«Смерть Сталіна»: ударимо сміхом по тоталітаризму

Автор: Нова Газета

Уже з назви фільму зрозуміло, що сприймуть його неоднозначно, великою мірою залежно від того, хто як ставиться до заголовної постаті стрічки. Віддаючи належне авторам картини за вкрай успішну провокацію вже в назві та намагаючись не афішувати політично-світоглядних переконань, спробуймо розглянути кінематографічний бік найновішої роботи Армандо Іануччі.

 

Заявлений жанр – «тоталітарна комедія» (хоча все ж таки швидше «антитоталітарна») – «Смерть Сталіна» цілком виправдовує. Під час перегляду справді смішно. Хоча природа цього сміху неоднозначна. Часом це «чорні» жарти іноді на межі пристойності – скажімо, коли Берія, Хрущов і решта тодішнього керівництва компартії збираються біля тіла паралізованого Сталіна, вони весь час обсмикують один одного, аби, стаючи на коліна біля вождя, хтось не вступив у калюжу сечі. Часом гумор вигадливо-текстовий – наприклад, коли Молотов бере слово на засіданні ЦК, де обговорюється питання припинення репресій у країні, і з кожною наступною фразою змінює свою думку на протилежну від попередньої аж так, що його спантеличені колеги то піднімають, то опускають руки, не розуміючи, до чого той хилить і як їм голосувати. Часом, сміх гіркий – скажімо, коли в табір десь у Сибіру приходить наказ припинити розстріли, то кат, випустивши кулю в голову чергової жертви, просто опускає пістолет і йде геть, так само розходяться ті в’язні, що стояли в черзі в шерензі.

Для втілення добротного сценарію, переповненого влучною політичною сатирою, що іноді переходить у гротеск, творці фільму зібрали потужний акторський склад. Відомий за ролями в голлівудських блокбастерах Стів Бушемі (Хрущов), комік Майкл Пелін (Молотов) з легендарних британських «Монті Пайтон», а виконавець ролі Берії Саймон Рассел Біл, як виявилося, колись у театральній постановці грав самого Сталіна. А мій особистий фаворит – Джейсон Айзекс, котрий перевтілився в Жукова, вийшов начебто образ типового солдафона – з іконостасом з орденів та медалей на грудях, з відповідним дискурсом і гумором – але на тлі решти підкреслено невиразно-амебних головних персонажів виглядає вибухово яскраво.

Загалом, «Смерть Сталіна» викликає щире захоплення тим, наскільки франко-британсько-бельгійській творчій групі вдалося влучно відчути абсурд «совкового» способу життя: це і постійне лизоблюдство перед вищими за владною вертикаллю, і тотальна недовіра одне до одного, і лицемірство, і показна одностайність тощо. Хоча в окремих моментах автори стрічки трохи недо- чи перемудрили: наприклад, коли Хрущов, Берія, Малєнков наввипередки намагаються вислужитися перед донькою Сталіна Світланою – радянські вожді все ж таки не монархи. Зрештою, не знаю, чи посяде «Смерть Сталіна» помітне місце в історії кіно, але принаймні ми з друзями, з якими разом ходили на сеанс, деякі фрази з фільму активно цитуємо – такі як «міністр по вінках і трунах» або «з рюшами  чи без рюшів». А це означає, що Армандо Іануччі з компанією все-таки вдалося знайти «фішки» для оригінального кінематографічного відображення тієї епохи.

Кінокритик Дмитро Шульга

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА