Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Як ми його ледь не втратили

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Сьогодні будівля Спеціалізованої медико-санітарної частини №19 на околиці Кропивницького (у народі її звуть шахтарською, бо обслуговувала переважно персонал Інгульської урановидобувної шахти) нагадує велетня, який завмер. Навколо нього не стоять десятки автівок, у дворі не видно кремезних шахтарів, оповитих димом цигарок, – як раніше, а надвечір тьмяне світло визирає лише з кількох вікон на одному поверсі. Вже котрий рік тут функціонує лише одне відділення – ортопедично-травматологічне.

 

Історія шахтарської лікарні (повна назва – Державний заклад «Спеціалізована медико-санітарна частина №19 МОЗ України») – однієї з кращих в області – завершилася. Початком кінця стали зміни у законодавстві 2014 року, які передбачали передачу відомчих установ та закладів охорони здоров’я з державної у комунальну власність. З різних причин процес переходу до власності міста тривав не один рік. Врешті-решт, СМСЧ №19 стала частиною медичної системи Кропивницького, і, відповідно, фінансується містом. 

У будівлю «шахтарської» невдовзі повинна перебратися Центральна міська лікарня. Згадане єдине відділення має влитися в її структуру. Це без перебільшення унікальне для України ортопедично-травматологічне. Не раз траплялося, що його фахівці втирали носа навіть лікарям закордонних клінік. З огляду на те, що невідомо, коли ЦМЛ сюди перебереться, ще станом на минулу п’ятницю існувала цілком реальна ймовірність, що до того часу воно припинить існування.

«Нова газета» нагадує читачам, в чому його унікальність, водночас розповівши про його теперішнє життя-буття. 

  – Два місяці тому нам оголосили, що з першого березня ми не працюємо, – розповів нам минулого тижня екс-керівник лікарні, а нині завідувач відділенням закладу Олександр Барков. – Нас виводять за штат, тобто скорочують, лишають лиш сторожів. Сьогодні ми – частина міської лікарні №2 Святої Анни. Приєднували до неї з благими намірами, але вони не здійснилися. А всіх чортів тепер чіпляють на мене. При тому, що об’єктивно нам треба було допомагати, а натомість палиці в колеса ставили. Ну то таке... Дуже мене зачепило, що деякі посадовці налаштували проти нас громаду. Хоча я бачу, що Андрій Павлович (міський голова – Ред.) розуміє ситуацію, і помітно по діях чиновників, що відділення хочуть зберегти. Відділення, яке робить те, чого інші в місті робити не в змозі. Але колеги теж налаштовують загал: «Що це за відділення, де один лікар і стільки персоналу! Грошей немає, навіщо їх утримувати? Десять хворих лише лікуються. Що вони такого цінного роблять?».

Олександр Васильович зауважує, що у відділенні справді небагато ліжок – 20, але сьогодні тут перебуває 15 хворих, хоча іноді доходить і до 30. Але ж їх обслуговує один лікар, а в обласній лікарні, наприклад, у такому самому відділенні – п’ятеро, і ліжок (не реальних пацієнтів) – близько 30. Різниця в навантаженні, як видно, суттєва, каже кандидат меднаук. Він не розуміє таких закидів. Хоча їх появу собі пояснює конкуренцією з колегами, бо ж нині гроші нібито ходять за пацієнтом.  

– Невже немає виходу?

– Зберегти наше відділення було б досить легко, якби Центральна міська лікарня, що має сюди переїхати і в яку нас переводять, перебралася б за тиждень-два. Однак у кращому разі, на мою думку, це станеться не раніше осені. Коли б ЦМЛ прийшла до нас, то відділення б влилося в її структуру, їхні служби забезпечували б і нашу роботу. Але поки це станеться... Нам пропонують залишити у відділенні із 17 працівників 13 (звільнять працівників допоміжних підрозділів – кухні,стерилізаційної, лабораторії тощо – Ред.). Це неприйнятно. Заманити до нас на роботу дуже важко, бо тут треба реально працювати. Тим більше я вимогливий у плані догляду за хворим. Медсестрою чи санітаркою працювати у нас нікого не заманиш. Зарплата скрізь однакова, але в терапії чи клініці значно легше. Так ось, відділення ніби залишають, але його нормальне функціонування може бути паралізоване. І як нам ці пів року працювати? Ми ж людей лікуємо, яких здебільшого у відділення «заносять на руках». І персонал має їх «неходячих» доглянути. Та навіть тих, хто «на ногах», але руки травмовані-оперовані, теж потрібно нагодувати і т. і., це, вибачте, не терапія і урівнювати не коректно. В ортопедії та травматології потрібно багато рук, оскільки попри все хворих потрібно на руках перекласти з ліжка на каталку, а після операції – з операційного столу на каталку, а з неї на ліжко, бо хворий не в змозі це зробити самостійно.

Я тричі лаборантку впрошував не звільнятися. Живе на Гірничому, щодня сюди-туди добирається. Вона за ті півтори-дві тисячі їздитиме на роботу? Жінка зараз сама робить і ЕКГ, і рентген, і функціональну діагностику. Невже людині не можна ставку виділити? А спробуйте нині знайти фахівця! Це ж іще одна велика проблема. Кажуть: потерпіть місяць-півтора. Та до того часу всі розійдуться....  

Ще однин момент. Зараз мені асистують під час операцій сумісники – хірург і анестезіолог. Не буде фінансування – вони, зрозуміло, не працюватимуть.

Якщо ситуація не зміниться, то в такому підвішеному стані, говорив пан Олександр, працювати не зможе. Як і, вочевидь, зберегти колектив. А формувався він роками.

За останні п’ять років у стінах відділення народилися розробки, що перетворилися на п’ять запатентованих винаходів. Документи на ще один лежать на робочому столі лікаря. Відділення на Кущівці знають в Україні та всій Європі. Без перебільшення.

– Наприклад, – каже лікар. – Приїжджає чоловік і розповідає. «Поїхав я до Харкова зі своєю болячкою. Там і кажуть, що нічим зарадити не можуть. Подався до Німеччини. Там запитали, звідки я. «Із Кропивницького», – відповідаю. Навіщо ти до нас приїхав? Повертайся додому в ту лікарню, до того хірурга (Баркова – Ред.) – там усе зроблять як належить». І він звернувся до нас, зробивши таке коло. Ще одна історія. Жіночка їде до Італії прооперувати свою деформовану ступню. Ті теж спрямували її адресно до нас. Для мене було дивно, що там нас знають. Саме нашу лікарню. 

І таких прикладів він наводить чимало. Олександр Васильович вживає слово «дивно», однак, якщо послухати його далі, нічого дивного в тому немає. Адже він – автор численних публікацій у наукових журналах, інформація про винаходи доступна всім фахівцям планети. Обмін інформацією між науковцями відбувається у сучасному світі дуже швидко. Аби постійно бути в професійному тонусі, наш співбесідник перманентно навчається: бере участь у семінарах, конференціях та вебінарах, читає масу свіжої літератури, переглядає майже щодня відповідні відеозаписи.   

– Свіжий приклад, – продовжує фахівець. – До нас потрапив хлопчик із Онуфріївського району, якому кілька років тому за кордоном видалили у суглобі злоякісну пухлину. Хворобу вдалося подолати, але після операції  коліно перестало розгинатися – нога зафіксувалася під кутом 90 градусів. В Україні за відновлення роботи суглоба ніхто не брався. Складний випадок: порушена вся його анатомія, м’які тканини за чотири роки адаптувалися до неправильного положення, ні м’язи, ні сухожилля не розтягуються тощо. Ми провели досить складну і унікальну операцію на м`яких тканинах (сухожилках, капсулі суглоба, видалили рубці після попередньої операції) та застосували черезкістковий шарнірний пристрій.  Нині його нога вирівнялася. За таку роботу в Європі виставляють рахунок на більше ніж 20 тисяч євро. А ми це робимо за наші мінімальні зарплати. До слова, якби не мої надбавки за вислугу, вчений ступінь, категорію, я б отримував чистими 6300...  

– Наскільки ортопедичні недуги поширені в нас? Скільки хворих проходить через ваше відділення за рік?        

– У нас така статистична інформація утаємничена, – зауважує пан Олександр. – Зате можемо скористатися для прикладу інформацією по США. Так ось, відповідно до неї американці найбільше хворіють на захворювання суглобів і хребта. Гадаю, що в Україні картина подібна. Зауважу, що мова не про статистику смертності, а саме захворюваності. Але ж ортопедичні недуги породжують незручності і біль із стражданнями.

У нас лікуються люди не лише з нашої, а й інших областей. Минулий рік пандемія нам попсувала статистику, а от у попередні ми проводили в середньому по 400 операцій на рік. Якщо відкинути свята й вихідні, то це – по дві операції на день.

Пан Олександр запрошує познайомитися із шестирічним Данилом Плітком (на фото внизу), про якого розповідав. З дозволу його дідуся Анатолія робимо кілька фото. Змучена дитина ще побоюється спинатися на хвору ногу, але робить це з допомогою діда й хірурга. За хвилину ми залишаємо палату із побажаннями малому якнайшвидшого одужання. 

– Я не проти реформ, але зміни повинні бути раціональні й оптимальні, щоб не вели до розрухи і занепаду, – Олександр Васильович підводить риску під нашою розмовою.     

І коли цей текст вже був готовий до публікації, стало відомо: на прохання зберегти посади допоміжних відділень посадовці відгукнулися, хоч і не задовольнили всі побажання.

– Залишили нам ставку на стерилізаційну, лабораторію, рентген, пів ставки анестезіолога тощо. Харчоблок таки скоротять, а їжу будуть возити на ЦМЛ, – розповів Олександр Барков.

Оскільки поки що неясно, чи все так станеться, як обіцяно, «Нова газета» відстежуватиме подальший розвиток подій в лікарні на околиці міста.

Фото автора