Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Це не просто світлина, це наша історія, наша пам’ять, людські долі

Автор: Нова Газета

Мабуть, у кожній родині зберігаються старі фотоальбоми, які передаються у спадок від старшого покоління. Вони особливі, унікальні, бо зберігають наші спогади, пам’ять про неповторні життєві моменти та найрідніших людей.

Світлини, найчастіше чорно-білі, зроблені і надруковані разом із татусем на кухні, трепетно вклеювалися у ці альбоми, щоб потім коли-небудь разом із сім'єю їх переглядати. Але розповісти я хочу не про  фото «привіт із 80-их», а про особливу карточку (так називала фотографії моя бабуся), яку я пам’ятаю з дитинства і на яку нещодавно натрапила у старому фотоальбомі моєї тітоньки Надії Андреєвої із села Карлівка (колишнє Крупське) Кропивницького району.

На цій пожовклій від часу старовинній світлині – родина моєї бабусі Зінаїди Радецької (у дівоцтві Ротатова) з Карлівки. Бабусі на ній приблизно два рочки,  і стоїть вона між своїми батьками Федосієм Дмитровичем (1883–1945) і Євдокією Антонівною (1890–1976). Поряд – рідний брат мого прадіда Потап, на руках прабабусі – маленька донечка Марія, яка, на жаль, померла ще маленькою. Якщо врахувати, що бабуся народилася 1914 року, то можна легко зрозуміти, що фото вже більше ста років, але навіть не в цьому цінність світлини, а в тому, що ми можемо поглянути на наших предків, згадати їхнє життя, відчути зв’язок між ними.

Дивлячись на цю маленьку дівчинку із серйозним поглядом, навіть важко уявити, скільки їй доведеться пережити за своє нелегке життя. Бабуся була гарним оповідачем, а ми, онуки, вдячними слухачами, а ще вона дуже гарно співала і знала багато старовинних пісень, які, на жаль, ніхто не записав, та й розповіді бабусі поступово стираються з пам’яті. Думаю, про її долю можна було б не одну книжку написати. Особливо запам’яталися мені спогади про голодовки, жахи 33-ого року, коли родина вижила лише завдяки тому, що поміняла на харчі всі більш-менш цінні речі, діти ходили шукали під снігом нірки ховрахів з їхніми запасами зерна, морожені буряки, пекли маторженики, навесні їли  калачики, спориш, цвіт акації. Дорослі навіть боялися відпускати дітей самих на вулицю, щоб їх не з’їли. Після таких жахіть ми малі боялися навіть спати. Я запитувала у бабусі, чому ж ми цього не вивчаємо у школі, на що вона сумно відповідала: «Ох, дитино, скільки ж ви всього ще не вивчаєте!». Пам’ятаю, вона дуже трепетно ставилася до хліба, ніколи навіть крихти не викидала, а ще намагалася робити запаси продуктів – сіль, борошно, крупи завжди були в надлишку. Тепер я розумію – людина, яка пережила три голодовки, ніколи не почувалася впевнено у завтрашньому дні.

Багато лихоліть випало на долю цієї маленької дівчинки на фото, але вона ніколи не втрачала оптимізму, жагу до життя, цьому і дітей своїх вчила і нас, малих онуків. Найбільше мені запам’яталися бабусині долоні, шершаві, натруджені, але такі теплі й ласкаві, що ніби й зараз відчуваю їхній рідний дотик. Минуло вже 16 років, як її не стало, але в пам’яті стоїть її світлий образ, як вона зустрічає мене біля старої хвіртки, як простягає свої руки, щоб обійняти. Ми живі, поки жива наша пам’ять.

Дійсно, такі старі світлини мають неймовірну енергетику, особливе тепло, і хоча стає дуже сумно від того, що людей, зображених на фото,  вже нема серед живих, все ж ми згадуємо їх, розповідаємо про них своїм дітям, а значить, вони живуть у наших серцях.

 Олена Цюцюра (Радецька)

«Нова газета» пропонує нашим читачам долучитися до нової рубрики і надіслати нам ваше старе фото (копію) і розповідь про своїх пращурів, а ми надрукуємо їх, адже з цих маленьких, унікальних сімейних історій кожної родини формується історія нашої країни.