війна на Сході для родини Олега спричинила іншу війну – війну з власним сином.

Складна економічна ситуація в країні, бойові дії на Сході і, як наслідок, масова внутрішня міграція актуалізували проблему поширення ВІЛ/СНІДу в Україні. За даними Альянсу громадського здоров’я, війна ще не позначилася на офіційній статистиці поширення ВІЛ, проте, наприклад, поширеність ВІЛ-інфекції серед людей, що вживають ін’єкційні наркотики, у Донецьку зросла на 30% (з 26,5 до 34,7%), а в Луганську більше ніж удвічі (з 3,2 до 7,3%).

Як стверджують спеціалісти українського Центру контролю за соціально небезпечними хворобами Міністерства охорони здоров’я України, станом на грудень 2015 року на диспансерному обліку в Кіровоградській області з діагнозом СНІД перебувало 290 осіб, ВІЛ-інфікованих – 2054. За даними центру, кількість хворих на СНІД в Кіровоградській області на 100 тисяч населення за перше півріччя 2015 року порівняно з другим півріччям 2014 року збільшилась удвічі, так само як і смертність від СНІДу за цей же період. В обласному центрі СНІДу не бачать зв’язку між збільшенням кількості ВІЛ-інфікованих та переселенцями зі Сходу, яких наразі в області проживає близько 12 тисяч осіб.

− За період Антитерористичної операції до нашого центру звернулося близько десяти ВІЛ-інфікованих, я маю на увазі тих, хто приймає спеціальну терапію. Це були люди із Донецької та Луганської областей, а також із Криму. Ми щотижня моніторимо інформацію про потреби переселенців в області, але в жодному випадку не можна сказати, що існує щонайменша різниця між роботою в центрі з переселенцями і місцевими жителями. Ось до нас звернувся громадянин Грузії – і так само ми йому запропонували і терапію, і обстеження, − розповіла Галина Божок, директор Кіровоградського обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом.

Серед неурядових організацій в області згаданою категорією населення опікується кіровоградський обласний осередок Благодійного фонду «ЛЖВ» (людей, які живуть з ВІЛ). Соціальний працівник Кіровоградського обласного осередку «ЛЖВ» Павло Грибок розповідає, що з початку АТО до благодійної організації звернулося близько двадцяти ВІЛ-позитивних. Першим клієнтом «ЛЖВ» стала жінка з Криму, яка приїхала до Кіровограда з дітьми. Їй працівники благодійного фонду посприяли у пошуках житла, допомогли із роботою, влаштували в реабілітаційний центр. Проте згодом вона покинула Кіровоград – не сподобалися умови.

− На початку Антитерористичної операції інформацію про віл-інфікованих та пацієнтів ЗПТ (замісна підтримувальна терапія) зі Сходу ми підтверджували через наші мережі в Донецьку та Луганську, проте згодом Міністерство охорони здоров’я видало наказ, який дозволив ставити таких людей на облік у СНІД-центр без узгодження з місцем колишнього проживання, адже після проголошення так званих ЛНР та ДНР відновлювати документи стало нереально. Я б не сказав, що з початку АТО до нашого фонду почало звертатися більше ВІЛ-позитивних чи наркозалежних. Загалом близько двадцяти осіб – усі вони почали отримувати антивірусні препарати, декому ми допомагали оформлювати інвалідність, у багатьох був туберкульоз – ми допомагали влаштуватися в тубдиспансери. 

Павло Дмитрович зазначає: споживачі ін’єкційних наркотиків – це особлива категорія людей. «Не хотілось би про це говорити, але така реальність: це люди, яким усі все винні і зобов’язані. Вони не працювали в Донецьку, не шукатимуть роботу і в Кіровограді. Вони не намагалися відмовитися від ін’єкцій, піти на реабілітацію в Луганську – не робитимуть цього і в Кіровограді».

Найбільшою проблемою наркозалежних переселенців Павло Грибок називає небажання шукати роботу: «Різниці між наркозалежними з Донецька і Кіровограда немає. Вони не працювали там і не будуть працювати тут. А хто на ЗПТ – прийшов, отримав і пішов. Їх нічого не хвилює».

Серед моїх співрозмовників − переселенців із Луганщини, Донеччини та Криму, які мають проблеми з наркотиками, або ВІЛ-позитивні – жоден, крім Олега, не погодився розповісти свою історію. І жоден клієнт ЗПТ не вважає, що наркотична залежність – це його основна проблема. Хтось вважає історію свого життя нецікавою для широкого загалу, комусь соромно, а комусь просто байдуже. Варто розуміти ще одне: ми оперуємо лише офіційними цифрами, і дійсна кількість наркозалежних та ВІЛ-інфікованих може значно відрізнятися від офіційної статистики.

Інна ТІЛЬНОВА, інфографіка «НГ»