Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Сидір Кожухар. Повсталий із мертвих

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Наприкінці вересня тернопільська журналістка Ірина Небесна у рамках проєкту «Медіалабораторія пам’яті» відвідала село Коробчине Новомиргородської громади. Вона зустрілася з Раїсою Кожухар 1936 р.н. та записала її спогади про свого свекра Сидора, який пережив Голодомор 1932-1933 рр. Кореспондент «Нової газети» супроводжував її в якості спостерігача та записав їхню розмову і для своїх читачів.  

 

– Цей проєкт про те, як в Україні функціонує інститут пам’яті про різні важливі події, які творили українську націю, – так пояснила мету проєкту Ірина Небесна. – Шестеро журналістів писатимуть про події різного характеру. Теми не перегукуються – це і Голокост, і Голодомор, і події сучасності. Має бути показана тяглість подій минулих часів й теперішніх, щоб засвідчити, що вони мають початок і до чогось логічно йдуть. І також показати, що маємо пам’ятати свою історію, всі її прояви, якою б вона не була, щоб вчити її уроки і робити з них висновки.

Мені дуже подобається фраза, сказана моїм викладачем під час вивчення історії Голокосту: «Ми не несемо відповідальності за те, що сталося, але від нас залежить, щоб це не повторилося».

Журналістів «Медіалабораторії пам’яті» цікавить не тільки фактаж, викладений респондентами, а й особистості дійових осіб почутих історій.  

– Він був дуже хорошою людиною. З нами прожив 26 год, то мене ні разу не образив. Чоловік там коли на мене крикне, то він горою за мене, заступається. Його вже більше як сорок год немає, а я називаю його батьком. Я як прийшла [в сім’ю чоловіка], зразу назвала його «тато», то й по сьогодні він для мене батько. Я без батька росла, то… І по хазяйству, на кухні завжди допомагав, коли я не вправлялася, – добрими споминами згадує Раїса Андріївна свого свекра, корінного коробчанина Сидора Кожухаря 1888 р.н., який місяць не дожив до 90-ліття. 

Його дружину звали Марія, в них народилося двоє діток: власне чоловік Раїси Дмитро і його сестра Настя. Жінка із донькою Голодомор не пережили… 

Раїса Кожухар з Іриною Небесною

Раїса розповідає, що свекор, як і чимало односельчан, їздив десь далеко міняти одяг на харчі. Якось під час однієї поїздки він уже збирався повертатися додому з харчами, а торбу із продуктами відібрали «добрі» люди. Не повертатися ж із далекої дороги із порожніми руками до голодної родини… Та й пішов наймитувати, аби щось заробити. 

– Робив він місяців зо два чи більше, не знаю. А в той час його жінка помирає. Скупа дуже була. Були яйця в скрині, кури були, але вона шкодувала: «Приїде Сидір, тоді будемо…». Дітям там дасть їсти, а сама не бере. І вмерла. Родичі її одягнули, поклали серед хати на рядні. І так вона там лежала, ніхто до неї не являвся. А діти вдома, на печі туляться… Почало тіло розкладатися, потекло з нього. А тоді сусідка якось запитала в дітей про неї. А вони – «померла, лежить серед хати, вода з неї тече». То пішла жінка в колгоспну контору. А головою якраз був батьків (Сидора) брат двоюрідний. Вона до нього: «Вона лежить, і діти в хаті…». А той відповідає: «Він, ледачий, десь поїхав, а я буду його сім’ю утримувати?». Але сказав зробити труну, а жінки із вулиці, кутка зібралися та пішли… Вже її не можна було так брати, то вони рогачами рядно [під нею] накрутили за краї та вкинули в ту труну, однесли на кладовище та поховали. 

А діти, каже бабуся Раїса, опинилися в колгоспному притулку. Миті було вісім років, Насті приблизно чотири. Повернувся Сидір – дітей немає, вдома порожньо – ні тих курей, ні яєць. Люди все розібрали – голод. Брат рідний яйця як забирав, то дав дітям по яйцю, а решту… «заберу, щоб ніхто не забрав». 

– А батько ж щось привіз із наймів, забрав дітей, то вони вже жили помаленьку, – продовжує бабуся, відсторонено дивлячись у стіну. – А тоді ж уже геть поїли, що там було. Настя та вмерла, закопали у дворі. А Митя вже був такий пухлий, що вже нічого не міг. Ще й осліп. Було розказує. «Оце сидю на лаві, а в мене, чую, вода із п’ят капає». А батько теж охляв, геть не міг ніяк. А тоді посадив малого у куток – в яке б вікно не заглядали, то не побачиш його. Наказав нікуди не ходити, тільки сидіти. Як хто буде гукати – нікому не відчиняти. А сам пішов шукати щось поїсти. 

 

Бабуся Раїса

Йшов, а тут їхала та підвода, що мертвих збирала. Та бачать, що ж він іде, як кажеться, нікудишній. Та вкинули його в підводу, та й повезли на кладовище. А там у яму вкинули разом з усіма. Та хіба він перший! Там, кажуть, багатьох кидали таких, що ще живі були. Він там лежав, лежав. А тоді вночі – свіже повітря та роса – очуняв трохи та прийшов до пам’яті та нагадав, що вдома дитина одна в хаті заперта сидить. Пробував вилізти, не міг. А тоді нащупав-намацав паличку – когось укинули із нею до ями. А тоді почав тею паличкою видовбувати у стіні дірочки, поки дістав уверх та приложив на куту та якось витягся і виліз. Казав, що рачки ліз з тією паличкою. А це мені син Коля розповів. Дід йому розказував, я сама не чула, що тоді, виявляється, коли отямився, роса ота, і так, каже, мені наче хліб запах. Почав ворушитися, ту паличку знайшов і в когось в кишені шматочок сухаря! З’їв його, і, каже, так йому додалося сили, що почав паличкою довбати стіну, щоб вилізти…    

Сидір прийшов додому – чи живий ще син. Той спав. Батько вийшов надвір, запер хату й пішов на яр. Ходив, ходив. Розказував, що якось раніше там бачив  наритий горбик ґрунту. Та до того горбика – а там борсук. Якось там придумав, щоб розпалити вогнище так, щоб у ту діру дим тягло. Напнув навколо нори кропив’яний мішок. Борсук виліз, мішок якось стягнув, що той у ньому опинився. Як там він боровся із ним, поки чи задушив, чи що, не знаю. Але до хати він його під гору із яру насилу дотяг… А тоді вже батько варив різні супи, юшку, по шматочку того м’яса різав, кришив бур’яни – то сусаї, то калачики, то лободу. Отак вони їли потроху та й одійшли. Почали жити. А там уже й жнива почалися…

 

Сидір із меншою сестрою дружини Наталею Черною (ліворуч) і її донькою Вірою

Сидір більше й не оженився. Щоправда, зауважує бабуся, спроба одна була. Ще коли Настя була жива. Машка, як її називав покійний чоловік нашої оповідачка, сама засватала батька. Але не склалося. Чоловік Раїси часто згадував: зварить якоїсь юшки, сядуть усі за стіл, їдять з однієї миски, а вона гущу до себе й Сидора підгортає, а дітям пусту юшку підхлюпує: «Їжте, дітки, їжте!»… Та так не раз. Батько терпів, а потім вирішив, що діла не буде з цією жінкою, та й повернувся з дітьми до своєї хати.       

Чимало жінок намагалися розділити із ним сімейні будні, зазивали зійтися, але марно. «Я вже раз спробував, більше не треба», – відказував залицяльницям.

– А розповідав свекор, як забирали харчі в людей? – цікавиться Ірина. 

– Забирали! Казали, що було їздять – уперед у куркулів, а тоді середняків. Казали, забирали, особливо у середняків, усе: продукти, скотину. А куркулів ще й висилали. Були такі, що й верталися у село вже після війни.

– А коли свекор почав про ці події розповідати? – ще одне питання від журналістки.

– Десь у 59-му чи 60-му році у селі почали слухати «Голос Америки». Ловили приймачами. І хтось вловив, що в селі Коробчиному Кіровоградської області є Кожухар Сидір Павлович, якого ще живого вкинули в яму і хотіли закопать. І оце ж люди одне по одному почали балакать. І дід, який до того коли-не-коли розповідав, особливо внукам, сказав, щоб такого більше не було, щоб ніхто про те не згадував. Приїхали до нього з города чи звідкіля якісь агенти і сказали: «Якщо воно було, то забудь, а якщо будуть балачки, то коли не здох тоді, здохнеш тепер!». І після того батько вже нічого не розказував… Це мені мій Коля зі слів діда розказував. І той йому приказував, щоб ні з ким не ділився, доки дід живий. Налякали…

Справді налякали. Коли Ірина попросила журналістів «Нової газети» допомогти організувати інтерв’ю з Раїсою Кожухар, та певний час сумнівалася, чи погоджуватися. Мовляв, а чи є сенс ворушити старе, що воно дасть? 

Тут варто пригадати слова Михайла Діанова, захисника Маріуполя, звільненого із полону рашистів майже в той самий час, коли ми спілкувалися із пані Раїсою. 

«Голод – найгірше знущання, на мою суб’єктивну думку. Тебе можна різати, бити, намотувати скотч на голову, біль ти можеш витримати будь-який. Але голод – це все… Це просто жах!»… «Якщо цього не зробити (не поїсти перед сном), ти заплющуєш очі і бачиш еклери і варену згущенку. Я не бачив ні сім’ю, мені не цікаво було, вільна Україна чи ні, нічого не цікавило», – розповів військовий.  

Так чинять нелюди у 21-му столітті, через 90 років після геноциду Голодомору. Чи варто доводити, що українці мають такі криваві уроки вивчити назавжди?  

Фото із архіву 

родини Кожухарів 

та Олександра МАЙОРОВА