Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Пережив пекло, але не збирається відступати

Автор: Нова Газета

Історія воїна, розказана в госпіталі

 

Про те, що в країні війна, відчуваєш ще на воротах госпіталю. Статечні військові з автоматами пильно вдивляються в обличчя всіх відвідувачів. Разом зі мною сюди заходять стурбовані жінки, зовсім юні хлопці, повз на самокаті проноситься маленька дівчинка. Всі вони поспішають до своїх татусів, чоловіків, братів чи синів.

Мене має зустріти психологиня госпіталю Анна Колєва. Аню я побачила здалеку. Вона прожогом забігла до воріт госпіталю, встигла по дорозі до мене переговорити з усіма, хто був на подвір'ї, паралельно відповідаючи комусь телефоном, і, врешті-решт, заговорила зі мною. Аня відразу веде мене до фойє госпіталю. Показує на жовто-блакитні прапори, що висять на всіх чотирьох стінах. Розповідає, що їх передали різні військові частини. Киває на той, що скраю, додає, що він з Донецька й на ньому є плями крові. Але окрім цього, прапори всипані побажаннями, які військові писали від руки. Аня посміхається, каже, що це маркер госпіталю.

Заклад зараз більше схожий на вулик, у коридорах якого раз по раз майорять зелені форми лікарів. Вони не зупиняються ні на секунду, не вдається зловити бодай когось для розмови. Люди-титани просто зараз рятують чиїсь життя.

Я чекаю хвилин 15. Зрештою до мене заходить Федір. Мене пронизують небесно-сині очі, він злегка поправляє руку, яка зафіксована, зачіску, сідає й допитливо дивиться на мене. Це перший мій досвід спілкування з військовим, але Федя не встигає заговорити до мене, як вже відчувається сила та впевненість, неймовірна енергетика, яка відразу заполоняє всю актову залу.

Федя знизує плечима, каже, що в його житті немає нічого особливого й такого, що могло б бути цікавим для когось, але я знаю, що людина, яка три роки захищає рідну землю, не може бути не цікавою.

Поволі починає розповідати про себе. Виявляється, що 22-річний Федя родом із Маріуполя Донецької області. Навчався у селищі Мангуш, де зараз знаходиться російський фільтраційний табір. В Маріуполі здобував вищу освіту за спеціальністю економіст підприємства. Зараз навчається в Бердянську, на 4 курсі, вивчає право. Вибір цього напрямку пояснює бажанням піти працювати в СБУ. Жартує, що буде пильно стежити за журналістами.

28 вересня 2019 року 19-річний Федір підписав контракт в навчальному центрі «Десна» Київської області. Після трьох місяців навчань повернувся в Маріуполь. На той момент хлопець був солдатом, але мріяв потрапити до Маріуполя в 503-й окремий батальйон морської піхоти України. Пізніше мрія воїна здійсниться.

Посміхаючись, Федір каже, що це елітний вид штурмових військ. Він – сирота, але написав відмову від цього статусу, адже закон захищав його від призову. В армію пішов ще й через бажання фінансово допомогти бабусі, яка його сама виховувала змалечку. 

24 лютого він зі своїм 503-м батальйоном знаходився в секторі Верхньоторецьке. Через тиждень їх змінила 25 бригада десантників, а «борсуки»* поїхали в напрямку Маріуполя на допомогу.

«В Зачатівці почався бій. Наш батальйон зайняв оборону в Червоній Поляні, а штаб зробили в Зачатівці. Мародери творили там повне беззаконня. Проникали в будинки до людей, стріляли, магазини грабували. Місцеві жителі приходили до нас, плакали, просили про допомогу», – згадує Федір.

Тиждень воїни провели в Червоній Поляні, яка знаходилася за 60 кілометрів від Маріуполя.

«Через цей тиждень боїв нас обійшли росіяни й прорвались в сторону штабу, довелося відступати в село Вільне. Ми почали швидко збиратися. Далі з Вільного перемістилися в село Євгенівку, там ще була церква, в яку нас пустив священник переночувати, а іншу частину наших пустили на ферму, яка, до речі, колись належала Януковичу... Сусідні батальйони не сумнівалися в тому, що ми чинимо правильно, підтримували нас, аби ми могли безпечно відійти звідти», – розповідає воїн.

Цікавлюся, здавалося б, банальним: чим же харчувалися воїни в таких обставинах.

«Та ми ніде й не їли. На наш батальйон полювали росіяни. Коли ми йшли дорогою до села, люди виносили їжу, воду, цигарки. Ділили по ложці їжі кожному. Не купалися, бо мороз був, та й в бою були постійно. Ходили як в жіночих, так і в чоловічих речах… Доводилося якось у будинках цивільних брати теплі речі. Там лежали ноутбуки, гроші, але ніхто нічого не чіпав, воно нам не треба було. Ми були змушені це зробити, аби зігрітися і вижити. Спали, обійнявши одне одного… На той час до нас ніхто не міг під'їхати, аби допомогти. Село було порожнє…» – каже Федір. 

Одного разу воїни знайшли пасіку, Федір пригадує, як просто сидів і їв мед у дворі приватного будинку, коли ворожий танк поцілив у дім навпроти: «Його під нуль знесло, а я сидів далі їв мед… Нестрашно було, тільки ще більше їсти захотілося».

Хлопець каже, що був багато де, але такого, як там, ще не бачив. Згадує перші снаряди, які прилетіли в Червону Поляну, як в штабі Зачатівки від ворожого удару загинув чоловік, який разом з сином качав шину. Син вижив, але отримав поранення.

Федя дивиться кудись у порожнечу, продовжує розповідати про те, що їх ніби як оголосили зрадниками через відступ від Червоної Поляни**.

«Ми були без техніки й нас мало, не змогли б там вести бої, але... Намагалися зупинити окупантів, але в результаті полягло ще більше людей. Нас били з усього, з чого тільки могли. Всі були розгублені. Але наш командир підіймав дух, кричав, що з нами народ України і що ми морпіхи. Це дуже допомогло, ми пішли в атаку і сєпари відступили. Пізніше намагалися на танках заїхати, але ми ще перший знищили, більше вони не рипалися, боялися нас. Єдине, що я як зенітник не міг літаки збивати, бо при відступі ми втратили багато ракет», – пояснює він.

Тоді загинув 27-річний командир 503-го окремого батальйону морської піхоти ВМС ЗСУ капітан Павло Сбитов.

До цього командиром батальйону був Вадим Сухаревський, який 13 квітня 2014 року взяв участь у першому бою війни на Донбасі – біля Семенівки. Старший лейтенант відкрив вогонь зі свого БТР по бойовиках Ігоря Гіркіна, що атакували бійців спецпідрозділу СБУ «Альфа».

Після цього захисників вночі вивезли в Новоукраїнку Донецької області, де вони жили в школі. Федя розповідає, що до них привезли багато новобранців та мобілізованих, таким чином поповнили роти. З новими силами батальйон зайняв поля біля Пречистівки. 

Після успішного відстоювання своїх позицій рота Феді стала ротою швидкого реагування.

«Ми їздимо туди, де можливий прорив чи де інші не можуть взяти штурмом, і робимо це. Я, наприклад, охороняю роту, чергую, бо я зенітник. Отак весь день проходить за принципом: «побачив-стріляй» в очікуванні на авіацію противника. До речі, наш батальйон, який воює в Донецькій області, нещодавно отримав орден за мужність».

Заводимо розмову на дискусійну тему: чи «на часі» концерти й інші розважальні заходи, які відбуваються у мирних містах.

«Не думаю, що це добре. Це свято, а чому радіти, якщо там гинуть люди?..» – відповідає хлопець.

У госпіталі Федір опинився через уламкове поранення від снаряда. Після поранення хлопець відчуває себе по-іншому. Додає, що спочатку накриває ейфорія, адреналін, а потім приходить відчуття страху.

«Раніше якось пофігу було, а тепер жити хочеться. Я йшов тут у вас, у Кропивницькому, дощ ще був, біля мене зупинилася машина, а я на автоматі ліг на землю, бо думав, що снаряд летить. Вперше таке сталося рефлекторно. Психолог сказав, що це інстинкт самозбереження», – каже Федір.

Федю забирає лікар, а я йду до психологині, аби поговорити з нею про те, яка вона – робота з військовими зараз, під час великої війни. 

Аня Колєва розповідає, що зараз воїни перебувають в гострому періоді стресу. Він вимагає нових алгоритмів надання допомоги.

«Раніше ми були зосереджені більше на посттравматичному стресовому розладі, зараз працюємо з наслідками гострої реакції на стрес. Це період від 4 до 30 днів після отримання травми, в тому числі й психологічної», – пояснює Анна. 

Запитую про те, чи бували випадки, коли психолог бачить неготовність бійця до повернення на фронт та дає відповідні рекомендації командуванню.

«Я як психолог таких рішень приймати не можу. Моя задача полягає в реабілітації, в адаптації, а не постановці якихось чітких діагнозів. Тому я можу лише рекомендувати пацієнту більш детальне обстеження, після якого висновок робить вже військово-лікарська комісія,  фахівці з психіатричних питань та розладів» – каже психологиня.

Анна зізнається, що її вражає сміливість колег з інших госпіталів, які продовжують надавати допомогу, хоча багато з них перебувають в небезпеці. Фахівці знаходять в собі ресурс допомагати іншим навіть тоді, коли вони самі під загрозою.

Госпіталь я покидаю без тягаря на серці, військові, які проходять тут реабілітацію, хоч і втомлені, але неймовірно сильні, знають, заради чого й кого вони воюють. Вони такі, як зенітник Федір, який у свої 22 пережив пекло, але не збирається відступати.

Віта Банташ, фото з особистого архіву Федора

*саме ця тварина зображена на шеврону батальйону.

** російські пропагандисти почали поширювати відео, на якому нібито українські військові 503-го батальйону морської піхоти здались у полон окупантам.