Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Вiрити у Бога, любити рiдних i близьких та не цуратися працi

Автор: Нова Газета

Ось секрет довголіття від жительки Великої Виски Людмили Врадій

 

Народилася Людмила Миколаївна 21 червня 1917 року у Великій Висці (в родині збереглося свідоцтво про народження). Закінчила сім класів, пережила голод 1932-33 років, навчалася в Кіровоградській фельдшерсько-акушерській школі, працювала медичною сестрою у Великовисківській сільській лікарні, відчула на собі всі лихоліття Другої світової. Народила і виховала чотирьох дітей, має сімох онуків, одинадцять правнуків та двох праправнуків. За свою невтомну працю нагороджена медалями «За доблесну працю» та «За трудову доблесть».

Розмова з Людмилою Миколаївною зав’язалася дуже швидко. Відчувалося, що ця маленька, тендітна жіночка за свій чималий вік пережила багато і горя, і радості. Виявляється, її бабуся Параска прожила 105 років і дуже любила онуку, мабуть, тому передала їй цей дар у спадок.

Довгожителька розповідає, що дуже добре запам’ятала, як під час окупації німцями Великої Виски вони розстріляли 19 євреїв, серед яких було
5 дітей. Спочатку німці примушували їх рити собі могилу декілька днів, а потім вишикували їх усіх перед ямою і приготувалися стріляти. Все це відбувалося прямо перед лікарнею, де працювала пані Людмила. «Ми дивилися у вікна і боялися поворухнутися. А потім почули, як приречені заспівали «Замучен тяжелой неволей...», люди співали, а німці слухали. Скінчилась пісня – пролунали постріли...». Ось такий Бабин Яр по-великовисківськи закарбувався в пам’яті жінки.

А ще згадує груші, які вона збирала у саду, щоб кинути нашим військовополоненим, котрих німці гнали через Велику Виску. За це можна було і кулю отримати, але багато хто ризикував, лише б полегшити страждання наших солдатів. Підсумовуючи розповідь, Людмила Миколаївна сказала вистраждані слова: «Не треба війни». Які ж вони актуальні сьогодні!

Важко останнім часом Людмилі Миколаївні. Звикла до постійного руху, нині вона майже не виходить на вулицю – ноги не тримають. Любила дуже плести гачком різні речі, особливо хустки – очі не бачать. Раніше до церкви ходила співати, зараз тільки вдома молиться, а молитов довгожителька знає чимало, тут її пам’ять не підводить.

Поспілкувавшись з Людмилою Врадій, подумала, що люди такого поважного віку є  носіями життєвої мудрості, народних традицій, свідками історії. І наш обов’язок – шанувати і всіляко підтримувати їх.

Олена Цюцюра, фото автора

Loading...