Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Тиждень після бурі. Люди покладаються на себе

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

У Кропивницькому внаслідок смерчу, який пронісся містом у суботу, 17 жовтня, зруйновані понад сто дахів, вирвано більше сотні дерев, знеструмлено будинки на десятках вулиць. Люди відбулися переляком, але зазнали величезних збитків.

 

Останній тиждень значна частина Старої Балашівки і Лелеківки в Кропивницькому прокидається і засинає під скрегіт пилок і стукіт молотків. Через тиждень після бурі кореспондент «Нової» пройшовся по садибах постраждалих родин, щоб не стільки оцінити масштаби трощі, скільки описати, як люди оговтуються і відновлюють своє майно та чи отримують допомогу.

  До п’ятдесяти тисяч

На одному з кінців вулиці Виговського на Балашівці стоїть гарна садиба, над якою горою нависають сонячні батареї. Як уціліла електростанція – загадка, бо далі – ряди будинків без дахів. Серед них і будинок родини відомого на Кіровоградщині і за її межами гончара Миколи Світайла (на фото). Господар зустрічає мене не в дуже гарному гуморі. Його дружина Ірина саме повернулася із торбами харчів, які отримала на пункті обігріву, що за кілька кварталів від їхнього будинку. Того злощасного дня Микола із дружиною перебували у Києві, де провідували маму. Вдома залишалися бабуся і двоє дітей. Малі  гралися за комп’ютером на другому поверсі. За кілька хвилин до бурі старенька погукала дітей на перший поверх у кухню обідати. Сіли за стіл – і почалося. Від страху бабуся забилася під стіл, діти присіли. Син господарів злякався, що ще тривалий час не міг говорити...

Утрьох підіймаємося на другий поверх. Ось дитяча. Посічені склом і шифером меблі й стіни. У віконному косяку досі стирчать сколки скла.

– Ніби після обстрілу, – влучно зауважує пані Ірина.

– Це вже друзі поприбирали, повичищали, – каже її чоловік. – Вода з усіх шпарин текла потоком...

В одній із кімнат стоїть осушувач повітря. За вчора він літрів зо три вологи витягнув. Але це все – байдуже, каже господар. Найбільша проблема – покрівля. Ми видираємося на дах, який поки покритий лише ізоляційною плівкою і будматеріалами. Звідси – чудовий огляд на район. Хоча слово «чудовий» нині недоречне, бо ж навкруги майже повсюди із зелені випинаються нові непокриті крокви або рештки старих дахів. 

– Он там, у річці – частина наших дахів плаває, розповідали люди, – каже Микола. – А друзі розказували, що бампери автівок із кіровоградськими  номерами знаходили аж під Смілою!

Точну суму збитків родині оцінити складно. Їхню будівлю вже інспектувала відповідна комісія. Світайли написали заяву до міськради, чекають на реакцію. За словами Ірини, міський голова сказав, що компенсація складе до 50 тис. грн – залежно від масштабів руйнування будинку. Але постраждалих турбує оте «до». За підрахунками будівельників, які нині тут працюють, новий дах спустошить сімейний бюджет щонайменше на 300 тисяч грн.

– Зараз бігаємо по друзях позичати гроші, – бідкається Микола. – Я не уявляю, скільки мені горщиків доведеться зліпити, щоб все віддати.

– Вдячні друзям, які виставили інформацію про нашу біду, – додає Ірина. – Люди переказали вже приблизно 20 тисяч. Величезна їм дяка!   

На сусідній вулиці живуть добрі знайомі Світайлів. Тут мені розповіли і показали те, що дозволяє оцінити силу смерчу дуже наочно. У великому дворі вже чисто й прибрано, але в одному місці стоїть величезний зерновоз, який того дня пересунуло ледь не на десять метрів. І сліди від коліс це підтверджують.

– Ми поки самі собі допомагаємо, – відповідає на моє питання про допомогу влади Надія Гіруліс, яка мешкає тут сама із донькою, – досі ніхто жодної копійки не дав. Комісія була, якісь гроші обіцяли, але нічого конкретного. Поки позичаємо.

На місці, де харчують постраждалих, яке офіційно називається «Пункт обігріву» і розташовується двома кварталами нижче Виговського, досить людно. Рятувальники годують кашею, поруч великий армійський намет та кілька столів, біля яких метушаться двоє дівчат у білих футболках.

Дві працівниці центру соціального обслуговування Фортечного району Олена Тирса і Ганна Нестеренко, які допомагають роздавати продукти, вирішувати оргмоменти і подібне, знайомлять мене із головою квартального комітету Валентиною Стаценко. Від неї ми дізнаємося, що за день пункт відвідує до ста осіб.

– Так, дівчата? – уточнює вона у подружок у білих футболках.

– Учора було 96, – відповідає білявка.

– А ви волонтери? – запитую у них.

– Це ми самі від себе організували, – каже брюнетка.

– Наша зарплатня – і пішло, – загадково усміхаючись, додає блондинка. – А ще – друзі. Ні фонди, ні кандидати, ні волонтерство.

– Оця дівчина не могла спати спокійно, – вторить інша, вказуючи на подружку.            

Звати «неволонтерок» Тетяна Романова і Оксана Щербак. Вони закупили посуд, рушники, дезінфектори. Із їдальнею технікуму ім. Сая домовилися про гарну ціну на обіди. До пункту добираються і довозять харч практично автостопом – домовляються із тими, хто принагідно сюди їде у справах. Обіди дівчатам доводиться і попід хатами розносити, бо є люди дуже скромні і сором’язливі. Завдяки інформації, яку вони поширили в соцмережах про це місце, постраждалим підвозять і теплі речі та білизну.   

«Можна ж було собі рейтинги заробити!»

На Лелеківці на вулиці Холодноярській шукаю будинок під номером 38. Саме в ньому мешкає родина інвалідів Колісників, про біду яких чимало писали в соцмережах із закликами допомогти їй. Про відвідини я домовився із їхньою родичкою Тетяною Онищенко. Ми заходимо до подвір’я, де кипить робота. Господарів вдома не застаємо – вони у справах поїхали в місто, каже брат Тетяни Олександр. Житловий будинок все ще без даху, над літньою кухнею вже вимальовується каркас нової покрівлі. Нею займаються двоє хлопців-волонтерів Віталій і Славко, які працюють безкоштовно (через день до них приєднаються Сашко й Валера). Цікавлюся, за чий кошт відбувається ремонт.

– Міська влада допомагає моїм родичам, вони увійшли у фонд допомоги постраждалим від стихії, як малозабезпечені, – відповідає жінка. – Іншим же людям, не знаю, обіцяють компенсацію, але не в повному обсязі. Особисто я міській владі дуже вдячна. Андрій Райкович тричі тут був, його заступник Мосін також приїздив щодня. Дуже допомогли. Вони сказали, що відновлять дах житлового будинку, а тут (показує на літню кухню) – щоб не розраховували, коштів немає. Тож ми самі взялися: через інтернет дали оголошення про допомогу, наші друзі, знайомі, знайомі друзів зібрали певні кошти, та й ми, родичі, всі скинулися, закупили будматеріали і відновлюємо це приміщення, бо у ньому родина переважно й живе.                        

Донька Івана Петровича й Наталії Василівни Вікторія – інвалід дитинства. Пані Тетяна зі смутком зауважує, що після того злощасного дня у неї почастішали напади епілепсії...    

– Усі служби в ті дні спрацювали на ура, за що ми їм дуже вдячні,– продовжує Тетяна. – МНС, міські служби. Пиляли, виносили. На другий день все прибирали, замітали. Дуже допомогли. Те, що ви зараз бачите, – зовсім інша картина. І харчування організували. Зараз привозять безкоштовні обіди, скажімо, знаю, що тут кафе «Старе місто» приблизно вже тиждень харчує людей. А один чоловік, Костянтин (жінка не може згадати прізвище – Авт.), привозить обіди конкретно на Холодноярську, 38. Він навіть не хотів, щоб його згадували й фотографували. Ще хлопці-АТОвці із «Національного корпусу» дуже допомагали.  

– На Московській хоч хтось їздить, а до нас ніхто не добирається, – скаржиться жіночка із трійці людей, які підійшли поспілкуватися із кореспондентом «НГ». І представляється: «Я – Радецька Світлана Володимирівна. Живу на Делегатській, 29».

Вона досить детально описує буревій, який застав її родину вдома. На всіх будівлях знесло дахи і вибило вікна. Вона із захватом розповідає про те, що до робіт з усунення наслідків долучилися друзі, однокласники, знайомі і зовсім незнайомі люди – допомогли як матеріально, так і фізично. Квартальний голова також багато що організував. 

– Але ж чекаємо на допомогу від влади, – схвильовано каже пані Світлана.

За її словами, міський голова розповідав, що на той час він не зміг додзвонитися до уряду, щоб той надав допомогу. Сама жінка дві години телефонувала на урядову «гарячу лінію» – ледь додзвонилася. Там, виявилося, про лихо в Кропивницькому ніхто не в курсі. Зверталася навіть до Верховної Ради (безуспішно) і Офісу президента, де їй порадили надіслати звернення до міської влади, щоб та просила обласну. Наразі, зауважує вона, мер обіцяє допомогу, і нібито мова йде про «до 20% суми збитків за актом обстеження руйнувань».

– Прикро, що деякі люди з інших районів ніби живуть не в нашому місті, навіть не знають, що ми із своєю проблемою залишилися віч-на-віч, – продовжує Світлана. – Учора закупили ліс на покрівлю, а продавці кажуть: «Ну вам же по двісті тисяч виплатять». Божуся, що ніхто нічого не виплачує, а ті - «та ну, женщина, не розказуйте, всі балакають, що вам виплатять».

Вона поїхала на роботу, а я знайомлюся із чоловіком та його жінкою, які підійшли разом із Світланою. Олег і Тетяна Фатєєви ведуть мене на «екскурсію» по Делегатській, вони на ній живуть по сусідству із Світланою Володимирівною.

– У неділю було страшно і болісно дивитися на все це, а тепер вже поприбирали, – каже Олег, який водночас добрим словом згадує всі комунальні служби й енергетиків.

– Я в той час у вікно дивилася, – згадує Тетяна. – Спочатку дощ був, а потім дивлюся – над річкою (вулиця проходить за кількадесят метрів від Інгулу) літають якісь великі фрагменти. Придивилася – ніби дахи, вікна почали ширяти, шифер.

– Страшно було?

– Та ні – не встигла злякатися, все так швидко відбулося, – з усмішкою відказує жінка.

– Добре, що  я тоді у місті був машиною, – приєднується до бесіди її чоловік Олег. – Бо якби вдома, то б без авто лишилися. У нас тут у багатьох дерева на машини попадали.         

На Делегатській звук пил, молотків і метушні – не менше, ніж на Холодноярській. Слідів бурі – також. Отам, пояснюють мої провідники, чоловік саме перед негодою завершив утеплення будинку пінопластом, який тепер, напевно, доведеться міняти, адже його посікло уламками. А там – вивалило цегляний фронтон. Там – стовп, переламаний ніби сірник. Там – ще щось, і ще, ще, ще. А навкруги – маса залишків повалених дерев. Всі разом дивуємося і дякуємо Богу, що обійшлося без людських жертв.        

Із двору Світлани Радецької до нас виходить її син Артем. Він не один рік працював на заробітках за кордоном, і на заощадження придбав сонячні батареї. Нині від них залишилися лиш спогади...  

Юнак в деталях розповідає про ті страшні хвилини із тремтінням у голосі. За кілька хвилин розмови запитую, чи поновили газопостачання. З’ясовується, що не всім.

– У нас теж ще немає газу, – додає Артем. – Газовики сказали, що поки не відремонтуємо свої димарі, газ подавати не будуть. От ми зараз цим і займаємося.

Пан Олег змінює тему із трощі на політику.

– Якщо на Холодноярській і начальник МНС був, і мер, і, кажуть, якісь депутати, то до нашого куточка не завітав ніхто із них. Ніхто не заїхав, ніхто не поцікавився масштабами руйнувань. Чиновники – то діло зрозуміле. А депутати? Завтра вибори. Можна ж було собі рейтинги заробити! Хоча б пройшлися, поспілкувалися, хоча б пообіцяли! Відкрили приймальню Райковича, ми сходили туди, написали заяву на отримання допомоги. Але мене беруть сумніви, що її отримаємо. Тож порятунок потопельника – у його ж руках. Треба працювати, бо чекати допомоги немає коли – погода зміниться, і тоді буде пізно. Я вам так скажу: багато лелеківських на вибори не підуть, і не через коронавірус, а тому, що отаке ставлення до громади...

P.S. 27 жовтня міська влада заявила, що сім’ям, чиї помешкання були пошкоджені, вже почали нараховувати фінансову допомогу від міської ради. Станом на вівторок було сплачено вже 381 тисячу гривень. 

Фото автора