Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Рубайко із Нерубайки

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

– Ось побачите, які прекрасні меблі він робить, – інтригує нас Марія Понякіна дорогою із Малої Виски до Нерубайки. Це жінка розповідає про свого однокласника Яшу Клоченка, столяра від Бога, як-то кажуть.

 

Вже вкотре в експедиціях проєкту «Баба Єлька» ми знайомимося із людьми, які надихають і чарують не менше, ніж берегині рідних пісень, традицій, звичаїв. Після бабоєльківських зустрічей у Нерубайці Новоархангельського району із родиною Слюсаренків та співочим гуртом тамтешнього Будинку культури «Надія» ми завітали до червонодеревника.

У дворі під хатою – великий дерев’яний стіл. При вході до будинку одразу чується приємний запах пиляної деревини. Всі двері, вікна та меблі в оселі – стільці, велике ліжко, столи, шафи, тумбочки й меблева стінка – вийшли із-під майстровитої руки господаря. Вироби справді вражають оригінальністю й красою. В одній великій кімнаті розташована майстерня. Попід стіною коридору – стоси готової продукції на продаж. Щоправда, каже Яків Степанович, зараз потенційні покупці не дуже розстаються із грішми на меблі ручної роботи. 

Не за роками жвавий і енергійний столяр належить до тієї категорії людей, які з перших хвилин спілкування прихиляють до себе. Із прямодушним, щиросердим 74-річним жартуном одразу хочеться потоваришувати.

Усе його доросле життя пов’язане із деревом. А майбутню професію визначив випадок.

Народився Яків Клоченко в Нерубайці. Після восьми класів школи вступив до Гайворонського училища механізації, після закінчення якого недовго працював трактористом. Далі – армія. Після служби у пошуку роботи прийшов на завод «Червона зірка» у Кіровограді.

– Питають, ким би хотів працювати, – згадує столяр. – Кажу, що тракторист. Ой, ні, відказують, у нас трактористів вистачає. Одна жіночка у відділі кадрів питає: «Дрова рубав?». Рубав, кажу. «Ну ось – будеш теслею». І все – отак вона дала мені ремесло в руки. Відтоді за кермо трактора більше не сідав.

Уже пізніше пан Яків дізнався, що його дід також займався столярними роботами – майстрував скрині тощо.

– Щоправда, працював він досить цікаво: зробив щось, але доки виручені гроші не проп’є, за наступне замовлення не береться.    

Згодом доля закинула його працювати на Рівненську АЕС. Там потоваришував із художником.

– Мені хотілося робити столи із вигнутими ніжками, але ж не мав хисту малювати. От Валера й навчив мене малювати. І пішло-поїхало – став робити і столи, і крісла, і все-все.

Потім «по переселенню» наш співрозмовник у 1986 році за півтора місяці до аварії на Чорнобильській АЕС потрапляє на Далекий Схід. Цей термін нам не зрозумілий. Уточнюємо, що за переселення. Виявляється, тоді в Союзі існувала програма заохочення переїзду на постійне проживання у ті далекі суворі краї. Заманювали землею, безкоштовним отриманням житла, хазяйства й «підйомними» (грошові виплати для облаштування життя на новому місці – Ред.).

– І справді – хату, корову – все дали. Поселився у Василівці поблизу Уссурійська. Там прожив шість років. Обколесив я все там – і Владивосток, і Ольгу (смт у Приморському краї – Ред.), і Хабаровськ… Був у мене «Запорожець», на ньому все й об’їздили. Тільки вихідні – і в дорогу. Цікаво ж все побачити, а там місця дуже гарні. Люблю мандрувати!  

У тих краях, говорить дядько Яша, багато було військових частин. Завів чимало знайомств, тож і працював дуже часто саме на військових. Але розраховувалися із ним не грішми, а, скажімо, солдатиками, які то город скопають і посадять-зберуть, то в господарстві попрацюють. Платили й діжками солярки.

Певний період займався модним тоді бізнесом – кооператором був.

Загалом непосидючий чоловік об’їздив майже весь Радянський Союз. На кожному новому місці будинки й майстерні розпочинав будувати із нуля. І все – сам! Кладка, внутрішні роботи тощо, лиш фундамент і дах допомагали інші люди.

За своє життя Степанович встиг двічі одружитися, виростити дітей. Але зараз вони далеко. Про свого сина, капітана дальнього плавання, який живе в Словенії, розповідає не без гордості. До батька приїжджає, допомагає. Завдяки цьому Яків збудував «коробку» нової майстерні поруч із хатою. Хоча спочатку вона мала бути теплицею.

– Всі допитувалися: вона тобі треба, що ти з неї матимеш? Зробив фундамент, а потім таки передумав – вирішив, що буде все ж майстерня. Скоро планую її закінчити.

Слід сказати, що Яків Степанович працює без помічників. У поміч йому – лише 13 верстатів, які неможливо всі зібрати в нинішній майстерні через брак місця, тому деякі з них «оселилися» в старій хаті, сараї тощо.   

Частина його робіт – наслідок азарту, а не бажання банально мати зиск.

– Знайшов її в інтернеті (пан Яків просунутий, має комп’ютер із підключенням до мережі) і зробив собі виклик: зможу таку саму зробити чи ні? – розповідає про шикарне ліжко із балдахіном, яке покривається пилюкою в очікуванні свого власника, розмірковуючи в слух про те, що, аби його продати, треба вивезти на показ у велике місто.   

Із хати виходимо надвір, перед дорогою назад дядько Яша нас пригощає великими червоними й ароматними яблуками із власного саду, в якому росте більше 120 яблунь і до двох десятків кущів винограду. На столі опиняється й хмільний виноградний напій домашнього виробництва… 

– Люблю займатися і тим, і тим, але на все рук не вистачає, – «скаржиться» майстер. – Я взагалі не можу без роботи. Не уявляю, як можна без неї жити!

А коли його запитують, скільки йому років, віджартовується, що 33 і в найближчі сто років помирати не збирається…

Дехто йому так і пророкує, мовляв, не помре, доки не виховає учнів. Спроби передати свої вміння були, але кандидати то надто зациклені на грошах («скільки я буду заробляти?»), то…

– Я би навчив. Я якось прийшов до школи, кажу, що візьму хлопців в учні. А мені й кажуть: «Ти хочеш сидіти?», – згадав столяр про вчительський страх перед відповідальністю за техніку безпеки.

Об’їздивши пів світу, Яків Клоченко повернувся в Україну. А вісім років тому – до коріння, в рідну Нерубайку.

– Я багато бачив гарних місць, але кращого від рідного села – немає!

Фото Майкла ЕНДРЮСА