Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Той, хто пройшов КРІЗЬ ПЕКЛО

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Нещодавно Україна вшановувала пам'ять загиблих в Іловайському котлі 2014 року. «НГ» пощастило поспілкуватися з тим, хто всі ті події пройшов пліч-о-пліч із командувачем сектору Б АТО генералом Русланом Хомчаком.

 

Мій співрозмовник Борис (ім’я змінене) був його охоронцем. Акцентує, що всі звинувачення на адресу Хомчака у некомпетентності й боягузтві – безпідставні. 

Борис народився в Росії. Коли йому було 6 років, родина переїхала в Україну на Миколаївщину. Після закінчення школи здобув професію кухаря. Далі – служба у лавах ЗСУ. Служити випало у полку спецпризначення. Після строкової перейшов на контрактну службу. З часом потрапив до 3-го полку спецпризначення.

Добровольці

На початку серпня війна вже йшла на повну. Воювати доводилися не лише з ворогом, а й і з проблемами у власних військах.

– Поїхали ми в Старобешеве, – згадує Борис. – В наш табір. Було там чимало різних формувань: добробати, підрозділи ЗСУ, але переважали добровольці. Генерал прибув вирішити проблемку – один із добробатів, м’яко кажучи, не рвався у бій. Мова про Іловайськ. Вишикував він бійців і питає: чому не працюємо, що вам заважає? І починається… Накинулися на генерала, мовляв, ми тут гинемо, а ти приїхав учити нас. І те не так, і се. «Це я вже чув, – каже командувач. – Говоріть, що хочете. Зараз це неважливо. У нас зараз завдання спільне». Врешті-решт, з’ясувалося, що батальйон нікому повести у бій. Їхній комбат відкрито сказав, що не поведе. Тоді Хомчак і каже: «А якщо я вас поведу, підете за мною?» І як одрізало – бійці затихли, зникли «понти»… «Я повертаюся до табору, через півтори години, комбате, телефонуй мені і скажеш ваше рішення», – сказав генерал.

Щойно його авто заїхало в табір – дзвінок: «Ми згодні». Наступного ранку хлопці одягають амуніцію, хапають харч, що трапився під руку – коробку рибних консервів, і – в дорогу. Це було 10 серпня, почалася «робота».

– Там, де ми бували (мова про район Іловайська – Ред.) спочатку стояли підрозділи ЗСУ. За кілька днів з’їхалися добровольці. «Азов», «Донбас», «Шахтарськ», «Дніпро-1», «Миротворець». Це лише ті, які я бачив. Що там тільки не творилося! Генерала навіть на дуель викликали! Бо їх знову щось не влаштовувало. Хоча, як на мене, вони панікували і хотіли «звалити» звідти, вкотре кинувши ЗСУ. Тобто ми повинні виконувати накази, а вони – за бажанням.

Борис скупо розповідає про подібні випадки, але з його слів зрозуміло, що роботи в генерала з наведення ладу було чимало. Коли розбомбили Старобешеве, всі – і добробати, і армійці – стали жити на передовій.

День народження

24 серпня. День народження відзначала Україна, свій день народження відзначав і Борис. Зранку його привітали. Місце подій – село Многопілля, передня лінія. До Іловайська, що на півночі, – лічені кілометри. Звідси висувалися атакувати місто. Угруповання тут налічувало приблизно тисячу осіб. 

– Думаю, хоч якось, хоч скромно б із побратимами відзначити. Треба м'ясо. Водій Хомчака Гриша із моїм Владом поїхали в магазин. Повертається товариш і розповідає. Взяли м'ясо, вийшли із магазину. Підходить жінка, яка також скуплялася з ними разом і зрозуміла, хто вони і навіщо м'ясо, та й каже: приїдьте до мене ввечері, я вам качку приготую. Тільки не з воріт зайдіть, а з городу. Чому так? Бо її зять – сепар. І, мовляв, сказав, що вони щось серйозне затівають і підтягуються.

Наш співрозмовник замислився. «Як вони можуть підтягуватися, якщо щодня ми працюємо, зачищаємо?» Насторожило.

У Бориса прихопило живіт. Щойно відійшов у туалет – летить снаряд. Потужний вибух.

– Тупо з боку Рашки, – продовжує співрозмовник. – Це було чітко видно із прильоту. Хапаю автомат – і в окоп. Пам’ятаю, як  Береза (командир батальйону «Дніпро-1» – Ред.) залітає – вся спина посічена осколками. Пощастило йому: снаряд вибухнув у кронах дерев, і зачепило дрібними осколками по косій, жоден не увійшов. Залягли ми – і почалося… Із 11-ї до години ночі нас крили гаубиці. Лупили так, що від лісосмуги залишилися самі пеньки. Мені довелося в окопі навіть заснути. Мій дядько уві сні помер. Подумалося – спробую і я… Таке відчуття було, що все, кінець.

Розбудив його Влад, коли настала п’ятихвилинна тиша. Перебралися до якоїсь будівлі неподалік сільради. Добробати зайняли школу. Прийняла вона й поранених. Спробували їх доправляти до лікарні, але на той момент ця група вже була у кільці. Хомчак відправляє транспорт із 300-ми й 200-ми із білим прапором, домовившись про коридор.

– 25-го їх встигли вивезти, було якесь перемир’я. 26-го нас крили здебільшого мінометами. Лупили довго і точно. В туалет із укриття неможливо було вийти. 27-го – чергове перемир’я. Сепари сказали, що в нас є чотири години, аби відправити поранених. З росіянами ми ще не контактували. Генерал відправляє машину з пораненими, і її на першому ж блокпосту розстрілюють! 27 серпня зрозуміли, що ми в повній дупі. Обіцяна підмога все не йшла.

Тоді нас ворог уже повністю контро­лював, бо прослуховував. Та й наші, мені здається, зливали. Особливо після конфліктів генерала із деякими добровольцями. Не скажу, хто саме, але ж…

«Братні обійми»

Довелося домовлятися. Зв’язківці спіймали хвилю росіян. Борис зауважує: не генерал перший почав із ними домовлятися про вихід. Підбігає до Хомчака офіцер зі словами, що можна домовитися із росіянами. Командувач починає спілкуватися із якимось офіцером із позивним щось на зразок «Клен». Тоді кілька росіян потрапили в полон. І перша угода про коридор відбулася в обмін на двох із них – Ваньку й Кольку. Немає сенсу описувати хід перемовин напередодні виходу – про це написано чимало. Отож дають коридор, завтра зранку – вихід. Увечері Хомчак збирає командирів усіх підрозділів. Пропонує не чекати коридорів, а виходити вночі без жодних погоджень із ворогом. Він здогадувався, що просто так їх не випустять. Ніхто із командирів на таку пропозицію не пристав. Відтак зранку 29-го серпня оточенці вийшли на марш. Колон було дві. Одна під керівництвом Хомчака мала рухатись за маршрутом: Многопілля – Аграномічне – Новодворське – Михайлівка – Андріївка – Чумаки – Горбатенко. Маршрут другої колони, якою керував полковник Олексій Грачов, був такий: Многопілля – Червоносільське – Осикове – Побєда. Зустрівшись у Новокатеринівці, колони мали йти далі у бік Комсомольського, де були наші війська.

– Вже коли вишикували колони, надходить нова ввідна від росіян – виходити без зброї. Хомчак відповів твердо: будемо виходити так, як домовлялися вперше. Перед цим він кожному командиру віддав наказ довести кожному бійцю: не піддаватися на провокації, відкривати вогонь лише у разі наших втрат, команда «555» – вогонь на ураження. До речі, часто траплялося, що командири  добробатів не доводили накази генерала до солдатів…

Борис довго й детально описує вихід. Гострих епізодів вистачить на добротний серіал. Ми зосередимося на найяскравіших.

«555»

Першої зустрічі із росіянами довго чекати не довелося. За Агрономічним колона перетнула бетонку на Моспине. У лісосмузі – їхній блокпост.

– Стоять, вузькоокі, проводжають нас поглядами і стволами. А техніки стільки, броні! І це ж звичайний блокпост! У нас на чотирьох постах техніки менше, ніж тут. Проїхали – хух, тішусь, – договір працює! 

Якби ж то… Біля Світлого, можливо, біля іншого села (точно не пригадає), перший обстріл. Це були, на його думку, сепаратисти. Сипало як горохом. В колоні паніка. Далі – «ще веселіше». Деякі екіпажі відстали. Зв’язку нормального немає. Втрати, втрати… 

Знищена українська колона в урочищі Червона поляна (фото Павла Нетьосова)

– Їдемо полем. Обабіч – посадки. Із гармати підбивають нашу броню. Автобус об’їжджає її, ми – за ним. Автобус зупиняється. Оминаємо його, а ліворуч – броня із ПТУРами (протитанковими керованими ракетами – Ред.). Як в нас не влучили – бозна! Виїжджаємо на скошене поле, дорога йде через нього. Попереду – висотка. Кричу водію «Гришо, тисни, давай!». Ніби з-під землі (там був окоп) вигулькує російська мавпа із автоматом. Стоїть, завмер (Борис переконаний, що то був десантник). «Гришо! Души його!» – кричу. Той все ж оговтується – і дає чергу у водія. Автівка броньована, скло потріскалося, майже нічого не видно. Із окопу другий «мауглі» вискакує із гранатометом. «Гришо, РПГ!». Той різко ліворуч. Премо по соняшнику. За нами слід у слід бус із Березою і Тетеруком та журналістами. Зусібіч – тьма ворога, що нас розстрілює. Тим часом Хомчак питає нас, чи готові до виклику вогню на себе. Готові!

Генерал передає координати, заздалегідь завбачливо приготовлені ним перед виїздом. Наші «Гради» дають залп – бах, бах…

Автівки завернули до ріденької молодої лісосмуги. Зупинилися і вийшли.

– Летять «олівці» (на армійському сленгу – ракети «Градів» – Ред.), вже не наші. Багато. Ого! Перед нами за метрів 250 поле, улоговина і якесь село. І все це лягає туди. Напевно, подумали, що ми маємо бути вже там. Довго сипали, але падало все навколо нас. Дихати не було чим, вогонь палив кисень. Отут ми і зависли.

На той момент група відірвалася від основних сил (про те, як і чому так сталося, можна прочитати тут – http://tyzhden.ua/Society/145221).

Борис каже, що його вразило, як в цьому котлі артилерія і потім авіація
(2 літаки) нищили не лише наших, а й своїх, росіян. Приблизно о другій дня навколо групи активізувалися сепари. Колонами пересувалися туди-сюди. Збирають трупи, добивають поранених.   

Настав важкий момент. Що робити далі? Двоє поранених, двоє журналістів. Один із варіантів – здатися в полон. Борис категорично проти – розстріляють. Хомчак це також розуміє.

– Ситуація швах – навіть здатися не можемо. А час працює не на нас. Сепари поруч.  

З тилу і праворуч обстановка відносно ясна: справа за метрів 150 сепари облаштовують блокпост. Позаду також позиції скоріше за все росіян. Невідомо, що зліва по фронту. Для прийняття рішення слід дізнатися, що там. Хомчак кличе до себе Бориса. Не наказує (тоді вже ніхто не наказував), а просить – треба розвідати.

– Я замислився, ризиковано ж.  Відповз. Повернувся, кажу, «я пішов». Перехрестив він мене – завжди так робив. Про бійців він турбувався, хвилювався за них. Золота людина. Не знаю, хто там про нього що думає.

Проповз метрів 50 цією рідкою посадкою. Наткнувся на просіку, і поле соняшнику закінчилося. Із захисту – тільки відвал борозни після оранки. Сили закінчуються. Із блокпоста, що праворуч, його не помітно. Ліворуч – скошене поле і за ним «зеленка» метрів за 200.

– Проповзаю під борозною. Пірнув у посадку і дивлюся на «зеленку», яка нас найбільше цікавила. І тільки я висунув жало, по мені спрацював «винторез» (снайперська гвинтівка безшумної стрільби російських спецпідрозділів – Ред.). Повзу метрів десять далі. А ж раптом із того самого боку висувається броня. А заховатися ніде! Знайшов кору, якось заховався. Зупинилася за кількадесят метрів переді мною. Кілька тіл на броні. Зрозумів, що по мою душу. Що за машина – не видно. Ясно лише зі звуку, що кулемет на ній (чи гармата) був великокаліберний, коли почали стріляти. В упор. Я в бік на 5 метрів. Потім в інший. Вивертався на цих десяти метрах як міг. Постріляли, розвернулися – й ходу.    

З останніх сил Борис повертається до товаришів. Вони вже й не чекали. Доповів. Висновок: рухатися треба вночі. Аби продовжити стежити за ситуацією у виявленому коридорчику, Борис повертається до просіки. Поночі повз нього проповзають товариші. Замикав їх Тетерук.

– Я до нього: а де телевізійники? Той такий, «а що, їх немає?» І пішов повз мене. Хомчак відправляє Влада із Гришею по них. Повертаються самі. Влад, я йому вірю, каже, що не знайшли. Шукали ретельно. А нишпорити ж непросто було – ніч, поруч ворог, не крикнеш… Сталося так, що, коли всі чекали сутінок, знесилені юні журналісти міцно заснули. Зранку прокинулися і вийшли на сепарів.

Борису невтямки, чому потім хлопці звинуватили Хомчака і всю групу в тому, що їх кинули (в інтернеті можна знайти відповідне відео – Ред.).

Хомчак обирає далі також рухатися вперед. Завдяки щасливому випадку в групи був тепловізор.      

– Я йду першим. Глядь в «тепляк» – три чіткі силуети. Новий секрет їхній. У нас знову руки опустилися. А пити як хотілося! Мене вже трусити почало, морозити. Генерал зметикував, що якщо це росіяни, то діятимуть за статутом і через 2 години мають змінитися. Справді, через певний час вони знімаються, а зміна ще не прийшла. І ми пірнаємо у поле зліва. А воно не повністю в кукурудзі, насадження не надто широке, не сховаєшся. Знову тупик. Почав працювати АГС (автоматичний гранатомет – Ред.).

Отак, «блукаючи», наткнулися на російські «Гради», зняли кілька розтяжок, під носом у ворога пробралися до району колишньої бази 39-го батальйону. Вдень відпочили. Настають сутінки – йдуть. Вийшли на річку Кальміус між Старобешевим і Новокатеринівкою. Нарешті втамували спрагу, переправилися. За річкою рушили ліворуч. Ледь не наскочили на російську БМП, але обійшлося.

– Виходимо на поле помідорів і нумо наминати їх. Після води з річки все одно пити хотілося. А набрати її не було в що.

Вихід

Перетнули трасу, що сполучає Старобешеве із Іловайськом. Зайшли в лісок, що примикає до неї (раніше там стояла 51 бригада), ліворуч по ходу руху – село Берегове. Полями дісталися передмістя Комсомольська (нині Кальміуське). Вийшли чи то на кар’єр, чи то на інше подібне підприємство, де величезні терикони, відвали породи. Десь тут нас їх мали забрати бійці «Правого сектора». Чекають – немає. Закрадається думка, що «кинули».

Борис не без задоволення згадує, як вони вийшли до контори підприємства, і працівники пригощали їх цигарками, їжею із «тормозків».

– Тут ми попадали. Хомчак телефоном, не соромлячись у висловах, спілкується із «землею», просить вислати гелікоптер.

«Нам аж додому пішки прийти? Невже і цього не можете зробити?» – передає зміст слів командувача. За якийсь час прилітає вантажівка обленерго, з якої виходять двоє в формі цієї енергокомпанії. Як виявилося – правосеки.

– Хлопці – красені. Підготувалися ґрунтовно: в машині всі інструменти, які б свідчили, що вони енергетики. Найбільш приємно було знайти купу харчів – ковбаси, цукерки тощо. Рушили по Маріупольській трасі. Проїхали більше ста кілометрів. Уже на їхній базі нас забрали два вертольоти. В один – добровольці з пораненими, в другий – ми з Владом і Хомчак.

Показово, каже Борис, що генерал одразу подався не відпочивати, а у шпиталь. Поспілкувався із його начальником, дізнався про втрати. Їх виявилося дуже багато. Тут же стоїть рефрижератор із 200-ми і КамАЗ, з якого руки й ноги стирчать… Жах.

– Прилетіли ми до Краматорська, де штаб АТО. Йдемо втрьох по зльотці, на нас усі дивляться, як на повсталих із пекла. Прийшли в штаб, ніхто не знає, як до генерала підійти, що говорити… Тоді в очах деяких генералів я помітив якесь розчарування, напевно, вже поховали Хомчака і поділили посади.

Разом із Хомчаком, підраховує співрозмовник, вийшло 11 осіб. Хоча в точності цифри невпевнений. Троє з групи потрапили в полон: двоє журналістів і один спец із безпілотників. Вони вижили.  

 

Прах загиблих в Іловайському котлі стукає в наші серця.  

Loading...