Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Формула успіху пурпурівського саду

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

В українських крамницях не часто натрапиш на українські яблука. Деякі фахівці можуть годинами називати причини цього явища на нашій родючій землі, однак від цього ситуація не покращується.

 

Тож коли журналіст «НГ» побачив на сайті новомиргородського видання оголошення про продаж яблук від місцевого фермерського господарства, він спробував з’ясувати, як влаштована ця справа.

 У ту хвилину минулої п’ятниці, коли ми завітали до ПСП «Агрофірма «Пурпурівська», її керівник Іван Трохименко зі своїми працівниками займався благоустроєм пам’ятного знака неподалік Пурпурівки – завтра День Перемоги. Прибрати біля цього об’єкта – ініціатива його, та й постав цей знак завдяки йому та ветеранській організації сусіднього Маловисківського району ще на початку 90-их (він стоїть на його території на межі згаданих районів). Іван Дмитрович каже, що цим місцем опікувалася міська влада Малої Виски, однак цього року щось пішло не так. А для нього, відчувається, такі речі – принципові. 

Він мріяв стати агрономом, він ним став. Пройшов усіма щаблями цієї стезі – від молодшого агронома у рідній Кам’янці до голови колгоспу в Пурпурівці, а коли почалося розпаювання – почав керувати своїм господарством.

Молодий сад із 47 тисяч саджанців, що розкинувся на 14 гектарах при в’їзді у Пурпурівку, – далеко не профільний напрямок діяльності агрофірми. Основний – рослинництво. Тридцять років займалося ПСП і тваринництвом. Два роки тому довелося худоби позбутися через те, що нІкому стало працювати на фермі.    

– Люди змінилися, перестали працювати, вирішили, що 10 тисяч зарплати в селі – мало. Повиїжджали на заробітки до Польщі, – пояснює фермер. 

Іван Дмитрович у розмові розповідає чимало цікавого із свого життя, його думки й висновки видають його як людину непересічну й неабияк досвідчену. Було б цікаво поспілкуватися із ним більш серйозно і на інші актуальні теми, та цього разу наше видання завітало до нього, щоб розповісти про одне із його дітищ.

Сад обрамлюють 1100 кущів троянд. Це дружина Тетяна постаралася, зауважує господар. При вході – невеликий двоповерховий офіс садового господарства. Напроти, по другий бік яблуневої плантації, розташований великий ангар для техніки. Звертаю увагу на те, що до кожного ряду невисоких дерев підведені шланги – тут, здогадуюся, застосовують крапельний полив,

– Взагалі-то думка така була, – усміхаючись, пояснює співрозмовник бажання зайнятися фруктами, – піду на пенсію, одягну бриля та й ходитиму по садку. Проте вже ось як третій рік на пенсії, але...

Мрія була така – садок треба посадити. Багато дечого зробив, багато чого побудував. Ніби і все вже є, а от садка немає.    

Перша спроба закласти сад була ще у 90-х роках, коли Іван Дмитрович замовив проєкт саду у черкаських спеціалістів. Ще за старими технологіями. Сьогодні ж «Пурпурівській» сад іншого рівня – інтенсивного типу. З минулого року садом опікується окремий агроном-садівник, молодий фахівець Володимир Козел, якого роботодавець хвалить за роботу і якого забезпечили всім необхідним для догляду за насадженнями.   

– Так, це витратно, – не приховує фермер, – але ж як любо споглядати сад, отримувати задоволення від цього, особливо коли на деревах рясніють яблука!

Хоча не лише яблука, адже чотири гектари займають груші, які цього року мають непогано вродити.  

Яблук – десятки сортів. Лише основних більше десяти.

– Люди насилу розпробували наші яблука, – зазначає Дмитрович, кермуючи автівкою, якою ми рухаємося навколо «садка». – Донька через інтернет «розкрутила» нашу продукцію потрошку, дружина займається розвезенням, а сьогодні люди просять яблук, а вони закінчилися. Залишилося лише трохи соку (його підприємство виробляє за давальницькою схемою, доки у самого немає обладнання – Ред.).   

Підіймаємося в садовий офіс, із вікон якого відкривається чудова панорама на ще невідцвілілі красуні.

– А тут, – показує господар із того ж вікна, – заклали фундамент під будівництво цього року холодильника, бо без сховища буде не те. Поки ж сховища в нас примітивні – підвальне приміщення із кондиціонерами. Нове розраховане на триста тонн. Торік ми зібрали вісімдесят, притому, що сад тільки-тільки почав плодоносити. Про прибуток ми ще не говоримо, адже інвестиції були серйозні – система крапельного поливу, майже п’ятдесят тисяч саджанців і так далі. Але плануємо заробляти, бо в збиток працювати не годиться, це не по-господарськи.    

– Кажуть, садівництвом, ягідництвом займатися невигідно.

– Якщо ним по-справжньому займатися, буде вигідно. Треба ставити мету, рахувати, мати технології. Якщо просто так взятися, для годиться, як-то кажуть, тоді буде невигідно. А ще слід працювати із душею...

Пан Іван запрошує відвідати нинішні ті самі «примітивні» сховища. В одному з підвалів комори – майже порожній склад яблук, де залишилося із десяток ящиків торішніх вже некондиційних фруктів. В іншому зберігається фасований в пакети сік. Градусник показує +6, як того й вимагають умови зберігання.

– Оптимальні температури – +4-6 градусів, – каже господар. – Але ж і середовище важливе: вологість, загазованість. Ну все це буде передбачено вже в новому сховищі.

Виходимо із підвалу, а на нас вже чекає працівниця Інна Трохименко, яка турботливо завідує збереженням яблук. Вона розпаковує сік – і ми чаркуємося ним під тост Івана Дмитровича «Пийте на здоров’я!». Сік пречудовий! І мені вже трохи соромно, що кілька хвилин тому назвав ціну в 100 грн за три літри зависокою...

До слова, пурпурівський напій не містить консервантів, цукру й барвників. Сік піддається єдиній обробці – пастеризації. Разом із яблуками він відповідає вимогам органічного виробництва, що й засвідчують відповідні сертифікати.

За словами пана Івана, проблем із їх збутом не виникало. На ринку до їхніх машин черги стоять. Користується популярністю й замовлення із доставкою. Чимало нинішніх клієнтів стали постійними, скуштувавши смакоту лише один раз.  

У найближчих планах фермера – зареєструвати торгову марку «Пурпурівські яблука».

– Коли ми вперше вивезли яблука на ринок у Новомиргороді, люди допитувалися, чи це вінницькі або чернівецькі. «Та це наші», – відказували ми. Наші погодно-кліматичні умови, наша земля здатна родити ледь не все. Трішки зусиль, знань, досвіду, спрямування у правильне русло – і все буде гаразд.

 

 

Фото автора
та Дарії Желіби