Хоч Кіровоградщина цегляна, вона дуже тепла
- Деталі
- Категорія: Ексклюзив
- Опубліковано: Середа, 11 серпня 2021, 11:17
Для чого дві сестри мандрують Україною, фотографуючи... сільські хати
Вона огортає ніжним теплом, дає відчуття непохитного спокою і дрімотливого затишку. Тут пахне побіленою глиною і теплим хлібчиком, духмяним зіллям і … життям. Вона й сама як жива. Росте, змінюється й оновлюється, народжує і виховує, старіє і відходить в небуття, лишаючись у наших спогадах як окремий всесвіт – недоторканний і прекрасний.
А з якого всесвіту ви? Часто відвідуєте батьківську хатину? Пам’ятаєте, якого кольору віконниці у бабиній оселі? Чи клала вона вату і ялинкові прикраси між вікна? Фарбувала кути червоним чи зеленим? Додавала краплинку синьки у вапно? Тоді стіни у хаті ставали, мов небо в погожий сонячний день. Лизькали їх язиком, щоб відчути, яке ж на смак те небо? …А бачили, як воно падає? Падає прямо на вас, бо там більше нема життя, яке його підтримувало, білило і підфарбовувало…
Нещодавно ми познайомилися з дівчатами, які родом з Луганщини, – сестрами Анною Ільченко і Світланою Ославською. Вони теж люблять хати: саму архітектуру і поєднання кольорів, і як люди їх розмальовують, доглядають і наповнюють теплом.
Та якось на них упало небо. Те саме. Їм більше не було куди їхати, кого навідувати, не було кому подзвонити і спитати: «Ба, ти як? Пиріжків спекла? В гості чекаєш?». Не стало тієї оселі, де зародилася їхня історія. Бо її вогонь згас разом із берегинею.
Саме тоді сестри усвідомили, що бабусина хата – це не просто яскраві дитячі спогади, а частина їхнього життя, їхнє захоплення і пристрасть, яку вони хочуть показати іншим і таким чином зберегти як в людській пам’яті, так і в народній історії.
Тому Анна і Світлана зробили шалену річ – емоційно заряджені, покинули свої квартири в міських «шпаківнях», свою роботу і поїхали у велику мандрівку Україною.
Вони запустили проект «Old khata project» (стара хата), зібрали гроші на платформі «Спільнокошт» від таких же мрійників і поставили собі завдання сфотографувати хати у різних етнографічних зонах України, щоб потім створити з них фотокнигу. Та оскільки будинки не існують сам по собі, дівчата почали записувати ще й історії їхніх мешканців.
«Ми хочемо зафіксувати, зберегти і показати красу і глибину сільських хатин. Показати неповторність кожного регіону. Ми часто не бачимо, яким різноманітним є цей пласт української культури. Тож варто зробити це зараз, доки ще є люди, здатні розповісти і про свої оселі, і своє життя», – переконані сестри.
Так за минулих пів року вони побували на Слобожанщині, Поділлі, Буковині, Карпатах. Відвідали десятки сіл, а кількість зроблених фото й записаних історій навіть не підрахувати.
Завітали і в Центральну Україну – на Кіровоградщину, де зупинилися в одній із дев’яти Олександрівок нашої області, а саме в Олександрійському районі.
Приїхали сюди на запрошенням знайомого – Владислава Рудого. Він надіслав дівчатам фото тамтешніх будинків і запропонував приїхати в експедицію.
«Влад Рудий і його мама – супер-приємні люди, які так гарно нас прийняли, що ми досі згадуємо їхню гостинність і готуємо страви за їхніми рецептами, – каже Анна. – Влад водив нас по селу, знайомив з людьми. Також ми поїхали роверами в Петрозагір’я і Трудівку. Ми провели тут чотири дні, і це були ідеальні села для нашого проєкту».
Розповідаючи про враження з різних мандрівок, сестри згадують: у Космачі їм зустрівся чоловік, який тримає хату-музей, де начебто вбили Довбуша, і знає сотні місцевих легенд. А в Тарасівці на Буковині, де хати сині-сині, господар сказав, що не впустить їх, доки не відгадають три загадки. Кіровоградщина запам’яталася історією про толоку, якою поділилася Ліна Козак з Олександрівки:
«Як хату мазають, то зверху вішають полотенце чи платочок. А в ньому ковбаса, хліб, сала кусочок, бутилка і чарки. Як кончили мазати, тоді ловлять хазяйку і хазяїна – і в оту глину, що осталася. Виколотять їх, вимажуть, а тоді обмиють теплою водою – і давай сідать за стіл і будем вечерять».
Дівчата помітили, що місцеві люди дуже щемно ставляться до своєї оселі – і цеглу розмальовують, і віконниці кольорові роблять, ще й різьбленням прикрашають, і квіти під вікнами висаджують, щоб усе буяло кольорами й життям!
«Хоч Кіровоградщина цегляна, вона дуже тепла! – всміхаються, переглядаючи фото з цієї мандрівки. – Сіл в Україні дуже багато. І назви настільки картаті, що хочеться відвідати і Борщ, і Жирів… Хочеться поїхати скрізь! Але не кожне село вражає».
Тому вони не поспішають, не ставлять перед собою чітких графіків поїздок, а просто насолоджуються новим днем, новими мандрівками і знайомствами, осмислюючи все побачене й почуте.
Ніби ж і є чому поквапитися! Але часто, намагаючись наздогнати час, ми втрачаємо щось більш цінне, як ота, сповнена легенд і спогадів, бабусина хата. Не чужа, а рідна. Це ж не просто будинок. Це місце, де народжується життя, де визріває людина, формуються цілі покоління й окрема культура. Щоб не втратити цей всесвіт, варто його, як мінімум, сфотографувати на пам'ять. І берегти, переповідаючи своїм же дітям історії, народжені у цих стінах, мудрість і життєву філософію їх мешканців, їхні мрії і долю.
Звідки ж узяти ці знання? Треба просто сидіти і слухати. Доки ще є ті, хто готовий вам розповісти.
Світлана Листюк, фото зі сторінки проєкту у Фейсбуці