«Мама на грудях зберігала весільні обручки, на яких було написано «Івась і Зіна»

Автор: Нова Газета

Тридцять років тому колишню вулицю Общественну (Громадську), що у Кіровограді,  названо ім’ям українського письменника Івана Микитенка, а  цієї осені, коли виповнилось 120 років з дня його народження і 80-річчя загадкової мученицької смерті, звичайне свято вулиці (ініціатор і промоутер ідеї – бібліотекар Лариса Бардакова) перетворилося на  широкомасштабну  просвітницьку акцію пам’яті митця.

П’ять років тому на приміщенні Кропивницької школи №33 було відкрито меморіальну дошку письменника.  Тоді її відкрив Олег Іванович Микитенко – син одного із засновників Спілки українських письменників, прозаїка і драматурга Івана Микитенка. Саме тоді й з’явилася ідея видати книгу спогадів дружини Івана Микитенка Зінаїди Краян («Я була щаслива з тобою…») та розслідування сина про справжню смерть батька-письменника («Трагедія ідеалів: 1897–1937–1997»). За фінансоваї підтримки міської влади  ця книга побачила світ. Під час нинішнього візиту Олега Микитенка її презентували у центральній міській бібліотеці.

Але багато що у книгу не ввійшло. Олег Іванович поділився спогадами про непрості часи  в житті їхньої родини і України – 30–40 роки  минулого століття.

Після того, як у жовтні 1937 року зник батько (набагато пізніше, вже в 90-ті роки, комплекс розслідувань покаже, що Іван Микитенко був  підступно вбитий енкавеесівцями, хоча офіційно цей факт не встановлено досі – Авт.), я весь час жив з мамою. Саме їй я завдячую своїм становленням і формуванням. Мама все життя викладала українську мову і літературу, спочатку у селі Рівному Новоукраїнського району, де й познайомилась із батьком, потім у Києві. У жовтні 1937-го їй  відмовили у вчительській посаді, запропонувавши місце прибиральниці. Мама відмовилась. Два роки  не мала роботи.

То були тяжкі для нас часи. Мама постійно шукала батька, зверталась і до Фадєєва (вони з батьком були в добрих товариських стосунках), і до Ворошилова, і до Сталіна, і у прокуратуру, і в НКВС, але жодної зрозумілої і обнадійливої інформації не отримувала. Мама їздила в Москву, ходила попід тюрми, пересильні пункти, гукала, шукала батька, коли йшли ешелони   з етапованими, сподівалась, може, раптом почує десь рідний голос. Але – нічого. Коли мама померла у 1973-му році, хірург, який робив розтин, сказав, що вона  на ногах перенесла інфаркт.

Щоб якось прожити, ми змушені були продавати речі, збувати їх у комісійні магазини. До того ще й  тодішня спілка письменників хотіла нас виселити з квартири. Подали до суду. Але тоді діяла система присяжних засідателів, і вони не проголосували за те, щоб сім’ю письменника Микитенка виселити, захистили нас. Та нам довелося ущільнюватися – в нашу квартиру підселили родину адвокатів, вони з початком війни евакуювались у Ташкент.

Нам лікар Сігалов порадив не евакуйовуватись. Початок окупації мені запав у пам’ять вибухами мін, які закладали наші перед відступом. Пожежі. Весь Хрещатик і кілька кварталів суміжних вулиць горіли, радянські підпільники перерізали шланги, якими німці намагалися гасити вогонь. Тоді загинуло чимало людей, не кажучи вже про те, скільки позбулися житла.

Коли почалися холоди в 41-му, стало зовсім тяжко. Опалення не було, води теж, їжу діставати ставало дедалі важче. У нас в коридорі стояла виварка з водою, то на ранок вона наполовину промерзала. Коли ми вже зовсім голодували і замерзали, до нас прибився Левко Митрофанович Коляда, мій двоюрідний брат, син Ганни, батькової сестри. Він привіз  із Рівного для нас продуктів, і таким чином ми вижили. У 1942-му я пішов  вчитися у художньо-ремісничу школу, де готували малярів і альфрейщиків. 

Від вивезення в Німеччину мені вдалося відхреститися. У нас жила вдова письменника Вадима Охріменка, його  НКВС примушувало шпигувати за Максимом Рильським, він не витримав і покінчив життя самогубством. Його вдова і дочка Ірина під час окупації записалися у фольксдойчі. Ірина працювала на біржі праці, саме звідти надсилали повістки. Вона на моїй повістці приписала: «Не ходи!» Тож я не пішов, а потім німецький офіцер, який жив у нас більше року, за сало, привезене Левком, дав мені довідку, що я за хворобою непридатний до вивезення.

Після закінчення художньо-ремісничого училища я пішов працювати на Київську тютюнову фабрику помічником слюсаря. Тоді нам уже стало матеріально трохи легше.

Коли наступали наші, центр Києва, де й ми жили, оголосили забороненою зоною. Нам довелося виїхати на вулицю Жилянську. Я змайстрував візочок на маленьких коліщатках, повантажив найнеобхідніші пожитки. Що робити? Німці натискають – або виїздити в Німеччину, або йти ховатись і чекати, поки наші прийдуть.

Четвертого листопада ми з мамою та з кількома її колегами-учительками і їхніми сім’ями відправились на залізничний вокзал. Мама на грудях зберігала  весільні обручки, на яких було написано  «Івась і Зіна». Вагони пасажирські, але переповнені, тож наш візок я прилаштував на буферах. Поїхали на Захід, до Фастова. Через 15 хвилин поїзд раптом зупинився. Виявляється, це впав на колію мій візок. Цілу ніч ми їхали якихось 50 кілометрів до Фастова. На світанку поїзд зупинився  у полі, ми викинули речі під укіс і втекли. Прийшли до найближчого села, звалось воно Кишенці. Зупинилися в школі. Там, у селі, ми побачили перший радянський танк. Але німці повернулись, вигнали нас зі школи, а село підпалили. На дах сараю, який був поряд зі школою, хтось із радянських, проходячи, для чогось закинув гвинтівку. Німці подумали, що це ми ховаємо зброю, і мене ще з одним хлопцем повели розстрілювати. Добре, що я знав німецьку мову, зумів все пояснити.

Коли село підпалили, ми ховалися неподалік школи у погребі. З нами був великий батьків портфель з його паперами.  Ми його тоді лишили там, а потім уже не змогли знайти.  У сусідньому селі ми затримались майже на два місяці і тільки у січні 44-го повернулися у Київ. На дверях нашої квартири хтось приліпив записочку «Квартира занята советским офицером». Квартира була дещо пограбована, але в основному ціла.

Через кілька днів я пішов у 92-гу школу у шостий клас. Мама спочатку працювала у 67-ій школі, через рік перейшла у 57-му, де пропрацювала  майже 40 років.

Школа, де я вчився, містилась у приміщенні колишньої колегії Павла Галагана. Колись там був храм, де вінчався Іван Франко.Свого часу там розміщувався народний комісаріат Симона Петлюри, у тих стінах навчався Агатангел Кримський. Тож там зберігався дух колегії.

 У 1947-му я вступив до Київського університету. 

Світлана ОРЕЛ

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА