Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Нескорений Херсон: про народний опір, «стіну зв’язку» і тіла, що плавали по Дніпру

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Яна і Сергій, як і чимало наших співрозмовників, були випадковими гостями Етнолабораторії «Баба Єлька». Невеличка екскурсія переросла в  емоційну сповідь, в якій були і сльози, і сподівання на повернення, і любов до рідного міста Херсона, з якого подружжю довелося виїжджати, щоб залишитися в живих.

 

Продовжуючи рубрику «Монологи війни», «Нова газета» публікує розповідь Яни та Сергія про початок окупації міста, про жахіття, свідками яких вони були, та евакуацію до Кропивницького.

Важко усвідомити, що довелося пережити подружжю. Про страшні речі вони розповідають так, ніби давно вже виплакали усі сльози. Яна тамує емоції, згадуючи про понищений російськими бомбами Харків, у якому вона навчалася, Сергій скупо переказує найстрашніші події в окупації: смерть брата, загибель племінника.

«Брат загинув від вибуху снаряда у дворі будинку – його порізало скло від вікна, яке зруйнувало вибухом. Племінника розірвало навпіл, на шматки, повністю… Батько збирав руками з асфальту його рештки в пакетик… Мізки сина зішкрібав з асфальту. В нього залишилась маленька дитина, вагітна дружина», – ніби на одному видиху ділиться болем чоловік, а ти й не знаєш, що сказати у відповідь…

Про початок окупації

Опір херсонців окупантам на початку війни уже точно увійде в підручники новітньої історії. Яна і Сергій пригадують те відчуття гуртування та впертість, з якою херсонці намагалися довести оркам: тут живуть українці, які боротимуться за своє місто.

«Але згодом росіяни почали відкривати вогонь по людях. Крім того, серед учасників мітингу часто ходили перевдягнуті російські військові, які провокували іншу сторону, щоб ті обстрілювали мирних мітингуючих. Начебто з мирної сторони пролунали вистріли, і це була причина закидати людей гранатами і димовими шашками. Вони їздили по вулицях на БТРах, не дотримуючись правил дорожнього руху. Було багато аварій… При цьому росіяни, розбивши цивільну машину, не зупинялися, а просто їхали далі, а що з людьми, їх не цікавило».

Яна згадує: у перші тижні окупації в Херсоні не було хліба. Родина мала деякі запаси, крім цього, окремі магазини просто роздавали продукти – одна хлібина в руки. Були і волонтери, які поки були пальне, заправлялися за свій кошт і їздили до хлібзаводу, розвозячи потім хліб по районах Херсона. Але так було недовго. Згодом людям довелося радіти цибулині, тушкам дохлих курей із чорнобаївської птахофабрики чи голівці капусти, за яку, бувало, навіть билися на базарі.

«Потім з’явилися продукти, але черги за ними були просто величезні – цукор коштував по 129 грн за кілограм, морква, овочі – по 30. Люди билися за овочі, тому що їх було небагато. Ту ж саму цибулю давали по кілограму, а перед цим взагалі по три цибулини на руки. Якось за нами в черзі на ринку стояла бабуся, яка розповіла, що ходить на ринок протягом тижня, щоб знайти капусту і зварити хоч якийсь борщ. Але жодного разу не вдавалося її купити. Ми віддали тоді свою капустину, але були й такі, що хапали по дві і ще й билися», – згадує Яна.

Якщо до моральних якостей росіян питань не виникало, то деякі херсонці дуже здивували своєю поведінкою на початку окупації. Зокрема, своїм бажанням дармової наживи та шари під час пожежі в торгово-розважальному центрі «Фабрика».

«Коли прийшли орки, вони підпалили «Фабрику». Трохи раніше там велися вуличні бої, і він частково згорів. Там, біля цього ТРЦ, лежали трупи. А наші люди… вони просто переступали ці трупи і гребли з магазинів все, що могли. Це були телевізори, пральні машинки, кросівки, брендовий одяг. Це якийсь жах – бачити купу жінок, які начебто ніколи не бачили цього одягу… Їх не лякало нічого – ні обстріли, ні повітряна тривога, ні техніка ворожа, яка заїжджала в місто. Ні мертві люди, які лежали на узбіччі.

Що мене взагалі просто розтоптало – це історія з зоопарком, тваринок з якого хотіли з’їсти бомжі. До війни в ТРЦ був контактний зоопарк – діти мали можливість погуляти з цими тваринками, погодувати їх. І коли під час обстрілів усе почало горіти, деякі тваринки повискакували на вулицю, а деяких половили безхатьки… І от вони несли з’їсти декоративного кабанчика! І просто, дякувати Богу, з’явилися люди, які врятували цих тварин. Ну, а з мародерами тоді поквиталися – примотувати до дерев (ви, мабуть, бачили «алеї» цих мародерів), мазали їх зеленкою, щоб було видно. Намагалися з ними боротися в перші дні, але все одно…»

«Стіна зв’язку» біля магазинів

Яна і Сергій кажуть, що з часом херсонці почали адаптуватися до нової реальності, але паралельно відбувалася потужна переоцінка цінностей, змінився погляд на все життя.

«Уже через місяць, мабуть, ми йшли на ринок, не дивуючись тому, що десь лунають звуки обстрілів та вибухів, а тут діти катаються на роликах, ніхто не ховається, по вулицях їздять машини, ходять люди… У Чорнобаївці були постійні прильоти, а ми вже настільки звикли…»

Зняти кошти з українських банкоматів було майже неможливо, залишився працювати лише ПриватБанк, але щоб потрапити до нього, люди записувалися в чергу ще з ночі. Черги переносили на наступний день, коштів не вистачало, спочатку давали по 5 тисяч гривень, потім по три тисячі, по тисячі і потім взагалі нічого. Згодом з’явилися нові правила отримання готівки – під відсоток і з рук. Спочатку це було 3,5%, потім 7%, 9% і так дійшло до 20-25%. Магазини змушували писати цінники як рублями, так і гривнями, якщо власники відмовлялися, їх могли закрити взагалі.

Коли зник зв’язок, один із провайдерів херсонського інтернету винайшов спосіб, як дати людям інтернет: підключившись до кримського каналу, він відкрив вільний доступ до мережі на території або біля входів у деякі магазини. Навіть якщо ці заклади були закриті, біля вітрин можна було стояти і користуватися вайфаєм.

 

Звільнений Херсон (ОП)

«Ми спостерігали ніби стіну плачу в Ізраїлі – всі люди стоять, притуливши телефони до вітрин, щоб відправити комусь повідомлення, хоча б написати, що живі. Ми самі ходили шукали цей зв’язок, Але потім орки почали погрожувати власникам спалити магазини…»

– Коли ви вирішили, що будете виїжджати з Херсона? – запитую, розуміючи, що це було дуже складне рішення. Але й лишитися було ризиковано для життя.

Для Сергія точкою неповернення були події на роботі – окупанти змушували працівників стратегічного підприємства писати заяви щодо переходу на бік росіян. Останньою краплею стала зарплата в рублях.

Про евакуацію з Херсона

«Коли ми виїжджали, нам дуже пощастило у тому сенсі, що ми потрапили на хорошу зміну (якщо взагалі так можна висловитися), – розповідає Яна. – Перед Василівкою є село, де ми ночували три ночі у полі. У нас скінчилася вода, ми поїхали у село, де немає світла й газу, а місцевим жителям розповідають, що це начебто Україна відключила їх за те, що вони не платять за комуналку. Люди розказували, що є три зміни цих орків. Тобто є одна більш-менш адекватних, вони слов’янської зовнішності, є буряти, якісь чечени і ще якісь.

У нас були на зміні ті, які не брали гроші, але й не давили морально. Ну звісно, морально було важко, ти не знаєш, чого очікувати, навколо тебе стріляють, є вибухи… З нами в машині їхали діти, тому якось вони нас не дуже обшукували. Ну спитали, що ви везете, мовляв, відкрийте багажник. Тобто самі не лізли, ми відкрили сумку, він побачив там речі. «Ну добре, їдьте далі». Хоча у іншого хлопця забрали автомобіль, ноутбуки. Ми взагалі залишили свій ноутбук вдома, щоб його не забрали. А загалом нічого у них святого немає, забирають, що захочуть, все одно – адекватні чи не адекватні».

Красномовні історії жахіть раз-по-раз пронизують нашу з Сергієм та Яною розмову. Ось деякі з них.

«Екскаватором  він закопував ще живих російських військових»

«Був у нас в місті чоловік, він надавав послуги екскаваторника. Росіяни вивезли його в Олешки і під дулами автоматів змусили копати яму. Коли яма була готова, росіяни привезли два камази нібито трупів і висипали їх туди. Виявилося, що серед мертвих були й такі, хто дихав! Той чоловік давай кричати, мовляв, що ж ви робите, як закопувати живих людей!.. Російський солдат, перезарядивши автомат, крикнув: «Закопуй!». Ну він їх закопав, а тоді вже з Херсона втік до матері в Комишани і довго не міг прийти до тями. Каже, перед очима стоїть, як їх закопую, а вони дихають».

Про тіла, що плавали по Дніпру

Друзі Яни та Сергія займалися волонтерством: ловили у Дніпрі рибу, частину роздавали нужденним, а лишок вивозили на базар у Херсон. Ловили без ліхтарів ночами і бачили, як пропливали повз їхній човен трупи, велика кількість трупів… З’ясувати, хто вони, чи наші, чи росіяни – не було можливості. Але картинка запам’яталася на все життя.

Про землю

Одна знайома з чоловіком займаються обробітком землі. Звісно, в цьому році дуже важко було засіяти поле, виростити щось, а тим паче прибирати. Вони з чоловіком довго думали і вирішили все ж таки поїхати на те поле, бодай покосити там траву. Звісно, було страшно, тому що можуть бути міни, можуть бути розтяжки… Поїхали туди, почали косити, під’їхала машина з орками, мовляв, що ви тут робите. Вони кажуть: «Ну, це наше поле, ми його орендуємо в Україні, в нас є орендний договір».

У відповідь подружжя почуло таке: «Ви знаходитесь на території Росії, тому якщо ви хочете працювати на цьому полі, то укладайте договір з російською федерацією і працюйте. Ваш договір недійсний».

Фото з мережі інтернет