Картини із камери смертників

Автор: Нова Газета

Колись, ще у школярські роки, мені довелося готувати, як зараз би сказали, перформанс «Пісня, обпалена війною». Про поезію авторів, які загинули під час війни. У ті роки, звісно, – Великої Вітчизняної. Пам’ятаю, як мене тоді страшенно схвилювала ця тема.

Бо ж смерть будь-якої  людини – це трагедія. А смерть митця, який міг би подарувати світові щось абсолютно неповторне, що могло народитися тільки в його душі, вийти тільки з-під його рук… у цьому була якась особлива скорбота, біль і хвилювання.

Минули роки. Відкрилось багато страшних сторінок вітчизняної історії, ми дізналися про безліч фактів, коли українців, у тому числі й талановитих митців (їх – у першу чергу!), буквально косили голодоморами, репресіями, використовували підступні вбивства, підлість, брехню, що стало відомо тільки через десятиліття.  Це уже ввійшло у наше розуміння свого минулого, стало надбанням масової свідомості.

Але розповідь  генерального директора Національного художнього музею Юлії Литвинець, куратора  проекту «Спецфонд 1937-1939 з колекції НХМУ» (ця виставка відбулася у Києві, тепер  експонується у нашому місті і ще мандруватиме країною) знову повернула мені те відчуття внутрішнього хвилювання і болю від усвідомлення, як цілеспрямовано  і по-блюзнірськи нищилося українське мистецтво.

«До 32-го року Україна брала участь у венеційських бієнале самостійно»

– Уже у 20-ті роки, – розповідає пані Юлія, – радянська держава почала вилучати із українських музеїв цінні речі: старовинні сервізи, золото, оправи для ікон. Усе це збирали для так званого Госхрану, частину продавали за кордон,  дещо перемістилося в музеї Росії. Зокрема із нашого музею деякі предмети знаходяться у музеї історії Кремля (на них досі збереглись  наші інвентарні номери).

Більшість художників, особливо молодих, з ентузіазмом сприйняли ідею соціальної революції. У 1919 році  почала діяти Академія мистецтв (пізніше – художній інститут), де викладали такі відомі митці, як Бойчук, Кричевський. Це  окремі школи українського живопису, і вони конкурували одна з одною, аж поки 80 відсотків бойчукістів не були знищені Радянською владою. Але у 20-х роках діяло багато об’єднань художників різних стилів і напрямків. Студенти-художники  мали обов’язкову практику на шахтах Донбасу, де організовували так звані зображувальні гуртки. Тобто навчали робітників малювати.  Кращі учні з таких гуртків направлялись на навчання у Академію, яке на той час оплачувала шахта. Одним із таких самородків став художник Василь Овчинніков, пізніше – директор музею Західного і Східного мистецтва (нині – Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків). Його онука Олена – теж художниця, нині проживає у США.

Перша всеукраїнська художня виставка, організована Наркоматом освіти, відбулася у 1927 році  і приурочувалась до 10-річчя Жовтня. Вона була мандруючою і мала великий успіх.  Участь у ній взяло близько півтисячі учасників! Такі виставки  тривали кожні два роки і перші три були дуже успішними. Від перших двох збереглися каталоги, для третьої готувати його уже було заборонено.  Влада  схаменулася і почала закручувати гайки. 4-та і 5-та всеукраїнські виставки були уже у десятки разів меншими.

У 1932 році вийшла закрита постанова партії про знищення усіх неформальних об’єднань художників. Мав бути єдиний центр, єдиний творчий метод, звісно який – соціалістичний реалізм. Після цієї постанови Україні було заборонено самостійно брати участь у венеційських бієнале, як це було доти.  Юлія Литвинець планує окремий проект – виставку творів тих років, які важко класифікувати, віднести до якогось стилю чи напрямку. Українських письменників, поетів, науковців  та режисерів на той час уже знищували повним ходом.

Того, хто писав доноси, розстріляли останнім

Каральна машина, яка  уже набрала обертів, ясна річ, не могла обійти і художників. Знову ж, закрита  постанова партії передбачала  створення спеціального секретного фонду, який розташовувався у приміщенні тодішньої виставкової Дирекції. Туди з усієї України звозилися картини ворогів народу або фактично потенційних ворогів у розумінні тодішньої влади. Діяла комісія, що складалась із трьох осіб – директора приймаючої установи,  представника НКВС та когось зі спеціалістів-мистецтвознавців. Усім мистецьким установам була дана вказівка про вилучення «неправильних» картин і відправку у спецфонд.

Юлія Литвинець розповідає, що Одеський художній музей підійшов до цього із притаманним одеситам гумором:  із альбомів вони повиривали сторінка з картинами тих авторів, що вважались формалістами, і відіслали до Києва. І цей гумор їм зійшов з рук – нікого  не покарали.

У 1937 році спецфонд перевели у нинішнє приміщення національного художнього музею, бо там були просторі підвали і гарна  система опалення: передбачалось, що усі ці картини та вилучені речі мали бути спалені. Про це знали лише троє людей.

Нинішній генеральний директор музею Юлія Литвинець, яка започаткувала проект фактично дослідження і реабілітації арештованих картин, не один день працювала в архівах СБУ, знайомилась із справами своїх  колишніх колег. Тодішнього директора музею  та кількох співробітників розстріляли. Доноси на них писав науковець, який виконував обов’язки бібліотекаря музею.  Серед розстріляних також – його дружина, яка теж працювала тут. Його знищили останнім.

Тим часом у підвалі зібралося 1649 одиниць зберігання.  Живописних робіт виявлено близько 800. На той час спецфондом опікуватися було нікому – нового директора призначили тільки у 1941 році. Тоді перевірили спецфонд і у акті зазначили, що частину картин можна повернути у основний фонд. Але цього зробити не встигли – почалася війна. Евакуацією займалася співробітниця іншого музею, яка, очевидно, нічого не знала про  особливості  спецфонду. Частину картин  вивезли в Уфу, більшість залишилась на місці.

Замок  згорів  – картини  залишились

Німці по-іншому розуміли мистецтво і навпаки – цінували всілякі художні пошуки. Відступаючи, вони спорядили цілий ешалон експонатів,  були там і картини зі спецфонду. Але, проїхавши через Україну і частину Європи, ешалон застряг у Кенігсбергу. Його вивантажили у якомусь замку, який потім згорів. Але  спецфондівським картинам знову пощастило: вони лежали у підвалі і збереглись.  Після завершення війни їх повернули у місця збереження.

Здавалося б, на цьому їхні прикрі пригоди мали б завершитися. Та де там! На початку 50-х знову наказ: спецфонд перевести у п’яту категорію, тобто знищити. На щастя, скоро помер Сталін, і картини перевели у так звану нульову категорію. Їх зняли з підрамників і намотали на величезні  вали, які й досі є у Національному художньому музеї. Знову ж таки – у такому вигляді їх мали відправити у Росію і там знищити.  Але… чи то спрацювала інертність, чи таємна відвага співробітників, але вони дожили до незалежності.

Відкрилися нові роботи відомих художників, цікаві імена. Від декого, правда, – тільки картина і прізвище автора у інвентарній книзі. Більше – жодних документів, жодних згадок.  Як, наприклад, Труфанов. На виставці представлена його картина «Симулянт».

Віктор Пальмов, Василь Седляр, Іван Падалка, Микола Попов, Іван Липківський (син відомого митрополита, звинувачений в українському буржуазному націоналізмі та організації нападу на Кірова), талановитий вигадник і витівник Василь Чалієнко,  Ісаак Бродський (художник з Бердянська, який, користуючись своїми зв’язками в уряді, як міг рятував художників від репресій), наш земляк Петро Кодьєв (він був  членом комісії з вилучення музейних картин і у той же час не знав, що з Дирекції художніх виставок вилучались і його картини). Бойчукісти  Антоніна  Іванова та Оксана Павленко – прожили довге життя, чимало картин і документів передали в Україну, вижили завдяки переїзду в Москву. Так само, як і Абрам Черкаський, перший учитель Тетяни Яблонської, який виїхав в Алма-Ату, але мусив повністю змінити свій художній стиль, як і Євген Горбач та інші, хто залишився живий. 

Виставка частково експонувалась  у 90-х роках. Але повністю відвідувачі Національного художнього музею побачили її у 2015 році.

– І  відразу стало помітно, – говорить Юлія Литвинець, –  як художники 60-х років, зокрема нонконформісти, не бачачи  зробленого попередниками, відтворювали деякі тенденції  в живопису.  Усе це потребує осмислення і вибудовування цілісної картини історії українського образотворчого мистецтва радянського періоду.

Світлана Орел

НА ТУ Ж ТЕМУ

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА