Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

«У когось із хлопців жінку Наташкою звати. То він написав на танку «Наташка» і їздить»

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Руслан Роберт (на фото), із Хмельового Маловисківського району, небагатослівний. «Якщо треба - значить, треба», - скромно відповідає на запитання, з якими думками вирушав до військкомату. Сьогодні він перебуває у Дніпропетровській лікарні імені Мечникова - внаслідок на­їзду на міну Русланові ампутували ногу, за другу ногу борються лікарі.

 

 

Його призвали 7 серпня. Спо­чатку на десять днів у «Десну», на навчання, а вже потім - у Піски (Донецька область).

 

36-річний Руслан за професією токар. Останніми роками працю­вав шліфувальником на Дніпропе­тровському південному машинобу­дівному заводі.

Коли отримав повістку, відра­зу з’явився до Маловисківського військкомату.

 

- Я просила, щоб не йшов. А він мені: ««Мамо, мушу йти». Та хіба ж він мене послухає? - розповідає мама Руслана, Валентина Гаври­лівна Роберт. Вона вже два міся­ці опікується сином, допомагаючи Русланові справитися з наслідка­ми поранення, звикнути жити без ноги.

 

Після навчань у «Десні» (там Руслан, до речі, досить довго слу­жив у спортивних штанях і футбол­ці, бо не було форми), його групу направили на Донеччину - село Піски, що за три кілометри від сум­нозвісного Донецького аеропорту, який нині героїчно охороняють «кіборги».

 

Як воювалося нашим хлопцям? За словами Руслана, якби вони отримали наказ наступати, то вже б давно вигнали сепаратистів до Росії.

 

- Усі, хто прийшов додому на ротацію, вже не хочуть поверта­тися назад через одну-єдину при­чину: ми стоїмо на місці. Якби був наказ наступати, ми б уже дав­но вигнали сепаратистів до Ро­сії. А так почувалися гарматним м’ясом: просто сиділи і чекали, поки нас почнуть бомбити, - зі­знається Руслан. - Нас у серпні приїхало 17, а повернулися неушкодженими тільки п’ятеро. 12 із 17 зараз у госпіталях, у двох із них не витримала психіка: полежали в одній лікарні, в іншій, забрали до­відку і поїхали додому спиватися.

 

На таке наболіле запитання «Коли закінчиться війна?» Руслан відповідає так: «Як я можу сказа­ти? Скільки кому треба, стільки вона й триватиме...».

 

Чоловік розповідає, що лікували від зневіри на передовій дитячі малюнки, привезені волонтерами. Бронежилет, виданий державою, не вдягав, бо малий («Мене 120 кілограмів було, не налазив!»). А от кулемет, хоч і 1972 року випуску, підійшов. Назвав його Борисом.

 

- У хлопців, наприклад, була БМП «Анька»... У когось жінку Наташкою звати, він написав на танку «Наташка» і їздив, - серйозно розповідає Руслан.

 

А мама Валентина згадує: «Як тільки отямився після поранен­ня, то все переживав, щоб його «Борьку» хлопці забрали, він же за нього відповідальний».

 

Руслан отримав складні пора­нення ніг, пошкодження очей, коли вантажівка, на якій їхали він із по­братимами, натрапила на міну. Ра­зом із особистими речами згоріли паспорт, військовий квиток, права. Слава Богу, документи вдалося відновити.

 

Мама Руслана, Валентина Гав­рилівна, не нарікає ні на державу, ні на ворога. «Головне, що живий. А те все - заросте», - каже жін­ка, а крізь голос так і бринять нотки материнського болю.

 

Сьогодні Руслана лікують за рахунок держави, проте, як буде далі - родина Робертів не знає, адже попереду ще довга дорога реабілітації, лікування другої ноги (доведеться ампутувати великий палець, дуже пошкоджено частину п’яти). Рідні Руслана дуже вдячні односельчанам, які не залишили їх у біді, відразу зібрали гроші на перші потреби, допомогли відно­вити документи, підтримують мо­рально.

 

Для тих, хто має можливість і добре серце, публікуємо но­мер картки мами Руслана: Кар­та ПриватБанку 4149 4378 3085 1299 (Роберт Валентина Гаври­лівна)