Повідомлення
  • There is no category chosen or category doesn't contain any items

Пам’яті вчителя

Автор: Нова Газета

29 вересня зупинилося серце кандидата історичних наук, доцента кафедри всесвітньої історії Кіровоградського державного педагогічного університету Сергія Шевченка. 

 

Дорогий для мене квиток

П’ятниця. На носі вже скоро сесія, тож викладачі всюди тулять свої лекції та семінари, щоб встигнути викласти весь навчальний матеріал і дати можливість тим, хто навчається, заробити бали. Не оминуло це і нашу групу в останній день тижня. Більшість студентів вже зібрали сумки додому, на гробки. Чомусь у більшій частині області їх відзначають саме через неділю після Великодня. І хто вже мав квиток на руках чи то на автобус або на потяг, бігли до викладачів і благали відпустити, підтверджуючи, що все здадуть і все напишуть.

Мене цей випадок оминув, квитка на автобус я не брав, хоча хотілося поїхати в п’ятницю разом з однокласниками Наталочкою та Русланом – теж студентами нашого вишу, ну і звісно можна було познайомитися в бусику із дівчатами, причарувавши як не поетичним рядком, то вже «на верняк» анекдотом, гарними словами... Ох і люблять дівчата компліменти.

Пару нам «повісили» по Азії й Африці. Спробуй лише її прогуляти чи не з’явитись, «енкою» вже не обійтися, доведеться семінар від першого до останнього питання писати, та плюс до всього дати відповідь на запитання викладача. Азію й Африку як предмет я полюбив вже на четвертому курсі, на третьому щось не сильно цікаво було... Закохався, весна була. А думка про п’ятничний вечір у селі при зорях, тихому співу цвіркуна, чутному здалека гомоні молоді біля генделику, муркотінні кота Жори біля ніг – стала для мене вже недосяжною.

Мав змогу поїхати вечірнім маршрутом, так автобус не виїхав на рейс (таке часто трапляється). Не довго думаючи, взяв квитка на ранковий автобус о 8:20 Кіровоград – Світловодськ, та й почимчикував у гуртожиток збирати сумку.

Ранок суботи виявився сонячним, теплим, вітерець злегка заглядав дівчатам під спідниці і розхитував молоді деревця. Ще й восьмої ранку на годиннику не було, як я вже  чекав автобуса. Зовсім мало людей прийшло на цей рейс. «Мабуть, дорогий?» – думалося мені. Хоча, дивлячись на квиток, ціна майже однакова, лише на дві гривні більша порівняно з Петрівським. Рівно о восьмій з’явився  «Еталон»,  водій відкрив не поспішаючи двері, і народ, в основному немолодого віку, поспіхом почав заповзати в автобус. Мені випало сидіти на 11-му місці, попереду сиділа жіночка зі своєю дитиною років 9, а позаду примостилася молода пара. За 5 хвилин до відправки автобуса сусіднє зі мною місце ніким зайняте не було, думаю, Слава Богу, та й припаркував на нім свого ноутбука.

І раптом у дверях автобуса з’являється він. У  сіруватій сорочці, з виразною смугастою краваткою, в піджаку, із зачесаним набакир волоссям і з похідною сумкою. Звідки він взявся? Скільки разів їздив до Олександрії жодного разу  не доводилося зустрічатися. Він підійшов до мене привітався, правда, за правилами етикету першим повинен був привітатися я.

– У вас яке місце?

– О-одинадцяте, – з острахом промовив я.

– А в мене дванадцяте. Будемо сусідами.

І так всю дорогу до Олександрії моїм сусідом був викладач з кафедри всесвітньої історії, краєзнавець Сергій Іванович. Його шлях був до Світловодська, а мій − до Олександрії. Всі, хто заходив в автобус, звертали на нас увагу. Звісно, як не звернути?! Обидва в костюмах, краватки, серйозні й задумливі обличчя... Не закохатися в таких було неможливо. Правда, в одного закохувалися дівчата, а в іншого – вже солідні дами.

Як тільки-но від’їхали від автостанції №1, Сергій Іванович зачепив мене запитаннями, мовляв, куди прямую, де живу. Я не став брехати, та й не маю такої звички. Живу в Новому Стародубі. Хоча з’являюся там, якщо не на вихідні, то на свята – із сучасними цінами на солярку і бензин не накатаєшся.

Так, слово за слово, як це буває у людей, які мають спільні теми, пролітала наша дорога наче уві сні. Про що ми тільки з Сергієм Івановичем не теревенили: і про навчання, і про кохання, про історію і про село. Багато чого мій юнацький мозок хапав… Дізнався від свого співрозмовника про нелегку долю простого хлопчака із Кіровоградщини у величезному, процвітаючому Києві. З яким захопленням розповідав мені Сергій Іванович про десятки тисяч годин, проведених у бібліотеці, розповідав про літературу, яка потрапляла до рук, про те, як книги змінювали його світогляд.

Десь аж під Знам’янкою до нашої палкої розмови щодо Козаччини та її місця в історії (нащо воно мені здалося зачіпати цю тему, наперед знав, що програю), до Сергія Івановича почали чи то залицятися, чи, можливо, нудно їм було вдвох позаду нас сидіти і шукати очима загублений рядок з книжки дві вже не мого фасону жіночки. Ото аби їм скинути років по тридцять, тоді ще, можливо. Сергій Іванович і зачепився з ними язиками, підморгуючи, як це він умів. А так, дві-три хвилини розмови –
і ми знову у світі загадкової і ще мало розкритої історії рідного краю, яка нас обох як і цікавила, так і водночас надавала великий натиск на голову, особливо на мою, в якій потроху думки відходили від історії, поверталися вбік села: накритого столу, на якому стояв запашний капуснячок зі шматочками курятини, пампушки з часничком, глечик молока, пиріжечки, мед, і все це подає до столу молода в літньому вбранні сусідка через три хати.

Мрії мріями, а ми їдемо далі. Довгою чи короткою здавалася мені та дорога, та все має свій початок і кінець.

Під’їжджаючи до олександрійської автостанції, щиро подякував Сергію Івановичу за те, що сів біля мене, не підняв гордо голову, як це роблять багато викладачів, і вже коли настав час виходити, щиро потиснув мені руку.

Пройшло вже більше року, а я й досі зберігаю цей квиток у книзі – «Щоб пам’ятали»…

29 вересня, дізнавшись про смерть справжнього викладача історичних дисциплін, краєзнавця, добру і чуйну людину з неперевершеним почуттям гумору Сергія Івановича Шевченка, мені згадалася ця поїздка, про яку я написав ще позаминулого літа.

Світла Вам пам’ять...

Юрій Кулибаба,

студент історичного факультету КДПУ ім. В. Винниченка,
м. Кіровоград – с. Новий Стародуб

 

Пам’яті  краєзнавця, педагога, музеєзнавця

Сергія Івановича Шевченка

29 вересня 2015 року після довготривалої хвороби завершилося земне життя кандидата історичних наук, доцента кафедри всесвітньої історії Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, Великого друга обласного художнього музею Шевченка Сергія Івановича.

Він не дожив до свого 57-річчя всього один день...

Уся його багаторічна повсякденна науково-просвітницька діяльність була направлена та спрямована на збереження й пропаганду культурного надбання нашого краю, вивчення та пропагування української історії, популяризацію історії рідного краю й примноження національної культурної спадщини та духовності українського народу.

Більше 10 років співпрацював з обласним художнім музеєм, як фаховий музейник, був незмінним куратором студентів – істориків, які проходили на базі музею навчальну практику, опікувався кожним студентом. Сергій Іванович завжди допомагав доброю порадою та батьківським словом не лише своїм практикантам, а й співробітникам музею, адже і в нашій установі працюють його колишні студенти. Саме він започаткував проведення звітних студентських конференцій за підсумками практики безпосередньо в музейних стінах.

Будемо завжди пам’ятати його як доброзичливу, делікатну, з чудовим почуттям гумору, стриману й врівноважену людину.

Сергій Іванович Шевченко був активним учасником різноманітних культурно-мистецьких заходів, виставок, круглих столів, проектів, залучав студентів до екскурсійної діяльності, проведення різноманітних акцій, волонтерства.

Світла пам’ять про Сергія Івановича назавжди залишиться в наших серцях, а його подвижницьке життя, його творчість, величезна наполегливість, самовіддача та самовдосконалення буде прикладом для наслідування для майбутніх поколінь.

З глибоким сумом колектив Кіровоградського обласного художнього музею висловлює щирі співчуття рідним та близьким
Сергія Івановича Шевченка

 

Довідково: Шевченко Сергій Іванович народився 30 вересня 1958 року в с. Водяне Добровеличківського району, закінчив Павлівську середню школу Світловодського району Кіровоградської області в 1976 році. Після закінчення школи навчався на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка (1976 – 1981), здобув кваліфікацію історик-архівіст, викладач історії та суспільствознавства.   В подальші роки працював архівістом І категорії, завідувачем Світловодського державного міського архіву, директором Державного архіву Кіровоградської області. В подальшому – викладач кафедри всесвітньої історії КДПУ ім. В.К. Винниченка, закінчив аспірантуру Інституту української археології та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, в 1997 році захистив кандидатську дисертацію, отримавши ступінь кандидата історичних наук. Отримав звання доцента кафедри все-світньої історії. Є автором понад 200 наукових праць,  в т.ч. з краєзнавства, архівознавства, історіографії  та ін. За своє життя нагороджений численними відзнаками. Був лауреатом обласної краєзнавчої премії ім. В. Ястребова (1996).