Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Від пластикових вікон до кіно

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Як будівельник із Кропивницького долучився до зйомок відомого серіалу

 

У зовнішності цього молодого чоловіка нічого не видає його професію. Мова, чіткий хід викладення думок, почуття гумору і водночас серйозність швидше нагадують риси випускника університету, ніж муляра чи маляра. Однак єдиний його виш – його трудова біографія.

Після закінчення школи Дмитро Іщенко не продовжив навчання, а одразу почав працювати. Через рік – служба в армії.

– Після неї працював на різних роботах, змінив триста п’ятдесят варіантів. Пробував себе у різних сферах. У тому числі у будівництві й ремонтах, оскільки ще у старших класах підпрацьовував на такій роботі. Довелося – дитинство не було таким вже безтурботним. Батьки розлучилися, жив із бабусею. Тож доросле життя розпочалося рано.

Покидавшись у різних напрямках, на цілих сім років «застряг» у торгівлі – агентом. З часом доходи зменшилися, тому повернувся до будівництва – товариш підбив зайнятися монтажем вікон і дверей.

– Виявилося, що є в мене до цього здібності, бажання працювати, робити щось гарне. Отак потроху й працював. А ж поки родичі дружини, які живуть в Німеччині, не запропонували погостювати, а заодно й зробити ремонт у їхньому помешканні. На той час вони сім років жили в будинку з білими стінами: як в’їхали в нову квартиру, так нічого в ній і не робили. Квартири там наймані, не приватні. Забудовник їх не продає. Він же й утримує будівлю. В’їжджаєш у неї – вона готова до життя, все фарбоване стандартним білим або сірим. Мінімум для життя є – облаштована кухня, сантехніка, меблі. Все стандартно – жодних вишуканостей. Німці не морочать собі цим голову. Ремонт у власному помешканні роблять здебільшого заможні, та й то тоді, коли мають власне житло. Власне житло – це будинок, 99 відсотків багатоквартирних – оренда.

Після ремонту у квартирі родичів роботу продовжив в інших клієнтів – «контракти» знаходив завдяки друзям, знайомим. За цей час опанував кілька спеціалізацій. Повернувся в Україну, продовжив заробляти на таких самих роботах.

З часом він опиняється в Чехії. На відміну від Німеччини там влаштуватися на роботу досить просто, що є важливим фактором для нашого співрозмовника та тисяч наших земляків. Крім того, чехи не такі вимогливі до інтенсивності праці найманих робітників, не контролюють кожен крок.

До країни пива потрапив через знайомого тестя, який там працював на той час вже досить давно. Приїхав за польською візою, тобто працювати права не мав. Дмитро зауважує, що досить часто міграційна служба Чехії влаштовує облави, висилає нелегалів-українців, яких там, образно кажучи, більше ніж чехів.

– Усе Закарпаття там. Багато з них оформляють потрібні документи і перетягують своїх на роботу. Їх називають клієнтами, тобто вони посередники. Відповідають за влаштування на роботу, оплату тощо, заробляючи на відсотках. Щось там вигадують, «мутять». За рівнем корупції Чехія десь між Німеччиною й Україною. Ніби й Євросоюз, але десь щось можна трохи на комусь заробити. Наприклад, підкупити чижинецького поліцейського (міграційна поліція, від слова «чижинець», укр. – чужинець). Тим паче, що чехам вигідна дешева робоча сила. А  роботи там – маса. Хто хоче заробити – заробить.

Саме оця перша поїздка до Чехії й призвела до того, що Дмитро доклав рук до… кіномистецтва. Як уже згадувалося, до цієї країни на роботу потрапив завдяки згаданому знайомому родича – клієнта. З усмішкою згадує, як той «по-земляцьки» хотів заробити на Дмитру і його товаришеві, з яким разом подалися на заробітки. То картку мобільного зв’язку утричі дорожче пропонував, то проїзний за 100 доларів, який коштує у кілька разів дешевше… Та не на тих натрапив.

– Зустрів він нас у Празі, кавою напоїв, погодував. Та й каже: зараз приїде авто по вас, заберуть на роботу. Робота, вакансії, умови – супер, гроші гарні заробите, житло недороге. Перед відправкою влаштували нам навіть екскурсію містом. Потім доїхали до невеличкого містечка за 70 кілометрів від Праги. Пізній вечір. Якась напіврозвалена триповерхова халупа – гуртожиток, де маємо жити попервах. Облаштував цю приватну битовню (гуртожиток) закарпатець Міша. Ми як зайшли, а там  – свинарник, бруд. На ряднинках з обох боків по кілька сантиметрів болота, лайна, ніби свині там мешкають! Все вонюче, страшні дивани й ліжка. Виявилося, за це треба платити, за інтернет також, окремо. Якби ще хоч було за що платити! Як ми ночували – краще не розповідати.     

Зранку ніхто навіть не показав, куди йти і що робити. Наш співрозмовник сказав товаришу, що в таких умовах жити не збирається. Що робити, куди податися, кому телефонувати? Подзвонив земляку-клієнту і висловив усе, що думав про умови.

– Очевидно, він не розраховував, що ми звідти чкурнемо. А я такого терпіти не можу, я не осел і не баран. Орієнтуюся у будь-якому випадку. Із переляку наш клієнт кидає номер першого-ліпшого посередника. Дорогою до Праги телефоную чоловіку. Його також звати Мішею, теж із Закарпаття. Питає, чи можемо працювати із деревом. Чесно зізнаюся, що особливо не доводилося, але запевняю, що навчимося. Домовилися.

Отак хлопці потрапили у світ кіномистецтва. У наступні кілька місяців місяців їхньою роботою стало будівництво декорацій до американсько-чеського серіалу «Падіння ордену» (в оригіналі – «Knightfall», американо-чеський історичний телесеріал в жанрі гостросюжетної драми, прем'єра якого відбулася 6 грудня 2017 року на телеканалі  «History»). Зводили паризький замок 12 століття. На околиці Праги. 

– Ось мій бейджик зі студії, – співрозмовник витягує з кишені пам’ятну річ. – Забирати його було не можна, та… Тай фотографувати чи знімати на відео також. Всі не зважали на це.

Робота, каже Дмитро, виявилася цікавою. Крім замка, зводили ціле середньовічне місто.

– Все із дерева. На стовпи набивать дошки, потім – каркас. Десь закуповували старі суцільні бруси за великі гроші. Із гіпсу відливали форми під камінь, накидали штукатурку, фарбували. Ну дуже цікаво. Сказати б, що тяжка робота, – ні. Дошкуляла хіба що негода, бо ж восени-взимку працювали.   

Керували роботами два майстри-чехи. Один із них, головніший, професію будівника декорацій саме для цього фільму опановував у Великій Британії років зо три.

– Будували цей «Париж» двічі, бо перші будівлі забрала пожежа ще до того, як ми прийшли. Знімали якусь бойову сцену, вистрілила гармата, і не догледіли, як від її вогню зайнялося. А все ж дерев’яне… Але майно було застраховане, тож усе обійшлося. Хлопці із Закарпаття тішилися, що довелося заново будувати. Бо ж, по-перше, все знайоме, по-друге, шукати іншу роботу по завершенні об’єкта не довелося.

Далі Діма веде про те, що за час роботи за кордоном навчився всьому на будівництві. На питання, чи збирається повертатися до Чехії, яка так йому сподобалася, відповідає «поки ні».

– Треба трішки грошей заробити. Зараз чеська робоча віз коштує 1,5 тис. доларів на рік. Ніби немало, але відпрацювати там її легко. Принаймні я точно зможу, бо вмію все робити на будівництві. На ту ж студію мене Міша не раз гукав. Я повністю будинок можу сам звести. Знаю, як це робиться по-нормальному, по-європейськи.  

Спілкуємося й на теми, недотичні до його закордонного досвіду. З’ясовується, що Дмитро з дитинства любить копирсатися в різних механізмах, машинах, відремонтувати якусь техніку.

– Можу у комп’ютері, ноутбуці замінити будь-яку деталь. Якось малий син мого кума розбив монітор ноутбука. Просить підібрати новий. Кажу йому: Ромо, ти ціни бачив? Нормальні ноутбуки – від 22 до 50 тисяч. Зрештою, замовили матрицю за 1300 гривень. Година роботи – і екран замінено.

І так – не раз. Комусь двері металеві сконструював, зварив. Не маючи освіти зварювальника. Тому – вхідну ляду в погріб тощо.

– Головне – не боятися, пробувати, практикувати, – переконаний він.   

Із жалем згадую нашу електричну духовку, яка відмовилася працювати місяць тому – якби Дмитро за кілька днів не їхав до Німеччини, вона б знову «ожила».

Подумалося і про те, що такі тямущі й працьовиті українці змушені розвивати економіку чужих країн.

Фото з архіву Дмитра Іщенка    

 

Loading...