Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

«Culбаба» – сестра «Баби Єльки»

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Олена Мітюріна – одна із численних шанувальників етнопроєкту «Баба Єлька». Але, вочевидь, вона єдина із тих, на чиї життя й роботу він вплинув досить кардинально. Надихнувшись «Бабою Єлькою», вона повернулася із чужини на рідну Олександрійщину, щоб зайнятися тим, як з’ясувалося, чим прагнула займатися все життя.

 

Зараз вона живе у рідному селищі Олександрійському (колишнє Димитрове), а працює художнім керівником у Будинку культури у Новій Празі. І разом із однодумцями створює свій етнопроєкт, схожий на «Бабу Єльку». У Facebook створила сторінку «Culбаба», де можна побачити їхні напрацювання, знахідки, доробок. Сама Олена життя не уявляє без рукоділля – займається відтворенням старовинних весільних вінків і шиттям ляльок.  

Захоплення Олени підтримала керівник БК Світлана Піскова. Розгорнули свою діяльність цьогоріч, щойно послабили весняний карантин. Вдалося назбирати чимало артефактів, вже йшло до відкриття експозиції, котре планувалося на жовтень. Проте знову посилили обмежувальні заходи – і відкриття перенеслося на невизначений термін.

Нещодавно пані Олена у справах відвідувала Кропивницький і завітала до редакції «Нової газети».  

– Ми ще точно не знаємо, як він буде називатися, – говорить Олена про експозицію в кімнаті в БК, – етнокуточок, етнокімната, куточок народознавства… Дуже нам подобається назва «етнолабораторія». Там буде окремий простір, де будуть різні страрожитності, які ми зібрали. Окремо – простір для майстер-класів. От, скажімо, директор нашого Будинку культури Світлана Піскова – народний майстер соломоплетіння. Сподіваємося, що будемо відтворювати ремесла – і віночки плести, і ляльки шити, і вироби із соломи робити.     

– Де ви братимете і берете зразки для відтворення?

– По фото. Загалом у нас є чудова підказка – «Баба Єлька». Багато в чому ми вчимося у цього проєкту. Спочатку було досить важко спілкуватися із літніми людьми, добирати слова, пояснювати, навіщо ми це робимо – щоб люди відгукувалися на наше бажання, розуміли, чого ми хочемо.

Один із експонатів етнолабораторії -
лампадка із медичної банки та скріпок з
мікрорайону Сахалін

Спілкуємося із бабусею, просимо розповісти про бабусь, прабабусь, як вони виходили заміж і чи збереглися їхні фото. Й інколи ми бачимо на світлинах весільні віночки. Цікаво відзначати їхні регіональні відмінності. Спостерігаємо за ними і хочемо зрозуміти, які саме притаманні нашому регіону, селищу.       

Новопразька ОТГ об’єднала 11 сіл. Проте наразі «Culбаба» працює лише в Новій Празі, до навколишніх сіл робити вилазки поки не наважується.

– Дуже сподіваємося, що нас запросять, – пояснює Олена. – На сторінці Culбаби ми стараємося все, що зараз маємо, культурно в якісних фото виставляти, щоб було зрозуміло, що це – не кустарщина, не абищо.

Народилася вона у Димитровому. Закінчила факультет російської філології Кіровоградського педінституту. Працювала на димитрівській ТЕЦ-3. Після розпаду СРСР Гірниче селище занепало. Залишилася без роботи. Маючи хист до організації культмасових заходів, влаштувалася у тамтешній БК художнім керівником. Чоловік і до цього працював на заробітках по «закордонах».

– Наша родина – типова заробітчанська сім’я. Ми працювали у Москві. Практично 10 років цей період зайняв. Підросла донька, яка навчалася в музучилищі. Ми там, вона тут. Хвилювалися за неї. Отож забрали її до себе.

– Як ви познайомилися із «Бабою Єлькою»?

– Жила на чужині. Я загалом дуже прив’язана до свого середовища, людей. Було дуже тяжко, йдучи вулицею, нікого не вітати «Здрастуйте!». Моя українська ментальність в моєму корінні так глибоко, що не можу вам передати. Відсутність друзів на свята, неможливість когось вітати так, як це ми робимо тут: шумно, весело, по-сусідськи. Там себе відчуваєш відірваною від життя. Весь час  це відчувалося! У мене, я гадаю, поклик – шити ляльки, занурення у рукоділля. І це мене там дуже рятувало.    

Що цікаво – під час нашої бесіди з’ясувалося, що сама Олена – не українка. Навіть серед її предків вона не пригадує жодного українця: діди – німець і білорус, обидві бабці – росіянки.

– Нічим тут похвалитися, – жартує жінка, – не знаю, чому мене так захопило українське. Але вважаю і відчуваю себе українкою, щоразу сварюся, коли хтось намагається довести протилежне. Я жила в Росії, але мене навіть не зачепили їхні традиційні ремесла. Я намагалася займатися шкірою, їхніми традиційними ляльками – роблю, а воно в мене все валиться, дратує і все.

Тоді ж наша гостя через інтернет познайомилася із творчістю рівненської лялькарки Олени Вербець і почала «тупо копіювати» її вироби.     

– Я цим рятувалася. Приїжджала об одинадцятій з роботи (а працювала на двох роботах), але я знала, що пізніше дванадцятої лягти не можу. Тобто маю годину, щоб розслабитися – сідала і шила. Наступного дня брала шите, брала начинку і їхала із цим на роботу. В обідню перерву набивала ті ляльки, а вдома у вихідні розписувала їх. Все відбувалося за розкладом.

Встигала вона займатися й ще одним своїм захопленням – фотографією. Брала участь у різних, в тім числі й міжнародних виставках. Але завжди у своїх біографічних даних до виставок зазначала, що вона з Олександрії, з України. І це було принципово.    

– Коли мені зауважували, що я живу в Москві, я всяк раз підкреслено відмовляла: ні, Олександрія, Україна! Щоразу, коли якась виставка організовувалася, намагалася знайти в архівах щось з України і представити в Москві. Це була внутрішня місія: заповнити московський фотопростір українськими тематиками.  

Напевно, «Баба Єлька» торкнула мої глибинні потреби. Я щоразу так чекала на кожну її публікацію. А коли побачила Сашка Майорова із ними – ледь не впала! До цього із ним ми зустрілися на теренах інтернету, я його землячка,  підтримувала, цікавилася його фототворчістю. А тут з’ясовується – він у «Бабі Єльці»! Це був якийсь внутрішній прорив! А коли вийшов «Полиньок»* – його слухала вся Малахівка, підмосковне селище, де я працювала останній рік. Це було літо, здається. Винесла колоночки – і «Полиньок», і «Полиньок». Так воно запало в душу… Мені дуже хотілося з усіма ними (учасниками проєкту «Баба Єлька») зустрітися! Які вони молодці! Таку вони собі правильну справу обрали! Так вдало знайшли цю тему. Мені так цікаво було дізнаватися, що вони знайшли, що записали, хто в їхній команді, що там Сашко нафотографував.   

І рівно рік тому ми повернулися додому у батьківську хату, де народилася і виросла. Я сказала, що більше там працювати не буду, я хочу на батьківщину, я не бачу себе тут, не можу прижитися в чужому місті поміж чужих людей. Категорично не моє!

Вдома треба було думати про нову роботу. Міркувала, як і де знайти її у свої 47 років.   

 

– Все-таки Бог веде, і у це віриш з роками. Цілком випадково у розмові із сусідкою дізнаюся, що в Новій Празі немає худкерівника Будинку культури. Добиратися до селища не дуже зручно, мінімальна зарплатня, але мене це не зупинило – на роботу я добиралася власною автівкою. Директорка, я вже згадувала, теж рукодільниця, і нас це поєднало. Почала я їй розповідати про «Бабу Єльку», пропонувати зробити у нас щось подібне. А вона теж активна й азартна в таких справах.

І закрутилося… Власноруч відремонтували кімнату на другому поверсі, почали експедиції по селу. Олена показує фото зібраного багатства і тієї самої кімнати – майбутньої етнолабораторії. Рушники, посуд, скрині, записи спогадів про Голодомор тощо. Водночас частково займаються жінки пошуком даних про земляків – ветеранів Другої світової війни.  

За словами Олени Мітюріної, влада ОТГ цікавиться «Culбабою» і підтримує.

– Нам пощастило із головою громади Богданом Курупом і головною спеціалісткою з культури Антоніною Пилипенко. Вони молоді і підтримують та намагаються проваджувати новітні підходи в роботі. Молодці! Нам жодного разу не сказали «ні», «не можна», «це – неправильно». Грошей ми не просимо, обходимося своїми силами. Зате я отримую таке задоволення! Москва була тим періодом, коли я отримувала дуже багато грошей і жодного задоволення!  

* «Полиньок» – відеокліп на першу народну пісню в сучасному виконанні учасниці «БЄ», співачки Світлани Буланової (під псевдо Yelka) за участі музиканта Максима Величка.