Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Хату – працівниці апарату

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Працівник Бобринецької райдержадміністрації «бортонула» спадкоємця

 

Ця неприємна історія розпочалася у березні. Останні шість років 79-річний Григорій Михайлович Лозко у своєму будинку в Бобринці мешкав сам. Та називати його одинаком було б неправильно: дві невістки й онук навідували й допомагали в міру сил і матеріальних можливостей. Пропозиції рідні перебратися жити до них відкидав. 

Третього березня цього року його онуку Артему зателефонував сусід  Григорія Михайловича і повідомив: дід упав і лежить у дворі – із ним щось сталося, йому зле. Родичі швидко прибувають до дідового обійстя, «швидка» забирає чоловіка до лікарні. 

– Поклали діда в реанімацію, – розповідає невістка Валентина Лозко, мама Артема. – Закупили ліки. Що ж далі робити, думаю. Поїхали ми до другої дідової невістки Галини Бортко розповісти, порадитися. Вона – найближча свекру людина, прожила із ним дуже довго, все про нього знає і після смерті свекрухи за ним доглядала: дуже часто навідувала, їсти готувала, прибирала. До речі, вона і від спадщини відмовилася на користь Артема… От тоді Галя й сказала: «Знаєш, я тут недавно дізналася, що дід склав заповіт на сусідку…» Ми в шоці.

Валентина тоді до сусідки, Інни Іванченко, – перевірити, чи справді Григорій Михайлович відписав спадщину їй. Та підтверджує: так, я спадкоємиця. І одразу пропонує «ділитися».

– Кажу їй, якщо ти спадкоємиця, то завтра купуєш ліки, все необхідне і піклуєшся про нього, – продовжила пані Валентина. – А я простежу, щоб ти це зробила.

Але в лікарні Інна Іванченко наступного дня так і не з’явилася, принаймні так стверджує Валентина. Зате з’явилася вже після смерті пана Григорія (забрала його четвертого березня), щоб узяти якісь документи. Не побажала «спадкоємиця» взяти участь і в похованні, похоронили старенького за кошт і стараннями Лозків і Галини Бортко. З’явилася Інна, за словами Валентини, лише на похорон. 

Як з’ясувалося, заповіт покійний склав за кілька місяців до своєї смерті – 14 листопада 2017 року. Причому документ перебував у пані Іванченко, стверджує Артем, а не у діда. Сама ж Інна цей факт нібито заперечувала. Зникли й документи на будинок та земельну ділянку. З цього приводу молодий чоловік звернувся до поліції. Однак там факт крадіжки не підтвердили. Натомість у відповіді на його заяву правоохоронці повідомили: пані Іванченко надала копії заповіту, витягу з реєстру на її ім’я, а документи на хату й ділянку справді перебувають у неї. До слова, наразі сам заповіт, нотаріально посвідчений, Лозки не бачили, про його зміст їм досі нічого не відомо. Нотаріус надати цю інформацію відмовляється, посилаючись на те, що не має такого права.  

Логічне питання: чому Григорій Лозко заповів своє майно не єдиному онуку і об’єктивному спадкоємцю, а чужій людині? За словами Валентини Лозко, ще задовго до смерті у чоловіка не раз траплялися провали в пам’яті і не зовсім адекватна поведінка. То скаже, що в нього зовсім родичів не залишилося, то не впізнає місце, де часто бував, то разів двадцять за зустріч міг спитати, де онук працює тощо.

– Любив пивця випити, чарку, – згадує Валентина. – На мої зауваження, що при його проблемі з тиском пити не можна, лише відмахувався.

На ці ж деталі під час розмови із кореспондентом «Нової» звертає увагу й Галина Бортко.

– Минулого літа дід телефонує мені: приїдь, мені зле, – згадує вона. – Приїжджаю, міряю тиск: 270 на 100. Розказує мені, що блював, голова тріщить. Дала йому таблетку і умовляю викликати «швидку». Він же каже, що краще сто грамів вип’є. В жодному разі, кажу. Зрештою, за словами діда, йому полегшало. Поїхала я додому. І от після цього я помітила за ним дивацтва.

Пізніше в нього тиск так і не нормалізувався – тримався 220 на 100. Але умовити лікуватися було неможливо. Відповідав, що це його нормальний тиск. Я не медик, але припускаю, що у нього лопнула судина. До того випадку пам'ять у нього була чудова. А після, бувало, розмовляємо, згадую когось, а він «не пам’ятаю… не пам’ятаю».

Галина Григорівна пригадує, що кілька разів помічала, що хтось у хаті діда таки прибирав: то посуд помитий, то підлога протерта, постіль прибрана. За словами свекра, це була сусідчина робота. Зваживши, що колись дід заявляв, що спадщина у будь-якому разі дістанеться онуку, жінка подумала, що за цю допомогу дід платить гроші.

– Прийшла до нього 24 лютого, – продовжує вона. – Теж підлога протерта, посуд митий. Хто це зробив? – питаю. «Сусідка». Кажу, а ви часом не зробили на неї заповіт? «Зробив». А коли? «Не пам’ятаю, може, з місяць тому». Ви туди їздили? На якій машині? У відповідь лише «не пам’ятаю», «не знаю». Запитую, «Як ви могли образити єдиного внука, свою кровиночку?». Знаєте, що відповів? «Я його не знаю, покажи мені його»…

І якщо вже так сталося, то, я вважаю, спадкоємець має зробити так, щоб у діда все випране було, чисто, наварена їжа. Скільки б не приїжджала, а я тричі на місяць до нього навідувалася, ніколи в нього їсти не було. Зате під столом постійно пляшка стояла. Раз бачила тарілочку «мівіни». Якби вона по-справжньому доглядала, я, може, ще й мовчала б. По собі знаю, який це тяжкий труд. Свекруху доглядала, дядька…  

«НГ» вдалося поспілкуватися з нотаріусом Оленою Дроздовою, яка посвідчувала заповіт Григорія Лозка. Бесіда була короткою, і тут, чесно кажучи, претензії до неї відсутні. Вона пояснила, що відповідно до статті 8 Закону «Про нотаріат» інформацію, що нас цікавить, вона оприлюднити не може. Єдине, що вона змогла повідомити, – всі вимоги закону під час дій були дотримані.

Звичайно, ми прагнули поговорити із Інною Іванченко, яка, до речі, працює головним спеціалістом загального відділу апарату Бобринецької райдержадміністрації. На жаль, змістовної розмови не вийшло. Разом із Лозками ми завітали до неї на роботу. Дізнавшись, чого ми від неї хочемо, вона попросила хвильку зачекати, щоб повідомити своєму керівництву. Не знаємо, про що вона повідомляла, але за мить нас запросили до свого кабінету заступник голови РДА Людмила Сопільняк. Посадовець зауважила, що адміністрація жодним чином не втручається в приватні справи, але пояснила, що ми застали Інну Сергіївну зненацька, і тому, мовляв, вона повинна підготуватися до озвучення своїх пояснень. У тому числі – зібрати документи чи їхні копії. Чому пані Іванченко не могла нам це пояснити сама – загадка. Інна Сергіївна погоджується зустрітися біля будівлі РДА за годину.

Ось наша розмова:

Кор.: Мене цікавить історія з тим, як ви  отримали цю спадщину. Розкажіть хронологію, обставини, за яких нібито на вашу користь складений заповіт.

І.І.: Я дійсно спадкоємець. Документи – заповіт і на будинок – перебувають у мене. Їх мені за  життя передав громадянин Лозко Григорій Михайлович.

Кор.: Можете хоча б приблизно переказати зміст заповіту?

І.І.: Це особисте. Я не зобов’язана вам це коментувати.

Кор.: Як сталося, що, вибачте, чужій людині чоловік відписав своє майно?

І.І.: Я цього не знаю. Це волевиявлення цієї особи.

Кор.: Які між вами були стосунки?

І.І.: Ми живемо по сусідству і допомагали йому. А це його волевиявлення.

Кор.: Допомагали чим?

І.І.: Це особиста справа. Вибачте, інших коментарів давати не буду.

Кор.: Покійний особисто був присутній під час оформлення у нотаріуса?

І.І.: Так, звичайно.

 Далі ми поцікавилися, чи принесла вона документи. На жаль, ні. Мовляв, ми застали її зненацька, а принести їх за час обідньої перерви Інні Сергіївні завадили «інші плани».

У планах Лозків – відстояти свою правду в суді. Відверто кажучи, не така та хата й цінна, вони просто хочуть справедливості. 

Неможливо наразі дійти висновку, чи порушили в цій історії українське законодавство. Та навіть якщо й ні, то один закон порушений однозначно. Закон елементарної людської моралі. 

  Фото автора

Loading...