Володимир Онойченко: Трішки ностальгую за часами, коли на весіллях грали ВІА

Автор: Нова Газета

Володимир Онойченко  – музикант. Він працює звукорежисером у школі естетичного виховання «В гостях у казки» у селищі Новому в Кропивницькому, ще й регулярно їздить в Олексіївку Кіровоградського району, де навчає тамтешніх аматорів вокалу. У вільний же від цього час, буває, розважає піснями публіку на приватних торжествах.

Технічний прогрес позбавив Володимира необхідності тягати із собою музичні інструменти  – у багатьох випадках він обходиться ноутбуком. А удома Онойченко частенько бере до рук улюблений баян. Трішки ностальгує він за часами, коли на весіллях грали ВІА –  з ритм-, соло- і бас-гітарами, клавішними (їх тоді називали електроорганáми), ударними. Володимир теж був учасником такого ансамблю. Про це і не тільки він розповів нашому виданню.  

 

І фуги Баха, і рок, і тюремна лірика

Передусім автор цих рядків запитав Володимира, як він став музикантом.      

– Ще коли й у школу не ходив, батьки купили невеличку гармошку, – пригадав Онойченко. – Я на ній грав. І співав. Наприклад, пісню з індійського фільму «Бродяга». Вона мені дуже подобалася. Виріс я в Кіровограді, на Озерній Балці. Батьки працювали на «Червоній зірці». Коли приходили гості і  відбувалися застілля,  не обходилося без співу. Співали і «Цвіте терен», і «Ой чий то кінь стоїть», і «Спят курганы темные». У початкових класах я вже підігрував дорослим на баяні. Мелодії підбирав на слух. Баян купили батьки, бо з першого класу навчався у гуртку баяністів, що діяв у нашій школі №14. Навчався музиці з охотою. Тоді багато хлопців ходили «на баян». Після трьох років навчання в гуртку керівник Віктор Іванович Близнюк сказав: «Хлопче, тобі треба в музичну школу. Бо у мене в гуртку ти не отримаєш документа».  Але до того, як dступити в музичну школу, я ще чотири роки займався в музстудії у палаці Жовтня на вулиці Леніна. У тій студії викладалися і теорія музики, і сольфеджіо, були заняття в хорі, в оркестрі народних інструментів. Потім  –  музична школа № 1. Там мені дали серйозну підготовку. Під кінець навчання грав на баяні і твори Баха, і народні пісні в складних обробках. Тим часом самостійно освоїв гітару. Ми, озерські хлопці,  збиралися вечорами на нашій вулиці Павлика Морозова (там і досі лежить каменюка, на якій сиділи), грали на гітарах, на баянах, співали пісень. Серед нас були хлопці, які займалися в музичних школах. Яких саме пісень ми співали вечорами на каменюці? «Там, где клен шумит», «Льет ли теплый дождь...» та інші популярні твори. Звісно, й пісні Висоцького. А також  – блатні на зразок: «Что творится по тюрьмам советским, трудно, граждане, вам рассказать, как приходится нам, малолеткам, со слезами свой срок отбывать...». Тоді багатенько озерської молоді повернулося з тюрем, від неї ми й почерпнули ці пісні. До речі, про тодішні озерські молодіжні звичаї. Місцеві босяки мали звичку кататися в автобусі, який їздив з нашого мікрорайону до центру. Повсідаються на задньому сидінні ЛАЗа  і катаються цілий день. Більшість пасажирів побоювалися цих компаній. Але мене босяки не чіпали. Навпаки, коли я заходив в автобус з баяном (у музичну школу треба було брати свій інструмент), гукали: «Володя, сюди!» і давали місце поряд із собою.

Кумиром для нас тоді був ВІА «Песняры». Іноземні виконавці мене не надто вабили, хоча слухав і «Bee Gees», і «Uriah Heep». І, звичайно ж, «Deep Purple». Тоді кожен юнак, який мав гітару, вважав своїм обов'язком навчитися грати рифи із «Smoke on the water», знаменитої пісні групи «Deep Purple».  За музичними новинками ми ходили у студію грамзапису на розі вулиць Гоголя та Луначарського.

За словами Володимира Онойченка, бував біля каменюки на вулиці Павлика Морозова і юний ще Сергій Тарасов, теперішній впливовий бізнесмен (до того, як зайнятися підприємництвом, він грав на клавішних у кіровоградських ресторанах).      

Як розповів Володимир Онойченко далі, він, закінчивши середню школу та одночасно музичну, вступив на музпед Кіровоградського педінституту, це було 1971 року. Після другого курсу призвали до армії. Коли відслужив, продовжив навчання в інституті. Тоді він та товариші і сторили вокально-інструментальний ансамбль. Грали на танцях у міських клубах, а ще – на весіллях. Сам Володимир – на електрогітарі. До речі, першу власну електрогітару купив за гроші, які заробив на цегельному заводі. Студентом перезнайомився з місцевими музикантами. У ті часи щочетверга увечері біля загсу на вулиці Луначарського збиралися музики, щоб поділитися інформацією про весілля і замовлення музичного супроводу.

– Це була біржа, – сказав Володимир. – Якщо музикант мав кілька замовлень на один і той же день, він ділився ними з іншими. А ті виручали його потім. Ціни на послуги були єдиними для всіх.

Патлатий, грає на весіллях – хіба це вчитель?   

Із 1979 року по 1996-й Володимир – вчитель музики у 13-й школі Кіровограда.  За його словами, він був суворим педагогом, вимогливим.

– Бувало, й батьків учнів викликав,  –  пригадав. –  Своє завдання бачив у тому, щоб прищепити дітям добрий музичний смак. Я мав велику фонотеку, і на моїх уроках звучала класика. Від дітей вимагалося знати світові шедеври, основні відомості про їхніх авторів. Пригадую, одна дівчина казала мені, які прекрасні пісні у «Modern Talking». Відповідаючи на це, я порівнював таку музику з цукерками, а класику – з хлібом. Класику треба слухати щодня, казав я, і вона, як і хліб, не набридне. Мене й досі колишні учні як побачать,  то кидаються назустріч: «Олександровичу!...»     

А от тодішній завуч 13-ї школи мене недолюблював. Йому й моє довге волосся не подобалося, і те, що я у вихідні грав на весіллях. «Як це так? – чіплявся він. – Тебе ж твої учні можуть побачити на весіллі!»  «Ну й що? –  відповідав я. –  Я ж не п'яний граю на весіллях». Аби завадити мені, завуч складав розпорядок шкільних занять так, щоб уроки музики були в суботу. Та я просив директорку перенести мої уроки на інші дні, і вона давала на це згоду.

Найтяжче було на сільських весіллях

Розповів Володимир Онойченко і про свій досвід весільного музиканта:

– У 1970 – 1980-х роках селяни та жителі міського приватного сектору зазвичай влаштовували весілля на своїх подвір'ях, послугами ж їдалень рідко користувалися. Напиналися шатра, окреме – для музикантів. Найтяжче нам було грати на сільських весіллях. У селі такі порядки були: у суботу з обіду до шістнадцятої години гуляє молодь, а ми для неї граємо і співаємо, потім – перерва до дев'ятнадцятої, після чого приходять старші люди (які саме попоралися в своїх господарствах), і ми мусимо розважати їх до другої – третьої ночі. Чи пили ми на весіллях? Ні, ми для себе сухий закон запровадили. Хоча, звісно, серед учасників весіль завжди знаходилися люди, які хотіли випити з музикантами. Та ми не піддавалися їм. Розслаблялися уже удома. З кожного весілля ми поверталися з бутилем самогону і купою наїдків. А заробляли на одному весіллі триста карбованців. На кожного припадало шістдесят карбованців. Цього вистачало.

Нині Володимиру Онойченку, аби розважати учасників приватних торжеств, не потрібні музичні інструменти, їх замінив ноутбук. (Співає він, звісно, наживо, часто  – в дуеті з дружиною Світланою.) Та маститий музикант трішки ностальгує за часами, коли грав на весіллях у складі самодіяльного ВІА. За словами Володимира, у зникненні таких гуртів винні  японські «самограйки» – клавішні електронні іструменти, які звучать і як гітари, і як барабани.  

За словами Володимира, його нині кличуть до себе «Машиністи» (цей гурт з Кропивницького виконує пісні «Машины времени» і «Восресения»), регулярно виступає в клубах нашого обласного центру і не тільки.

– Поки що відмовляюся, бо не вистачить на це часу, – каже Онойченко. – У мене ж – і «В гостях у казки», і Олексіївка.

Наказав забути все, чому навчилися до нього

Що стосується Олексіївки, Володимир там працює всього лише другий рік. Та за цей час він підняв тамтешнє тріо «Оберіг», невідоме за межами Кіровоградського району, на всеукраїнський рівень. Як же це йому вдалося? 

– Мене запросила в Олексіївку Надія Негода, керівниця тамтешнього клубу, – розповів Онойченко. – Сказала, що від них саме пішов баяніст і що їхньому тріо треба гідно виступити на районному огляді. Послухавши це тріо, я зрозумів, що його чекає ганьба. Цього допустити я не міг – мене ж знають у районному Будинку культури! Зокрема, Наталія Матвіївна Медведєва була одним з моїх інститутських викладачів.
І я заходився працювати з олексіївськими вокалістками. Я їм наказав, щоб забули все, чому навчилися до мене, бо то була неправильна наука. А ще налаштовую на те, що вони – найкращі. І на районному огляді тріо «Оберіг» виступило пристойно. Едик Дикаренко
(лідер гурту «Ексампейя». В.К.) аж здивувався: «Ти диви, як твої дівчата заспівали!» А згодом їм (це Лариса Слободенюк, Олександра Сакалош, Людмила Шкундра.В.К.) стала замалою і районна сцена. Минув ще рік, у Кривому Розі мав проводитися фестиваль «Червона калина», я й запропонував дівчатам взяти участь у ньому. Там вони здобули третє місце.

Віктор Крупський

НА ТУ Ж ТЕМУ

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА