Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Подруга загиблого під Сіверодонецьком 24-річного воїна: «Я все одно досі йому пишу»

Автор: Нова Газета

24 лютого на територію України прийшла повномасштабна війна. Відтоді вона з новою силою щодня забирає чийогось батька, чоловіка, сина, друга.

 

31 травня в боях під Сіверодонецьком перестало битися серце 24-річного Віталія Малетича.

Віталій народився в селі Суботцях Знам'янського району. Дитинство минало в селі Стара Осота, закінчив Староосотську школу, навчався в Центральноукраїнському педуніверситеті. 

Попрощалися з Віталієм 8 червня в центрі рідного села. Домовину з тілом Віталія проводжали, стоячи на колінах...

Ми поговорили з подругою Віталія Юлею, аби згадати, яким був один з тих, хто охороняв мирне небо над нами.

 

«Ми познайомилися у 2018 році – він написав мені в інстаграмі якийсь дурнуватий жарт. Почали спілкуватися, гуляти, пити каву. На той час я дружила з ним як з усіма іншими своїми друзями. Він навчався в педуніверситеті, жив у гуртожитку, але шукав квартиру. Я йому сказала, щоб переїжджав до мене. Ми добре ладили один з одним. Жили по різних кімнатах, але я могла йому написати, чи можна прийти до нього поскаржитися на якусь проблему. Він завжди казав, що можна. Одна з типових ситуацій: я сиджу нюняю, а збоку сидить Віталя і гладить мого мопса.

Я ще такої людини не бачила…Пам'ятаю, якось на Новий рік мені було ні з ким відзначати свято, а він вже домовився з друзями. Він прийшов з роботи, бачить: я ридаю (до речі, через фільм). Віталік переживав, що залишає мене саму, хотів нікуди не їхати. Він переймав мої емоції на себе, коли я за щось хвилювалася, хотів, аби мені було легше…

Згодом у Віталіка з’явилася дівчина, але ми так і залишилися друзями. 

За деякий час до початку повномасштабної війни ми з ним говорили, й він казав, що не хотів би йти в армію. Та не так сталося, як гадалося. Почалася війна, я отримала від нього смс, що він кидає роботу і йде в тероборону.

Хоч би що там було, але я знаю, буває, що деякі чоловіки йдуть в тероборону, бо там можна заробити або щоб не відправили воювати кудись далі, а він пішов за покликом душі. Сказав, що прагне захищати рідну землю, що багато хто сидить на місці й нічого не робить, а йому хочеться допомагати. Я ніколи не думала, що він на таке наважиться. Знаєте, це як діти, які не знають, ким вони хочуть стати у майбутньому, а тут ніби знайшов себе. Він завжди любив посміятися, підняти комусь настрій, повеселитися. Поговорити про все, вислухати, допомогти. Йому не хотілося працювати як всі, на звичайній роботі, хотів стати військовим.

Потім він написав, що їх направили в Канатове. Казав, що читає багато книжок, просив, аби я не сумувала, скидав мені фотки з їхніми смішними окулярами, які їм видали. Постригся наголо, а в нього завжди була густа-густа шевелюра.

Останній раз я його бачила приблизно місяць тому. Віталік розповідав, як йому подобається в ТрО, як все класно, що коли ми переможемо, він буде вчитися в цьому напрямку і хоче пройти «спецназівський» курс.

А через деякий час я дізналася від нього, що він вже у Луганській області. Віталік попросив мене завантажити «Сигнал», щоб там спілкуватися. Постійно казав, щоб я не хвилювалася, що там спокійно, йому все подобається і вони просто на підкріпленні.

Коли він був в Канатовому, я не так про це все переживала. Ну думала, що це ж недалеко звідси, і знову ж таки, це наша область – тут немає бойових дій. Коли написав за Сіверодонецьк, мене охопив жах, але я не усвідомлювала до кінця, що все може завершитися трагедією. Я вірила, що в нього є ангел-охоронець, який не дасть статися біді.

21 травня я писала йому, якщо щось треба, то щоб звертався. Останні слова від нього були «Добре, дякую». Потім я йому писала в телеграмі, відповіді не отримала. Але я розуміла, що часто виходити на зв'язок він не може, і не чіпала. Потім через деякий час з'явилося якесь нехороше передчуття, я почала знову йому писати, зранку, ввечері. Писала 29 травня, потім 30, 31… У понеділок мені в інстаграмі написав незнайомий хлопець, мовляв, чи знала такого й такого. Повідомив, що їхню колону розстріляли й знайшли жетон із прізвищем Віталіка…

Навіть коли цей хлопчик писав мені оце все, коли казав, що 8 червня треба їхати на прощання, я все одно в це не вірила, поки мені не надіслали офіційну інформацію про загибель.

Знаєте, щоб я не сказала про нього, люди все одно не зрозуміють, яким він був другом. 

Я не поїхала на прощання. Я знала його, і можу сказати, що він не хотів би, аби я там стояла й плакала. Бо він завжди був за те, аби я не сумувала. Він би розкричався на мене, що я тут «нюні розмазую». Для мене він все ще десь є. Я буду скучати, буду пам’ятати. Я все одно йому досі пишу – надсилаю якісь меми… Спілкуюся як завжди.

На днях натрапила на відео про загиблих з Азовсталі. Смерть Віталіка я переосмислила по-іншому. Він Герой, він захищав нашу країну. Це все було не дарма.

 

«Я вчора спав під сосною, на шишках. В броніку. З автоматом. Під голову підклав підсумок. Жосткий я тіп. Нам дали розвантажити свої шмотки, в мене і палатка є, і спальник, і надувний матрац, крутий, як ліжко вдома. Я вже багато чого навчився. Я не вонючка. Руки чисті, все добре. Загораю, ситий, мені тепло».

Таким було одне з останніх смс Віталія до Юлі.


Віта Банташ, ф
ото надане співрозмовницею