Поряд, не за молочними ріками…

Автор: Нова Газета

Лише три роки «пише» свою казку на околиці Доброго Вільшанського району Олена  Матюха, а про її чудернацьке подвір’я уже знають і в рідному райцентрі, і в сусідніх.

А оскільки живемо в добу Інтернету, то про Бабу Ягу із пеньків, що їх у місцевій лісосмузі після дроворубів лишається стільки, що вистачило б на виробництво усієї фольклорної нечисті світу, або про горилу з ганчір’я, котра висить на пальмі, змайстрованої з автомобільних шин, давно дізналися і за кордоном. Зокрема, у Владивостоку, звідки двадцять років тому Олена Дмитрівна повернулася додому. Та не сама, а з чоловіком Сергієм Васильовичем, уродженцем заселеної українцями Кубані, де, само собою, люди також користуються мережею Інтернет.

Здивували й почастували

Із публікацій в районній вільшанській газеті, куди, між іншим, вряди-годи дописує наша нова знайома, із листування з читачами, які розповідають про «подвір’я з плетеним парканом і рукотворним зоопарком перед хатою», ми виокремили найважливіше. І вкотре переконалися, що за потрощеними автошляхами (такими, як дорога з Піщаного Броду Добровеличківського району до Доброго або з Тишківки до Новоархангельська (у день нашого відрядження її в дивний спосіб «ремонтували», закидаючи ямки асфальтовою сумішшю і злегка втоптуючи ручним катком) живуть люди, котрі потребують духовного і душевного зцілення. Більше того – поволі вчаться рятуватися від руїни й деградації самотужки.

 «Минулого літа ми поїхали із родиною відпочивати у Вільшанку і якось вибралися на став порибалити, – розповідає у листі до редакції кіровоградка Ілона Соловчук. – У селі Доброму нас здивувала своїм оформленням крайня садиба. Ми побачили український паркан з розмальованими на ньому глечиками, розписані коромисла з відеречками й посадженими у них квітами. За парканчиком, гордовито піднявши голови, сиділи чорні лебеді, болотяна чапля, білочка, жук-олень… На хвіртці розтягнувся смішний кіт. Заглянувши до двору, ми побачили, що казка має продовження: заплетені парканчики стояли оповиті виноградною лозою. На деревах примостилися сови, папуги, а внизу «мешкали» пінгвіни, білі лебеді, крокодил, черепаха, слимаки, тут же «бігали» поросята, «сичала» змія. Трохи далі віслючок тягнув воза, в якому віз на базар качку, порося і кошик з грибами. А на пальмі з кокосами і бананами, ніби вітаючись із кожним, хто заходить у двір, вмостилася горила…Поки ми розмовляли з господарями, Сергієм та Оленою, біля двору зупинялися машини, люди виходили й фотографувалися. Виявляється, ми тут були далеко не першими гостями. В «зоопарку при дорозі» часто бувають школярі, діти із садочка. Ґречні господарі напоїли нас молоком, почастували медом. А пізніше на сайті Олени та Сергія ми знайшли відгуки від читачів з різних країн…»

А гроші зайвими не були б

– Дійсно, до нас приїздять на екскурсію люди звідусіль, – підтверджує слова читачки Олена Матюха. – Була б можливість приділяти більше часу новим ідеям і виробам, ми б уже давно розширили свій маленький декоративний парк. Землі ж бо на фантазії вистачає – город тягнеться до самої річки. А ось час, як відомо, це гроші. Та й матеріали, в буквальному розумінні, дуже дорогі...

…Так, і це серйозна причина.  Адже Матюхи, дипломатично висловлюючись, – далеко не мільйонери і копійку свою заробляють важко. Нині вони, можна сказати, ділять на двох одну офіційну посаду. З педагогічною освітою і досвідом роботи в дитячому садочку Олена має ставку соціального працівника. Який же то важкий хліб в умовах села, де одиноким людям похилого віку потрібно не лише кружку води подати, але й піч розтопити та город посадити! В той день, коли ми побували в Доброму, подружжя до обідньої пори встигло не просто відмітитися, а добряче напрацюватися на городах у чотирьох підопічних. При тому, що має власну картопляну «плантацію» і овочеві грядки – всього 70 сотих, що простяглися від хати й до ставу. А також пайові землі, що їх Матюхи обробляють власними силами. Ще є корова й телята в хліву, кролі в клітках, кури в загороді… Сергій Васильович, чоловік до роботи беручкий і непитущий, аби жив у місті, зумів би непогано заробляти. Але тут, де люди і не мають з чого, і не дуже звикли розплачуватися за важку й кваліфіковану роботу як треба, його підряди з ремонту школи, ФАПу чи ще чогось нагадують швидше благодійні вчинки. При тому, що гроші в хаті не були б зайвими – особливо в період, коли син, Сергій-молодший, навчався в Первомайському медичному училищі. На платній основі.

– Доводилося позичати. Але тепер ці фінансові випробування позаду, – сподівається на краще Олена Дмитрівна. – По закінченні училища Сергійко влаштувався на роботу у Вільшанську центральну районну лікарню. Ми віддали борги. Навіть купили йому невеличку хату – півбудинку. Будете у Вільшанці, заходьте й подивіться: я і там прикрашаю подвір’я.

Дружина просить – руки роблять

Мабуть, варто згадати, що Сергій Васильович виховувався в дитячому будинку. Казка ж для дитини, позбавленої материнської ласки, – це не проста оповідка зі щасливим кінцем. Вона дає надію на те, що завтра світ стане добрішим, а значить, у ньому буде до кого пригорнутися. Може, якраз пам’ять про рятівну силу дивослова робить Сергія старшого таким уважним до креативних ідей
своєї дружини. Сам він небагатослівний. Радо розповість про фазанів, котрих підгодовував у холодну пору й настільки привчив до режиму, що ті приходили аж до тернику під хатою і просили їсти. Може розказати про полювання на лисиць, вісімнадцять (!) шкурок з яких цієї зими віддав дружині, щоб та, як кажуть прості люди, потім зробила красивий жест і… роздарувала їх своїм знайомим. А можна, звісно ж, було продати – вичинені ж бо професійно… Втім, так у житті завжди виходить – ти або комерсант, або фантазер. Уживаються такі протилежні риси украй рідко… Про риболовлю також Сергій знає багато, бо свого часу навіть у море на півроку ходив, сардину з тихоокеанських глибин добував, по 14 годин на хиткій палубі вахту ніс. А ось про викройки там усілякі чи вирізання пташок, рептилій і горил з підручного матеріалу розповідати не береться. Дружина просить – руки роблять.

«Китайська» вулиця і болгур на свято

Дражливе питання, котре мені просилося на язик під час спілкування з колишніми жителями Далекого Сходу, я таки поставив. І дізнався, що російські знайомі та рідня творчого подружжя мало вірять їхнім звітам про те, що в Україні можна спокійно жити й не бути під п’ятою у «бандерівців». Їх з усіх сил кличуть назад, подалі від страхіть, якими, на думку пересічного глядача й читача тамтешніх ЗМІ, наповнені наші будні. Коли Сергій каже, приміром, братові, що в Доброму його поважають і ще жодного разу не обізвали «кацапом», той не вірить. А коли в гості кличе – щоб чоловік на власні очі все побачив, мабуть, зовсім відхрещується. Тим часом вертатися у Владивосток Матюхи не хочуть, хоча там для них відразу знайшлися б і робота, і житло (обоє свого часу мали квартири там). Їм тут, на околиці села, цитую Олену, «класно і спокійно». Тут у них фазани – тихі, навіть мовчазні, але довірливі й не гірше поінформовані щодо реальної ситуації в Україні, ніж російська публіка. Тут лебеді селяться в кінці городу, над ставом. Зараз пішов на свій хліб, а то був прожив усю зиму в хаті їжачок… До речі, вулиця села, на якій мешкають Матюхи, здавна називається «китайською». Через те, що колись тутешні жителі народжували багато дітей. Так ось, серед цих «китайців» найбільше народжувалося болгар. Узагалі Добре є селом з переважно болгарським населенням. До свят тут звично готують не олів’є з холодцем (хоча і це вміють), а плакети, плачинди, письмєди (пиріжки з сиром), болгур (каша з капустою і м’ясом), болгарські салати з перцем і всіма тими складовими, що входили до популярного колись в якості закуски магазинного салату «Глобус». Всього у трьох хатах на довгій «китайській» вулиці живе лише три сім’ї української національності. Так що з бандерівцями в цьому селі скрутно.

– У моєму класі, коли ходила до школи, – пригадує Олена Матюха, показуючи рукою на батьківську хату, що звично проглядається між вербами на протилежному боці ставка (там тепер мешкає брат з родиною, а овдовіла мама живе у Первомайську, з сестрою – Авт.), – із тридцяти двох учнів було троє українців. Тому я спілкуюся з болгарами болгарською, з росіянами – російською… А Сергій, оскільки має кубанське коріння, також розуміє українську. 

Додайте від себе у скарбничку краси!

От і добре, бо народна казка «Івасик-Телесик» уже зачекалася своєї інтерпретації на подвір’ї. Оленка-Зміючка, Баба Яга з кокосу і паклі, а заодно і Домовий з Лісовиком – всі герої чекають на публічну виставу. В найближчих планах Олени Дмитрівни – хатинка на курячих ніжках і Змій Горинич. Отже, доведеться навідатися Сергію Васильовичу за тридев’ять земель, в «лісове царство», й перевірити його на предмет появи нових химерних пеньків. Може, й пошити щось треба буде, адже він і це вміє – раніше шив для односельців валянки, шапки. Одна з них, «кубанка», сьогодні гріє голову… Бабі Язі номер два, котра і виглядає скромніше і «поводиться» стриманіше, поступившись вітринним місцем перед верандою своїй новішій версії. Іще одна композиція чекає на завершення – куточок рептилій. Тут є змія, черепаха, равлик, крокодил. Потрібно їх розселити в наближених до природних умовах. А значить, виникне потреба в квітах, глечиках тощо. Один із найдефіцитніших матеріалів – автомобільні скати. Бажано з «Москвича» чи «Жигулів». Коромисла, глиняні вироби – цього надарували своїй доглядальниці старші односельці, а ось зайвих колес на їхніх подвір’ях удень із вогнем не знайдеш. Як і незамінного для скріплення різних деталей дроту. З пластиковими пляшками – простіше. Приміром, для того, щоб Олена Дмитрівна виготовила страуса, добрі люди випили вже достатню кількість пива та мінералки. Одна бабця на хорошу справу пожертвувала два мішки ПЕТ-тари... Словом, користуючись нагодою, ми просимо всіх, хто не знає, куди подіти відпрацьовані шини, має дроту стільки, щоб поділитися, старі іграшки тощо, – відвезіть ці «скарби» в Добре. Сергій та Олена Матюхи жертвують значно більшим, аби прикрасити світ навколо себе.

Петро Бувалий,
фото автора

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА