Фронтовий щоденник Професора Тварини Полісся
- Деталі
- Категорія: Ексклюзив
- Опубліковано: Четвер, 02 лютого 2023, 13:39
У квітні буде 37 років, як вибухнула Чорнобильська АЕС, і з тих пір життя в цьому селі зупинилося, як і скрізь у 30-кілометровій зоні. Але зупинилося воно тільки для людей – тваринний і рослинний світ тут навпаки знайшов своє друге дихання і без втручання людини забуяв буйним цвітом!
Сьогодні в зоні радіаційний фон не вищий, ніж за її межами. Так, звісно, місцями ще може «фонити» метал, камінь, ґума, деревний попіл та ін., але чогось аж такого страшного там уже немає. Достатньо просто вимірювати дозиметром (дякую Юрію Митрофаненкові та Ігорю Мандриці за цей прилад) оперативний радіаційний фон і триматися подалі від тих речей, які дуже «фонять». Процеси н а п і в р о з п а д у основних відомих радіануклідів – стронцію та цезію – максимум 30 років, а «тривалість життя» радіоактивного йоду (І – 131), який зазвичай і спричиняє паніку – взагалі тільки 7 діб, а вже на восьму добу можна сміливо заявляти, що його слідів в атмосфері практично немає.
Ми виходимо за село й опиняємось в лісі. Власне у ліс можна потрапити, просто вийшовши з хати, – ліс довкола нас! Неподалік помічаємо приміщення колишньої тваринницької ферми. Від неї залишилися тільки дах і стіни. Усередині – свіжий кінський кізяк. Отже, тут нещодавно були коні. Але звідки їм тут узятися – село ж без людей?!
Згодом, з'ясовуємо, що це червонокнижні коні Пржевальського, єдиний у світі вид диких коней, що зникли з дикої природи у 60-х роках минулого століття, але збереглися завдяки нечисленній популяції в Асканії-Новій, куди їх завіз ще наприкінці ХІХ ст. засновник заповідника Фрідріх Фальц-Фейн.
Тепер також є незначна популяція цього виду диких коней і в Чорнобильській зоні відчуження. Їх почали сюди завозити ще наприкінці 90-х років. Тепер популяція диких коней у зоні відчуження складає близько 150 осіб, що поділені на 13 табунів. Середня тривалість життя тварини – 15-18 років.
Ми вже декілька разів спостерігали, як вони нечисленними табунами попасом проходили через наше село. Гарні, неквапливі, з великими благородними мордами, короткочубі зі стоячою гривою і невеликими хвостами. Усі вони переважно гнідо-саврасової масті з темною смужкою уздовж спини.
Ми повисипали зранку з хат, щоб помилуватися ними, фотографували і знімали на камери, розглядали їх у біноклі. Цікаво дивитися, як вони неквапливо розгрібають передньою ногою сніг і пощипують ротом присохлу траву. Іноді забредають на тваринницьку ферму, де єгері/співробітники Чорнобильського біосферного заповідника позакладали для них сіна. Кінь Пржевальського може задовольнитися мінімумом їжі й витримувати крайні перепади спеки та холоду. Вони тримаються гуртом, щоб захиститися від нападу своїх основних ворогів у дикій природі - вовків.
На снігу помічаємо свіжі відбитки великих роздвоєних копит, це слід не кінський, парнокопитний. Ймовірно – лося, ідемо по сліду. Коля мацає бібки, вони ще теплі, значить, лось був недавно. Хочемо його сфотографувати, але він нас почув і швидко зникає у хащах, залишаючи нам лиш тріск гілок. Продовжуємо рух по сліду парнокопитної тварини, бачимо подлубані рогами дерева, зламані молоді сосонки. Особливо вони люблять чухати свої роги об м'які породи дерев або об вже струхнявілі стовбури. Труться так, що аж тирса летить! Іноді відлітають і самі роги!
На підтвердження цього знаходимо у лісі розлогий оленячий ріг. Іншого разу знайшли роги лося. Це ж треба стільки було затратити зусиль і ресурсів організму, щоб їх виростити, а вони – бац, і відпали! Та, мабуть, важко їх постійно носити, тому мудра природа придумала спосіб, як полегшити цим прекрасним тваринам голову! До речі, лось із 2017 року перебуває в Червоній книзі України!
Далі буде