Не стало Віктора Погрібного

Автор: Нова Газета

Кіровоградська обласна спілка журналістів сумує з приводу великої втрати – від нас пішов письменник, журналіст, публіцист, громадський діяч і добра, гарна Людина – Віктор Олексійович Погрібний.

 

Віктор Погрібний народився 5 серпня 1935 р. в с. Матусівці Маловисківського району Кіровоградської області.

Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Працював власкором газет «Молодь України», «Сільські вісті», «Літературна Україна».

З 1966 по 1975 р.  – редактор кіровоградської обласної газети «Молодий комунар», з 1979 по 1998 р. – літпрацівник, заввідділу, заступник, перший заступник редактора газети «Кіровоградська правда».

Автор численних публіцистичних статей, нарисів, художньо-документальних оповідей, памфлетів та фейлетонів, теле- та радіопередач із проблем екології, рідної мови, духовності.

Із 1957 р. друкувався в часописах «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Зміна», «Літературна Україна», «Вежа» та ін.

Віктор Олексійович – автор книг поезії: «Напис на шибці», «Прости мій гнів», «Знайдений зошит»; публіцистики «Жертовне вогнище», «Серед українців»; прози «Царина», «Гуща»; гумору й сатири «Маркове пекло»; автор текстів фотоальбомів «Нескорений «Спартак», «Кіровоград» та інших видань.

Із 1969 р. Віктор Погрібний – керівник Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ».

Неодноразово обирався депутатом Кіровоградської обласної ради.

Ініціював відновлення статусу села Арсенівка, де народився І. К. Карпенко-Карий: домігся відкриття музейно-природного заповідника «Батьківщина Карпенка-Карого». Заслужений журналіст України. Лауреат безлічі премій. Нагороджений орденами «Знак пошани», «За заслуги» 2 ступеня; медаллю «За трудову відзнаку»; Почесними грамотами Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України та її Почесним знаком.

Член Національної спілки журналістів та Національної спілки письменників України.

Віктор Олексійович Погрібний прожив велике, активне, насичене життя, присвятивши його служінню людям, рідному краю, літературі та журналістиці. Таким він назавжди залишиться в нашій пам’яті – талановитим, небайдужим, принциповим...

Висловлюємо щире співчуття рідним і близьким Віктора Олексійовича Погрібного. Світла пам’ять!

Правління Кіровоградської обласної організації 
Національної спілки журналістів України,
фото Г. КЛОЧЕКА

 

Григорій Клочек, професор Центральноукраїнського державного педагогічного університету

 

ОСИРОТІЛА АРСЕНІВКА…

Прийшла сумна звістка про те, що відійшов у інший світ Віктор Погрібний. Сам по собі він не сторінка, а цілий розділ, а точніше, окремий том у багатотомній історії літератури та журналістики нашого краю.

Однокурсник Бориса Олійника по факультету журналістики Київського Шевченківського університету, товаришував, навіть жив один рік у найманій квартирі з іншим студентом цього ж факультету – Василем Симоненком.

Шістдесятник, і цей дух шістдесятництва він приніс у провінційний Кіровоград. Був метром місцевої журналістики. Глибоко патріотичний, чесний із собою та іншими.

Прекрасний публіцист. Поет. Прозаїк. Багаторічний керівник обласної літературної студії «Степ».

Залюблений у степовий край і у свою рідну Матусівку, що неподалік Арсенівки. В останні роки більшість часу проживав у батьківській хаті, у якій господарювала його племінниця. В Арсенівці він з величезними зусиллями створив меморіальний музей Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) – саме тут, на березі Великої Висі, зберігся будинок поміщика, маєтком якого управляв Карпо Тобілевич, батько драматурга.

Я часто гостював у Матусівці. Приїжджав сюди з дружиною навесні, влітку восени. Годинами говорили про Україну, її проблеми, про літературу. Слухав його розповіді про важке післявоєнне дитинство. У нього, як і у Бориса Олійника та Василя Симоненка, батька забрала війна.

Із сотні світлин, що збереглися у мене після відвідин, я відібрав кілька десятків, котрі передають атмосферу тих незабутніх годин перебування у родинному гнізді Віктора Погрібного.

Осиротіла Арсенівка, осиротів викоханий, доглянутий ним «Степ», з якого пішли у літературу десятки його вихованців.

 

Олександр Жовна, письменник, режисер

«Здоров’я не вічне, а вічна любов»

Учора (30 вересня – Ред.) біля одинадцятої мені до Одеси зателефонував Віктор Погрібний. Ще раз просив приїхати на чергові «Вересневі самоцвіти» до Арсенівки, а ще для того, щоб подарувати мені свою останню книгу. Я пояснив, що не маю такої можливості. Але ще за годину придбав квиток на 13:35 і о 19:15 прибув до Кропивницького.

Сьогодні о 9:00 приїхав до Арсенівки. Близько десятої ми зустрілися. Він узяв мене під руку та не відпускав довгий час, наполегливо запрошуючи відвідати його садибу у Матусівці, і неодмінно сьогодні. Розповідав про вчорашній візит Драча, просив заночувати. Я відмовлявся, пояснюючи, що сьогодні ж мені необхідно повертатися до Одеси, чекає робота над фільмом. Він замовкав, потім знову наполягав. Десь біля 12-ї почався традиційний аматорський концерт у Веселівському клубі. Потім таке ж традиційне гостинне застілля. Випили по чарці. Спочатку він попросив вина, вина не було, і він погодився випити домашньої горілки. Потім заспівав. Усі присутні підтримали. Я вперше чув, як він співає, і подивувався потужності голосу в його 82.

Після він знову настійно наполіг на тому, щоб відвідати його батьківську хату, до якої запрошував мене багато разів, а я знаходив приводи, щоб відмовити. І цього разу відмовив, пояснивши тим, що збираюсь від’їжджати до Одеси. Він знову промовчав. Я запитав, скільки часу займе поїздка, і зрештою погодився. Біля чотирнадцятої ми вирушили з Арсенівки до Матусівки. Здолавши половину шляху, виїхали на пагорб. Тоді він сказав, що це найвища межа над рівнем моря, здається, 170 метрів, і додав, коли помру, поховаєте мене саме тут. Я посміхнувся. Він теж. Ще за 10 хвилин ми приїхали до його батьківської хати.

Передусім він провів мене до світлиці покійних батьків, де зберіг її автентичність. Потім чомусь процитував напам’ять псалом, здається 50-й, тоді я не звернув уваги. Потім повів у сад, де ростуть посаджені ним дуби. Підвів до найстарішого, якого назвав «Професором», сказав, що кожен гість має вилити під нього відро води і що вчора це зробив Драч, а сьогодні моя черга. Далі повів садом, і ми вийшли на галявину, де був накритий надзвичайно урочистий стіл, який мене чомусь здивував. З вишуканим коньяком, винами, горілкою. Здається, всього було забагато. Я навіть пожартував, сказав, що складається враження, господар чекав на особливо поважних гостей, ті не приїхали і довелось запросити мене. Вів насупився і образився. Я відчув, що пожартував невдало.

Потім ми сіли до столу. Він познайомив зі своєю донькою та Ольгою Миколаївною. Потім запропонував випити на вибір. Я запитав, чи немає домашньої горілки, і він, посміхнувшись, вибрав пляшку, повідомивши, що це самогон від Драча.

Ми жваво гомоніли, він розповідав про сад і нагадував, що після застілля він подарує мені свою останню книгу. Потім сказав, що тут, в саду під дубом-професором йому найзатишніше і що такої краси не зміг би передати жоден художник, навіть такий, як Олександр Жовна.

Біля 15-ї ми налили по третій. Я запропонував випити за його здоров’я, потім зібрався додати про те, що, Арсенівка буде існувати, доки живе Погрібний, проте промовчав. Він теж промовчав. Потім сказав, що здоров'я не вічне, а вічна любов, посміхнувся, випив і помер.

 

 

НА ТУ Ж ТЕМУ

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА