Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

ВАНГА ІЗ ПЕТРОВОГО: незламна і віддана Богу Олита

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Історія життя цієї жінки нагадує фантасмагоричний сюжет пригодницько-містичного роману або фільму. Кореспонденту «НГ» її повідав житель районного центру Петрове, поет і краєзнавець Іван Сердюк.  

 

За своє життя 68-річний Іван Васильович змінив кілька професій. Після десяти років, присвячених цивільному флоту, повернувся у рідне Петрове. Тут він змінив кілька посад, головним чином працюючи за фахом енергетика. Останні вісім років перед виходом на пенсію працював у відділі культури райдержадміністрації. Завдяки цій роботі – доступу до більшого шару інформації – його захоплення історією та краєзнавством набуло іншого рівня.  

Про нашу героїню пан Іван розповідає докладно і захоплено.

Іуліта Педан (у дівоцтві Вервес) – з’явилася на світ у 1885 році в Петровому. Вимовляти чудернацьке для українського вуха ім’я було досить складно, вулична мова його змінила на Олиту.

Найдивовижніший відрізок життя жінки розпочався у страшні часи – другій половині 30-х. Приблизно у 1936-му вона осліпла. 

– Водночас у неї проявився хист передбачення, – каже пан Іван. – Якось сидить вона у хаті на ліжку, адже через сліпоту уже ходити не могла, і розповідає: «Люди добрі! Суне на нас велика сила германська. Багато людей загине»… Хто до неї прийшов, про того розкаже, що у нього хтось загине, а комусь – що всі рідні виживуть, тощо.

Саме тоді про Олиту й дізнається всюдисущий НКВС. Аби детальніше дізнатися про неї, її дар і видіння, до неї приставляють свого «секретаря», якому наказали записувати все, що жінка розповідала. А той агент російськомовний – українську розумів п’яте через десяте. Якось вона звертається до своїх рідних: «На столі лежать десяток яєць, хлібина і три рублі. Однесіть все Германам, бо вони з голоду пухнуть». А Германами по-вуличному називали сім’ю, головою якої був чоловік на ім’я Герман. Писар усе фіксує. У звіті ж написав: «Помогает германским детям»…  Ще кілька подібних трактувань невинних фраз Олити – і жінку під білі ручки забирають енкавеесівці. Удома залишився чоловік із чотирма дітьми.

Так вона опинилася в управлінні НКВС у Херсоні. Там її здібності досліджували, лікарі намагалися розібратися, чи справді вона сліпа чи симулює. Пройшла й катівню лікарні для душевнохворих.

– У камері, в якій вона сиділа, – молода жінка, яка недавно народила маля. І, як на біду, зникає у неї молоко. Дитина кричить голодна. Кажуть Олиті, якщо ти така свята – нагодуй дитину. А та помолилася Богу – молоко й з’явилося… Схоже на казку, та в баби Олити все життя – як казка, – продовжує Іван Васильович.

Із Херсона її шлях пролягає до Казахстану. Дорогою на заслання до неї повертається зір. Тож до списку «злочинів» їй додають ще й симуляцію. У результаті – 12 років неволі. Привезли зеків у табір, а в ньому лютує тиф. Хворіє навіть сам начальник табору, але щось на кшталт сухот. Якось вона приходить до нього і просить випустити її за периметр табору, мовляв, назбирає трав, корінців – вилікує. Звісно, її не відпустили.

Одного дня стукає хтось у табірну браму ззовні. Охоронець відчинив – стоїть незнайома бабця. «Пустіть мене в тюрму», – каже. Ошелешений військовий нічого не розуміє, коли жінка розповідає, що ув’язнена з табору. На запитання, як же вона вийшла, відказує, що помолилася Богу – і він допоміг вибратися. Отак вона, ночами долаючи перешкоди, і продовжувала збирати цілющі рослини. Знадобилися вони не лише начальнику – Олита лікувала всіх недужих, яких у табору не бракувало. Про таку «ненормальну» бабцю не розповісти своєму начальству керівник табору не міг.

– А в повітрі вже почало пахнути війною, – веде далі наш оповідач. – Одного дня підходить Олита до начальника і заявляє: «Передай своєму вусатому – нехай відчиняє церкви! Бо німецька зброя переможе радянську». Однак той не надав її словам значення…

Розпочалася війна. Тяжкі бої і втрати, хаос, страх. Яким чином до Кремля дійшла інформація про провидицю – загадка. Її забирають із табору, куди – невідомо. За її словами, стверджує Іван Сердюк, вона особисто зустрічалася зі Сталіним.

– Пам’ятаєте відео із кінохроніки – парад до 24-ї річниці Жовтневої революції сьомого листопада 1941 року? – запитує Іван Васильович. – Тоді ситуація на фронтах була дуже тяжкою. На мавзолеї стоїть Сталін із членами уряду, які ще не виїхали на Урал. Щоправда, на кадрах не видно, що за мавзолеєм стоїть патріарх Алексій з іконою Володимирської Богоматері, благословляючи воїнів. І сталося диво: вдарили сильні морози, що стримали наступ німців. Їхні генерали не даремно говорили, що радянським допоміг генерал Мороз. Відомо ж, що німці розраховували перемогти Союз до настання холодів, тому й пальне в їхній техніці було літнім, як і одяг солдатів.    

У 1943 році звільняють Петрове. Навесні 44-го якийсь високий начальник НКВС привозить бабу Олиту додому і наказує місцевим керівникам, щоб її ніхто не чіпав, не кривдив. Нехай, мовляв, робить усе, що забажає.

Одного вечора лягли вони із чоловіком спати. Тільки заснула, як крізь сон її будить голос: «Не спи, Олито, йди шукай хрест!». Пан Іван робить невеликий краєзнавчий екскурс. У п’ятому десятку (так у Петровому називають райони селища), де вони жили, колись стояла церква. Найкрасивіша з-поміж трьох місцевих храмів. У 1934 році, коли селище стало райцентром, через брак будматеріалів її розібрали. На тому місці залишилася копиця решток і мотлоху.

…Кинулася Олита шукати свій натільний хрестик – на місці. Примарилося, подумала. Щойно заплющила очі – знову той самий голос гукає шукати хрест. Тепер вже вона втямила, що із нею розмовляють Господні ангели. Розбудила чоловіка, і разом почимчикували на руїни церкви. Там відшукали хрест, що колись височів над нею. Удвох ледь перетягли його до свого двору. Чекають, що ж буде далі, який буде подальший наказ.

В якусь із наступних ночей той самий голос наказує: «Збирай громаду, ми поведемо вас туди, де закопаний скарб для всього миру». Що це означало – бозна.

Дорогою до церкви (вже іншої) і з неї ходить дворами й закликає, щоб люди були готові до чогось важливого. Чого саме? Не знала ж і сама. Ще за якийсь час голос підказав. «Завтра збирайтеся на місці колишньої церкви. Попереду нехай несуть забраний хрест, ти – йди за ним. Ми ж тобі будемо підказувати, куди прямувати». Про новину, звісно, пронюхали в НКВС. Щойно хода вирушила – там уже знали, що йдуть шукати скарб.

– А про козацькі скарби, – додає Іван Сердюк, – легенд у нас гуляє чимало. Так от, прискакали енкаведисти, розігнали ходу, бабу Олиту забрали із собою – «Показуй, де коштовності!». «Нечистій силі показувати не буду!» – відрізала. Така зухвалість, певна річ, їй не минулася – кілька діб провела у «холодній» (вогкий холодний погріб). Вибити із неї сталінським «орлам» нічого не вдалося. А про наказ начальства не кривдити бабцю – згадали, тож і відпустили, спіймавши облизня.

Наслідок перебування у підвалі – запалення легенів. Злягла. Невдовзі відійде в інший світ, відчуває. Каже рідним: «Йдіть у таке-то місце, зрубайте дуба, зробіть із нього хрест, який поставите на моїй могилі. Могилу ж обгородіть лише із трьох сторін, щоб до неї був підхід».

– Цей хрест і досі стоїть неушкоджений, – продовжує краєзнавець по дорозі до цвинтаря, де похована Олита. – Хто хоче зцілитися чи має побажання, повинен покласти руки на його поперечну балку, прикластися чолом до його перехрестя і подумки звернутися до покійної. Я знаю людей, яким Олита справді допомогла. Лікарі дивувалися…    

Цікавимося в Івана Васильовича, звідки він про все це дізнався. Перше джерело – розповідь дітей Іуліти про її спогади, видана брошуркою невеликим накладом. Друге – спогади старших петрівців: очевидців і їхніх нащадків. Він і не претендує на роль першовідкривача цієї дивовижної жінки.

– Я хочу, щоб про цю непересічну жінку дізналася вся Україна, – говорить Іван Сердюк. 

Фото автора та з архіву Івана Сердюка

P.S. На початку цього року на засіданні комісії з канонізації однієї з православних церков розглядалися матеріали житія кількох священиків та блаженної Іуліти Педан.

Loading...