Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

«Голодомор: мозаїка історії»

Автор: Нова Газета

З 25 по 29 серпня на Кіровоградщині працювала спільна експедиція
Національного музею Голодомору-геноциду та  ГО «Ukrainer»У рамках проєкту «Голодомор: мозаїка історії», підтриманого Українським культурним фондом, команда науковців планує побувати у восьми областях України, у тому числі на Кіровоградщині, зібравши відомості про Голодомор від свідків тих страшних часів. Усі матеріали будуть розміщені у вільному доступі на спеціальному сайті. Крім спогадів очевидців, на сайті планують розмістити карту, де будуть позначені місця масових поховань померлих від голоду. Цей проєкт дозволить іноземцям дізнатися про один із найбільших злочинів ХХ століття і сприятиме визнанню Голодомору геноцидом, вважають його автори.

 

Сформувати маршрут у Кіровоградській області київським колегам допомагала «Нова газета» та проєкт «Баба Єлька». Відтак науковці відвідали село Захарівку Світловодського району, місто Бобринець, села Кропивницького району, поспілкувалися із старожилами Компаніївщини та Малої Виски і побували в Олександрівському районі – в смт Олександрівка та селах Красносілля і Цвітне.

Вишивала на весілля, а згодився на похорон

Провідником в Олександрівці став відомий краєзнавець, директор районного краєзнавчого музею, автор книги «Голодомор 1932-1933 років. Олександрівський вимір» Василь Білошапка. У музеї, який він очолює, зберігається унікальний експонат – рушник, який мав бути весільним, а став поховальним. Його у 1933 році вишила 19-річна Параска Поліщук із Розумівки, доля якої була скалічена Голодомором: коханий, з яким вона збиралася побратися, помер від голоду. Параска так і не вийшла заміж, а про трагедію свідчать вишиті нею слова: «Милий, покидаєш мене. Смерть не страшна мнє. За що сльози люцця. Любов дорога».

 

– Пів року я вів переговори, щоб цей унікальний рушник потрапив до нас в експозицію, адже в Розумівці є свій музей. Рушник є окрасою цієї експозиції, який показує, які страшні речі тут відбувалися, – розповідає Василь Білошапка.

До речі, його родину теж торкнулася ця трагедія. Дід пана Василя у 30-х роках працював комірником, ризикуючи власним життям, він дописував нулі у документах на виділення селянам патоки. За це його ледь не посадили до в’язниці, та знам’янський суд виправдав чоловіка.

«Прийшли бабуся з дідом додому, а голова колгоспу каже: «Я тебе ще згною в Сибіру». Але не вдалося, у 33-му році дід помер з голоду. Пішла бабуся Федоря до голови просити, щоб хтось поміг поховати. А він їй каже: «Молодице, у тебе погріб є? То візьми свого чоловіка за ноги та вкинь у погріб». Бабуся заплакала: «Не дай Боже, щоб тобі довелося свою дружину кидати у погріб». У діда Олексія був товариш-їздовий, завернули діда в рядно і повезли. Бабуся намагалася піти за возом, але сил не було... Наступного дня ходила до цього чоловіка, а він теж уже помер… Так і залишилося невідомим, де ж він закопав свого друга... Згодом від голоду померло п’ятеро їхніх дітей», – розповідає Василь Білошапка.

А потім почалася інша історія: у вдови забрали хату, поселивши там учителя. На городі залишилася картопля, посаджена колишніми хазяйнами, та вчитель проганяв їх з рушницею в руках… У 1934 році бабусі Василя Білошапки Федорі допомогли написати листа до всеукраїнського старости Григорія Петровського. Після втручання чиновника хату родині повернули, але через деякий час знову забрали…

«Коли в школі ми вивчали 20-30-ті роки, у підручниках про це не було ні слова… Я запитував у вчительки, а вона мені: «Помовч»…» – розповів Василь Білошапка. 

Коли Україна стала незалежною, у краєзнавця виникла ідея написати книгу, присвячену Голодомору на території Олександрівщини, яка й вийшла у 2006 році.

Ще одна моторошна історія про бабу, яка варила з украдених дітей холодець і продавала його на базарі, увійде до архіву Національного музею Голодомору-геноциду та архівів проєкту «Баба Єлька».

 На місці могил лунає дитячий сміх

Наразі в Олександрівці – два місця масових поховань померлих від голоду – на території кагатного поля колишнього цукрового заводу та у дворі… дитячого садка №3. Кладовище на цій території, за спогадами місцевих жителів, закрили у 1936 році. До того сюди звозили померлих внаслідок Голодомору.

 «Усі боялися підставити Никифора Несторовича»

Жителька Олександрівки Тетяна Кротова народилася 1928 року на хуторі Шевченко, нині село Травневе Компаніївського району. За її словами, Голодомор у неї і досі «стоїть в очах». Її батьки Іван та Аграфина Заєць працювали в колгоспі, саме завдяки голові колгоспу – Никифору Романенку – на їхньому хуторі не було жодної жертви голоду.

«Никифор Несторович добро зробив, що ніхто не помер. Він кожен вечір комірнику давав список, скільки тому чи тому видати пшениці. Якби дійшло до влади, його б розстріляли. Усі боялися підставити Никифора Несторовича», – згадує Тетяна Іванівна. Попри це селяни все ж боялися показати, що в них є що їсти і навіть боялися в ступі товкти зерно, щоб звуки не видали наявність пшениці.

У 1935 році Тетяна з батьками переїхала до села Громухи (тепер – Новоукраїнський район), там вони оселилися в хаті «розкуркулених» селян. Згадує, що сусіди і в 35-му році викопували корінь лопуха, смакуючи ним замість картоплі.

«І був оце ж у Голодомор 33-му році дитячий садок у Ганнівкі, і дітей чи водили, чи носили, я не знаю. І хлопчик гарненький такий, повненький був. І не вгледіли няньки, а він пішов додому. І жінка ганнівська його з'їла, того хлопчика. Оце один випадок, Ровне, і Шишкіно, і Ригорівка багато-багато сел, то це на всі ці села один випадок був, шо дитину з’їла жінка», – згадує бабуся Таня. Голодомор вона вважає штучно організованим процесом, адже була свідком фактів, які підтверджують це припущення.

 «Як я вмру, купи цілу машину хліба – і роздай людям!»

27 серпня «Нова» й «Баба Єлька» приєдналися до експедиції в Компаніївському районі. Спочатку заїздимо до Нечаївки, де живе наша агентка Наталія Михайловська, яка торік нам допомогла організувати експедицію «Баби Єльки». Разом з нею їдемо у сусіднє Криничувате, де живе 91-річна бабуся Діна.     

Ще рік тому до хатини бабусі Неоніли Мороль вела дорога через толоку. Тепер на її місці поле, засіяне соняшником.

У батьків нашої співрозмовниці було п’ятеродітей – Діна і четверо її братів. Мама Ганна померла при народженні останньою сина 1941 року. Неоніла Миколаївна пригадує, як активісти відбирали збіжжя, як обшукували хати. Якось батько-колгоспник приніс додому торбину пшениці. А одна з активісток попередила про обшук. Мама посадила малу Діну із братом на те зерно, і нишпорки не здогадалися про таку схованку. Тією активісткою була …батькова рідна сестра Ніна. Завдяки тітці, вочевидь, сім’я Неоніли й вижила в ті жахливі роки. За словами Діни, родичка допомагала й іншим людям, здебільшого родичам.

Та все одно у Криничуватому з голоду померло багато людей. Про це, коли вона підросла, їй батько розказував, та й сама трохи пам’ятає.

– Отут була вулиця повністю, – показує на протилежний бік від хати, де нині поле. – Жила там дівчинка, я з нею дружила, Катя її звали. В неї мама вже вмерла з голоду, батько остався. Я приходю, а вони сидить і каже «Папа не встає, не встає».

Так один за одним всі Булюрки (так звали сусідів) померли. Катя теж.  

– Я все думала: коли я хліба наїмся, коли буде вволю хліба? – крізь сльози каже бабуся. – І зараз люблю хліб… І кажу дочці, як я вмру, купи цілу машину хліба і роздай людям!        

Наприкінці бесіди бабуся розповідає, що знає місця, де ховали померлих від голоду. Садимо господиню в авто і рушаємо до них. Два скорботні місця у гущавині хащів – два нещасні ледь не зітлілі хрести, що і обрисами, і долями рідняться з тими, кого тут покрила земля більше вісімдесяти років тому…

Ці місця масового поховання Неоніла пам’ятає через те, що її батько Микола був учасником поховальної команди. У ній було ще двоє – дід («здоровий такий») і товариш тата Степан. Возили мерців на грабарці, задній борт якої відкидався. Відкрили його – небіжчики випадають на землю біля викопаних могил. Копав їх той дід, копав неглибокі – аби лиш покрила земля.

– Батько розказував мені й плакав. «Шо я надивився... Підем же ж з Стьопкою з тим – лежать, геть ну просто трупи. І отако просто з рота йде і каже «Я їсти хочу! Їсти хочу!» І брали тіки тіх, шо вже не дихали... Оце на підводу – везуть туда, на кладбище. Той дід накопав ямок таких, невеликих – якби тіки лягло. І прикидали сразу. Це все дід робив, оце він один такий був сильний. Чого він такий...

«Шо я надивився... – казав батько. – Маненькі діточки, геть пухле таке, зігнулося, скоцюрбилося – вже неживе. А ми кладем на підводу, бо прийде бригадір і буде дивиться, чи ми позабирали». Бо це ж буде, ну розкладатиметься людина. Шо буде? Отаке мені батько розказував, плакав...

Тоді на могилах навіть хрести не встановили. Оті ледь помітні поміж гілля встановили лише в наші часи... Могили як були безіменними, так і лишаються. Біля них пробирає гіркота. І не лише через усвідомлення трагедії і її масштабів. Адже ніхто, крім окремих ентузіастів краєзнавства, у яких немає можливості щось змінити, не хоче зайнятися облаштуванням кладовища, встановити меморіал тощо. Ні влада, ні ті фермери, які розо-рюють толоки...

Інна Тільнова, Ігор Крушеницький, фото авторів та Олега Сологуба (Ukraїner)