Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Чорноліска – жива!

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

На місці зниклого населеного пункту в Знам’янському районі з’явився пам’ятник... селу

 

Із карти України за останні кількадесят років зникло чимало сіл. Пам'ять про них бережуть архіви, спогади їхніх жителів. Однак те, як бережуть пам’ять про свою «пуповину» жителі зниклого у 2003 році села Чорноліски Знам’янського району, можна назвати унікальним. Принаймні нам невідомі подібні випадки.

Минулої суботи уродженці Чорноліски вже вдев’яте зібралися на зустріч вшанування пам’яті рідного села. Цього разу вона була особливою, адже втілилася ідея встановити пам’ятний знак рідному селу. Географія прибулих чорнолян (так вони себе називають) досить широка: від Криму – й до Дніпропетровщини та Київщини, від сусіднього Цибулевого – до Кропивницького й Знам’янки.  

– Автор ідеї поставити пам’ятник, хоч він і каже, що ідея спільна, – Микола Шатній, – розповіла «НГ» вчитель Цибулівської школи Наталія Єльник (у дівоцтві Тернова). – А допомагали йому втілити її в життя фізично й матеріально всі потроху. Камінь знайшовся у старости нашого села Леоніда Турчина. Коли виготовили меморіальну дошку, тоді три Миколи – Шатній, Вороний і Марущак разом із Турчином встановили знак.   

Саме трьом Миколам і випала честь урочисто відкрити знак.

Микола Шатній під час промови зазначив, що на цій землі, між Чорним лісом та Інгульцем, жили їхні предки, які були справжніми українцями, самобутніми, працьовитими. Він зазначив, що з його роду по матері Каплунів чимало людей  вливалося до лав патріотів. У боротьбі проти Путінськї агресії загинуло двоє із них: Олександр Каплун і Сергій Капелюха. 

– Ми втратили село, але мусимо відстояти Україну. Попереду ще багато  боротьби, тому воля і голос кожного із нас мають велике значення! – сказав Микола Шатній.

Як виник задум проводити щорічні зустрічі пам’яті Чорноліски, ми запитали в одного з організаторів заходу Наталії Чухно (дів. Працько).

– Якось ми були на поминальні дні на тутешньому цвинтарі, – розповіла вона. – З’їхалося багатенько людей. І так не хотілося розставатися, мовляв, хочеться ще побачитися. А мій двоюрідний брат Сергій Денисенко й каже: так давайте на Петра й Павла зустрічатимемося. Погомоніли та й роз’їхалися. Підходить літо, а в село то тягне. То я й давай усім телефонувати. Відтоді й стали збиратися. 

Валентина Ксаневич (дів. Рибалко), жителька Київщини, на зустрічі вже вп’яте.

– Під’їжджаємо, спускаємося до кринички, – ділиться враженнями вона, – і сльози навертаються. Таке все рідне й миле! Ось тут я колись малою впала з кручі (показує на височину поруч із криницею).

До речі, кілька слів про місце зустрічі і де поставили пам’ятник. Це околиця колишнього села, її називають Козацькою криницею. Тут справді є жива криниця із чистою смачною водою. Її привели до ладу знов-таки чорноляни. З нею пов’язана місцева легенда, яку нам переказала Наталія Чухно. Якось двоє братів чистили цю криницю. На її дні знайшли старовинну ікону. Забрали її. І чи так збіглося, чи справді накликали біду, але всі четверо чи п’ятеро братів із цієї родини не повернулися із фронту Другої світової…

Ще одна чорнолянка розповіла, як її бабуся на околиці села вперше почула нинішній гімн України. Пасла вона корів. Це було вже після Жовтневого перевороту. Якраз тоді в одному з ярів розстрілювали хлопців із ватаги Кібця (Микола Кібець-Бондаренко – отаман українських повстанців, які боролися проти більшовиків у 20-х роках XX ст., уродженець Цибулевого – Ред.). І перед лицем смерті вони заспівали «Ще не вмерла України…», слова якої й долинули до дівчини. 

Та не лише легендами і переказами цікава Чорноліска. Спілкуючись, ділячись спогадами, чорноляни не раз згадували гру дитинства, яку називали «Пропуск». Ми поцікавилися, що ж це за гра.

– Це була військова гра, – пояснила Наталія Єльник. – Увечері або вночі ми збиралися і ділилися на дві команди. Одна йшла на одну вилицю, друга – на іншу. Робили штаб, охороняли його. А потім намагалися один одного впіймати. Це – суто наша чорнолянська гра. 

За офіційними даними, село заснували 1750 року. Однак, на думку цибулівського краєзнавця Володимира Вознюка, поселення тут були й раніше.

Показово, що більшість чорнолян солідарні в думці про причини занепаду села.

– Занепад розпочався через нездарний злочинний комуністичний режим, – вважає Наталія Єльник. – Дороги не було, інфраструктуру не будували. Діти виростали, закінчували школу – і виїздили.

Із соціальних і культурних закладів у селі був клуб, початкова школа та два магазини. 

Останньою із Чорноліски виїхала мама Миколи Марущака Валентина Михайлівна. Він її вивіз восени 2003 року, у жовтні, після збору врожаю на городі. Це і стало датою зникнення села.  

У супроводі двох чорнолян Анатолія та Михайла шаповалів ми пройшлися колишніми вулицями колишнього села. Природа відвоювала свій простір – колишні двори й городи поросли густим лісом і чагарниками. І лише вузькі стежки пролягають там, де колись були вулиці й дороги. Зараз тут лише одна жива будівля, та й то – новобудова. На місці обійстя своїх батьків чоловік збудував будинок, який тепер називають мисливським і використовують відповідно час від часу. 

Чоловіки не без смутку, але часом і весело згадують історії дитинства і юності, проведені в Чорнолісці. Ось – «журавель» над криницею. Зберігся ще з тих часів, його лише трішки модернізував власник мисливського будиночка. Ось тут були городи, показує на густий ліс пан Анатолій. Йдемо по «вулиці» далі. То там, то там із хащ вигулькують скелети будинків. До речі, кажуть наші екскурсоводи, усі хати в селі були глиняними. Лише клуб цегляний. Від нього лишився тільки фундамент. Поволі добралися до кладовища. Воно, а точніше його частина, де поховання більш свіжі, залишається найбільш доглянутою територією Чорноліски. Повертаючись до криниці, знаходимо залишки старого дерев’яного мосту. По ньому колись навіть завантажені КамАЗи переїздили через річку Інгулець, яку чороноляни називали Довгою, каже Михайло Шаповал. 

Вже після відвідин села подумалося: ні, Чорноліска не вмерла! Доки про неї згадуватимуть чорноляни, їхні внуки й правнуки, доки зустрічатимуться вони на Петра й Павла – доти вона житиме.

 

Фото автора 

Loading...