Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

ДИТЯЧІ СПОГАДИ ПРО НОВИЙ РІК

Автор: Нова Газета

Ким були працівники редакції на новорічних ранках

 

Заступник редактора «НГ»
Ігор КРУШЕНИЦЬКИЙ:
Запахи хвої, мандаринів, олів’є,
диму хлопавок, серпантин…

Такий собі образ Нового року вісімдесятих минулого століття. На відстані у 30 років важко уявити, які зусилля батьки тоді докладали, щоб роздобути вічно дефіцитні цитрусові, консервований горошок, солодощі чи навіть ковбасу. Та попри це навряд чи тодішні столи поступалися смакотою нинішнім – відсутність вишуканих продуктів компенсували кмітливістю та продукцією домашнього господарства.

Значну частину новорічних святкувань посідали різноманітні ранки й концерти. Моя перша роль на, так би мовити, сцені – зайчик у дитсадку. Спогади про виступ, до слова, не дуже приємні. Але й смішні водночас… Отже «утрєннік». Фойє садка, батьків і дітей набилося вщент. Веселий гамір, шум. Настає моя черга промовити свої «слова». І тільки лунає перше моє слово, шум миттю згас. На мене дивляться десятки очей. І через кілька рядків віршика від такої несподіваної уваги до мене… я розридався! Який сором! Учительський син провалив перший виступ!))) Мабуть, через це я й досі некомфортно почуваюся на сцені.

Далі було чимало «ролей» і костюмів. Але найбільше запам’ятався образ Містера Ікса в класі так п’ятому. Нагадаю, тоді по ТБ якраз показували фільм-мюзикл «Принцеса цирку», одним із персонажів і був містер. От я і вирішив зробити оригінальний костюм. Щоправда, наморочилися із ним і я, і батьки. Матеріалів що для плаща-накидки, що для циліндра – катма. Із першим якось простіше було, а от із головним убором ледь впоралися. А коли підбивали підсумки на найкрасивіший карнавальний образ, мене чомусь назвали «чорним мушкетером»…

Вершиною ж «кар’єри» стала роль Діда Мороза у нашому сільському дитсадку. Я, одинадцятикласник, довго відкараскувався від такого «щастя». Та все ж мама мого друга, вихователька, таки умовила мене. І, начебто, з почесною місією я впорався. Мене наступного року також просили  повторити «успіх», але вдруге я не піддався на умовляння.  

 

Редактор «НГ» Інна ТІЛЬНОВА: 

Найкрутішою я була в костюмі Шахової Королеви

Моя «зірковість» на новорічному святі у дитячому садку на 100% залежала від золотих рук моєї мами. Дуже добре пам’ятаю, як прийшла із садка, а на плічиках висіла червона сукня із вишитим спереду метеликом. Увечері тато приніс дріт і за допомогою рожевих капронових колготок і намистин той дріт перетворився на крила. Це був костюм метелика. Це були справжні чари Нового року.

Найкрутішим образом був образ Шахової Королеви. Корону мені намалював дядько Олег Гуцол – він був карикатуристом у редакції газети «Маловисківські вісті», де працював і працює тато. Щоб вона не спадала, треба було весь час рівно тримати голову, але це пасувало до образу Королеви. Мені здається, я за той вечір не усміхнулася (мабуть, чекала на принца, щоб зняв із мене чари своїм поцілунком). Пам’ятаю, що сукня була зі штори, низ її трохи волочився по підлозі бахромою, схожою на домашню локшину. У той день ми танцювали танець козенят, тому я перевдягалася в Кізочку, інші дівчата так і ходили протягом свята в костюмі Кізочок, але я стала знову Королевою.

Ще одним моїм образом, який запам’ятався, був образ дзвіночка. Каркас шапки-дзвоника був із дроту, а оскільки там дзеленчав дзвоник, то дехто із хлопців хотів поворушити цю шапочку в мене на голові. Отак перед святковим концертом мамі довелося екстрено лагодити погнуту шапочку, щоб на сцену я вийшла бездоганною. Пам’ятаю, що та шапочка добре надавила лоба, була незручною, весь час спадала і приваблювала увагу халамидників. Але чого не стерпиш заради того, щоб бути на новорічному ранку зіркою…

Сучасні діти позбавлені цієї магії – очікування, яким же буде твій новорічний костюм, гордості за своїх батьків, які змогли змайструвати з підручних матеріалів щось унікальне… Але в них інша магія Нового року, і це прекрасно! Зі святами вас, дорогі читачі «НГ»! Побачимося в новому році!

 

Олена ЦЮЦЮРА, редактор рубрики:
Вірили у диво, Діда Мороза і казку

Новий рік для нас, дітей тих часів, був найулюбленішим святом. Ще б пак, подарунки, ялинка, святковий стіл, веселощі з друзями, катання на санчатах, феєрверки  – все це змушувало чекати цього дня як якогось дива. І, звичайно, невід’ємною частиною свята були новорічні ранки, що проходили у дитячих садочках. Зайчики, білочки, лисички, сніжинки і герої казок водили хороводи навкруги святкової ялинки, розповідали віршики, співали пісеньки і отримували подарунки. Я зазвичай була сніжинкою. Цей костям мені пошила мама зі звичайного білого тюлю, з нижньою спідницею з накрохмаленої марлі у декілька шарів, обшитий дощиком і намистинками, на голові – корона з картону, теж обліпляна блискітками. Мені здавалося, я схожа на принцесу із казки, тому ніколи не погоджувалась одягатися у якихось тваринок.

У садочку завжди кожному роздавали віршики, який потрібно було розповісти на святі. Я старалася, добре вивчила свій, декілька разів декламувала батькам вдома, але коли прийшла моя черга розповісти його на ранку – розплакалася і втекла. Чомусь і досі пам’ятаю цей підступний ком у горлі, який не давав говорити, і сльози, що покотилися по щоках. Причина банальна – я шукала очима маму, яку не було видно за натовпом батьків біля входу до святкової зали. Ось так, не розпочавшись, закінчилася моя кар’єра актриси. Більше мені великих партій не пропонували, моє місце було у масовці або на лаві запасних. Але, як співається у пісні, «возможно, что как зритель, талантлив я вполне».

Все одно, Новий рік люблю, завжди чекаю і вірю у диво. Чого і вам, читачі, бажаю. З Новим роком!

Loading...