Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Децентралізація і реформа освітньої мережі: потрібна термінова робота над помилками

Автор: Нова Газета

Зараз, коли новий український уряд формулює принципи політики децентралізації в цілому і реформи шкільної мережі зокрема, треба проаналізувати проблеми, які постали під час реалізації цих реформ попередньою владою.

 

Перехід від старої радянської системи місцевого самоуправління до більш ефективних форм вимагає докорінних змін структури. Втім, постає питання, який чином забезпечити права людей на отримання базових соціальних послуг у цей період докорінних змін. Зламати попередню систему, не звертаючи увагу на незручності населення, і провести швидкі реформи, які дадуть позитивний результат через рік-два? Можливо, такий варіант був би оптимальним.

Але, як показує соціологічне дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) на тему децентралізації та реформи місцевого самоврядування (січень 2019 р.), більшість українців вже три останніх роки відчуває зміни на гірше або не відчуває змін на краще в результаті реформи місцевих бюджетів і росту доходів цих бюджетів. У 2018 р. ці дві категорії склали 51,2% від усієї кількості опитаних. Причому ця частка за період дослідження зросла з 48,1%, а частка тих, хто бачить зміни на краще, впала з 46,3% до 39,5%. Такий результат реформи навряд чи можна вважати позитивним.

Дослідження КМІС показало, що найбільший позитивний ефект від децентралізації українці бачать у сфері ремонту та утримання доріг – 44,6% бачать значне або незначне покращення. Хоча навіть у цій сфері баланс сприйняття можна вважати негативним – 50,5% не бачать покращення або бачать погіршення. У сфері середньої освіти опитані налаштовані ще більш критично – бачать покращення 11,9%, не бачать покращення або бачать погіршення 69,4%.

Чому збільшення доходів місцевих бюджетів не веде до покращення життя громад? Не потрібно знати реальну ситуацію, щоб здогадатися – ці кошти на місцях використовуються погано. Напрошується ще один очевидний висновок – вина за це лежить не тільки на місцевих громадах і органах їхнього управління. Центральна влада, розробляючи реформу, повинна була врахувати реальну спроможність громад до дієвого самоврядування. Ця центральна влада ж бо не з Марса прилетіла, повинна знати, на що спроможні середній українець і громади, які він населяє. Адже розмови про патерналізм середнього українця ведуться вже більше 30 років, ще довше ведуться розмови про корупцію.

Минулого року, практично через три роки після початку реформи, у Міністерстві освіти і науки критикували невикористання на місцях бюджетних коштів на освіту, говорили про саботаж тендерів у рамках освітньої субвенції, про те, що треба виділяти державні кошти на освіту через інший механізм.

Саме через те, що влада не подумала про такі запобіжники, весь час з початку реформи освітньої мережі через ці проблеми хтось був крайнім і цим кимсь була велика частка школярів, особливо у сільській місцевості. За оцінкою uaroads.com, 37% українських доріг знаходяться у поганому стані. Цих відсотків вистачило на численні фото і відео шкільних «Богданів», які грузнуть у болоті чи снігах. Під рапорти про достатню кількість шкільних автобусів з’являлись сповнені болю фейсбучні пости, як наприклад оцей від учительки з Харківської області Ольги Халепи: «Наші сьогоднішні діти, втративши зв’язок з родинами, будучи вирваними із соціально-культурного життя власного села, не розвиваючись при цьому ні духовно, ні культурно у чужому для них середовищі через брак часу, який витрачається тільки на переїзди вбитими міжсільськими дорогами, втрачають той стрижень, який у майбутньому допоміг би сформувати в них активну громадську позицію, аналітичне та критичне мислення і патріотичну свідомість».

Погодьтесь, хоч стан доріг і покращився для 44,6% українців, те, що, незважаючи на роки реформ, поганими залишаються не менше 40% доріг, якими діти їздять шкільними автобусами, цілком можна вважати незадовільним результатом.

Але справа не тільки у швидкості і якості ремонту доріг (а нова влада, звичайно ж, обіцяє відремонтувати тисячі кілометрів найближчим часом). Час, який сільські діти проводять у шкільних автобусах, треба скорочувати до мінімуму, навіть якщо якість дороги гарна (просто тому що це – діти, а їм треба давати «все найкраще», пам’ятаєте?).

З огляду на всі ці причини, один з головних моментів, на який треба звернути увагу в процесі децентралізації і реформи освітньої мережі, це географічне розташування шкіл. Коли ОТГ отримали повноваження з фінансування і управління школами на своїй території, з місць посипались скарги на те, що керівництво громад визначає опорними і фінансує школи, близькі їм через сімейні та/або корупційні причини.

Поки українські дорослі вчаться демократії і викорінюють корупцію, центральний уряд повинен створити механізми контролю за створенням опорних шкіл і закриттям шкіл. Крім того, треба встановити гуманні норми віддаленості шкіл. Міністерство охорони здоров'я визначило 7 км максимальною відстанню до закладів первинної медичної допомоги, таку саму відстань треба встановити і для шкіл (а в реаліях українських доріг максимальна нормативна відстань від шкіл і закладів первинної медичної допомоги цілком могла би бути навіть меншою). 

Проблематичні рішення ОТГ у шкільній галузі сигналізують про більшу проблему – недостатню демократичність ОТГ, зокрема недостатню представленість малих сіл в радах ОТГ. Так, усі населені пункти ОТГ представлені у виконкомах своїми старостами. Але механізм забезпечення представництва малих сіл у раді ОТГ, яка приймає рішення про розвиток громади, відсутній.

Оскільки за місцевих депутатів голосує виборчий округ в цілому, у мешканців малих сіл завжди менше шансів бути обраними. Тому таким населеним пунктам треба встановити виборчі квоти. Інакше вони будуть хронічно недопредставлені у радах ОТГ, які будуть їх хронічно недофінансовувати.

Від жителів малих сіл багато разів доводилось чути скарги про утиски з боку керівництва об’єднаних громад і про неможливість виходу населених пунктів з ОТГ. Від державних чиновників, які розробляли децентралізаційну реформу, натомість доводилось чути, що, мовляв, ОТГ – це не клуб за інтересами, захотів – увійшов, захотів – вийшов. Але, не забезпечивши малим селам гарантію бути представленими в раді ОТГ, держава повинна хоча б дати їм можливість вийти з громади.

Ще одним механізмом забезпечення соціальних прав мешканців малих сіл виглядає державна субвенція на розвиток інфраструктури ОТГ. Ця субвенція, яка існувала у 2015-16 рр., повинна виділятися з розрахунку на кожного жителя територіальних громад (наприклад,
1000 грн на душу на рік). Таким чином буде забезпечене фінансування інфраструктурних потреб усіх населених пунктів, які входять у ОТГ.

З огляду на досвід з використанням бюджетів громадами, треба обережно підходити до реформування механізму фінансування соціальних витрат на місцях. Фінансова самостійність громад і таки кроки, як зарахування до місцевих бюджетів 13,44% надходжень від акцизного податку на пальне, це позитив. Але центральний уряд повинен контролювати виконання освітніх і медичних функцій держави, оскільки, як показав досвід, освіта і медицина не стоять на початку списку потреб в усіх громадах.  Державні субвенції на поточні витрати, як і на частину капітальних витрат, у цих сферах потрібно зберігати, принаймні на першому етапі.

У розмовах та державних рішеннях, які стосуються децентралізації, часто звучить слово «оптимізація». Багато з того, що зроблено за останні 4 роки, говорить про те, що під оптимізацією держава швидше має на увазі скорочення бюджетних витрат, ніж покращення соціальних послуг. Водночас, в уряду немає більшої місії і завдання, ніж полегшення життя виборців. Молодше покоління, особливо його найнезахищеніша частина, сільські діти, не повинні платити за вихід країни із боргового зашморгу, куди її завели корумповані політики і чиновники.

Юрій Білінський