Уперше на «Калиновому співі» він виступив дев’ятирічним хлопчиком. Потім було ще багато пісенних фестивалів і конкурсів, на яких він зривав бурхливі оплески. Наприклад, у серпні нинішнього року брав участь у міжнародному фестивалі українського фольклору «Берегиня» у Луцьку, а трохи раніше привіз диплом першого ступеня з Чернігівщини, де проходив всеукраїнський фестиваль «Відродження села, його духовності і культури».
Мова про жителя Аджамки Олександра Параницю. Він працює у тамтешній школі вчителем біології, а його стихія – пісня. Точніше, автентична пісня, завдяки якій він, власне, й став знаменитістю. Зустрівшись з Олександром, автор цих рядків спробував з’ясувати, як той долучився до народної пісні.
– Співаю змалку, – сказав Олександр Параниця.І уточнив, що привчила його до цього прабаба Мокрина, під наглядом якої зростав.
– Батьки були зайняті роботою, – згадує молодий чоловік. – У дитсадку я провів зовсім мало часу, мені там не подобалося. Інша річ – удома, з бабусею Мокриною. Вона дуже любила співати, а голос мала чудовий, високий. Яку б роботу не робила, співала.
Як розповів Олександр далі, його прабаба Мокрина Опанасівна (вона померла у 2008-му на 91-му році життя) родом з Полісся, перебралася з дітьми в Аджамку у п’ятдесятих роках минулого століття. Привезла сюди вона зі своєї малої батьківщини й тамтешні давні пісні. Звісно ж, Сашко у дошкільному віці не усвідомлював, що твори, які повсякчас наспівує його прабабуся, – не такі, як в Центральній Україні. Але хлопчикові припали до душі ті пісні з їхніми «колінами», і він із задоволенням підспівував прабабусі.
– А коли вона збиралася увечері з подругами на лавочці напроти нашої хати, щоб поспілкуватися, я крутився біля них, – продовжив згадувати Олександр. – Вони частенько там заводили пісень, а з ними – й я. Бабуся Мокрина співала майже до останнього свого подиху. А до вісімдесяти п’яти років і в церковному хорі брала участь.
Параниця не пам’ятає, хто саме з офіційних представників місцевої культурницької галузі першим помітив у нього талант до виконання автентичних пісень і почав сприяти його артистичній кар’єрі.
– Це був хтось з працівників Аджамського будинку культури, – каже чоловік. – І завдяки їхній та районного БК підтримці я ще в молодшому шкільному віці почав регулярно виступати на сценах цих закладів.
У вісім років Сашко Параниця вперше вийшов на сцену обласної філармонії. За виконання бабусиної пісні отримав диплом. На запитання, чи не боявся він такої серйозної сцени, Олександр відповів:
– Ні, бо на той час уже звик виступати в Будинку культури Аджамки.
За словами Олександра Параниці, батьки, зважаючи на його перші успіхи як вокаліста, віддали його на навчання в Аджамську музичну школу. Він опанував там фортепіано, та, за його ж зізнанням, цей інструмент не став його пристрастю.
–Тепер мені думається: а чи не краще було б, якби мене віддали «на баян»? – каже Олександр.
Що ж стосується уроків музики в загальноосвітній школі, він згадує:
– Мені на них було цікаво. Подобалося співати колядки, інші обрядові пісні.
Автор цих рядків поцікавився у співрозмовника, чи не кепкували над ним у юному віці однолітки з того, що він співає недитячі пісні, у тому числі – в яких ідеться про проблеми дорослих жінок.
– Таке доводилося чути дуже рідко. В Аджамці усі звикли до мого репертуару. А просять заспівати мене часто. Людям цікава автентична пісня.
І Олександр завів:
Усі гори зеленіють,
Там багаті жито сіють.
Одна гора була чорна,
Там орала бідна вдова.
Ой орала, волочила,
Слізоньками примочила.
Став дождіку накрапати,
Сестра з братом розмовляти.
– Ой, братіку-сокілоньку,
Візьми мене на зімоньку.
– Сестро моя, перепілко,
В тебе діток – хто зна скілько.
– Раз – четверо, раз – п’ятеро,
Всього буде дев’ятеро.
Ідіть, ідіть, ідіть з хати,
Буде дядько обідати.
Поки дядько пообідав,
Діти батька одвідали.
– Устань, тату, устань з гробу,
Гірко жити коло роду.
Олександр Параниця знає близько 200 старовинних пісень – весільних, рекрутських, стрілецьких і т.п. Велика частина цього скарбу йому дісталася від прабаби Мокрини. Але не в письмовій формі, бо Мокрина Опанасівна була неписьменною. Подібно до неї, Олександр тримає пісні, як мовиться, у голові. Поповнює Параниця свій репертуар завдяки інтернету, де є відеозаписи виступів виконавців у жанрі пісенної автентики. Наприклад, дуже подобається йому ансамбль «Древо» з Полтавщини. А сучасною музикою молодий чоловік майже не цікавиться.
Визнаючи той факт, що в останнє десятиліття українська автентична пісня стала модною, Олександр Параниця зауважує:
– Старі люди вмирають, і разом з ними – старовинні пісні. Мені дуже пощастило, що виріс біля прабабусі Мокрини.
Як розповів Олександр, він полюбляє поспівати на самоті. Наприклад, коли пасе череду.
– Та й, буває, просто іду вулицею – і мугикаю про себе, – каже чоловік.
Віктор Крупський